— Які жарти! — ощирився Дан. — Аби ви опинилися на моєму місці…

— Відпочивайте! — розпорядилася Лучія. — Наговоритеся пізніше.

І та ж сама Лучія через кілька хвилин перша звернулася до Віктора:

— Ти думаєш, що там, у скелі, є вхід?

— Принаймні, Лучіє, орлине гніздо видається єдиним неприступним місцем на східній крем’яній скелі. І не тільки це. Віддаль до нього дорівнює польоту стріли, і, зрештою, то дуже надійне місце.

— А як може сполучатися ця скеля із замком, що його не видно на цілі кілометри?

— То інше діло. Нам не треба зараз цим займатися. Нас цікавить поки що тільки вхід. І все. Так говорить логофет. Тільки тепер я починаю розуміти, яка точна його вказівка. Треба було про це подумати відразу щоб не витрачати стільки часу на пошуки.

— Що ти маєш на уяві? — зацікавлено спитала Марія.

— Від підніжжя скелі на схід, — відповів Віктор, — є тільки одне примітне місце. Отой отвір на вершині скелі. Лучник, вибираючи ціль, мимоволі натрапив би саме на нього, бо він нікуди не може зникнути. Якби ми подумали про це відразу, то вже, мабуть, були б під брамою фортеці…

— Та якби ще покликали з міста пожежників з драбиною, — глузливо, але без злості, додала Лучія.

Урсу, вловивши Лучіїн острах, зметикував, що тепер не найслушніший момент розказати, як він надумав вилізти на скелю. Тому й уникав поглядів Тіка та Віктора, вдаючи, що займається чимось іншим.

— Відпочивайте! — гримнула Марія, і саме вчасно, бо Лучія вже наготувалася вивергнути нову зливу запитань.

Черешняки зайшли в намет, і не було потреби примушувати їх спати. Втома зробила своє. Тільки Цомбі надворі охороняв їхній спокій.

Сон збадьорив усіх. Тільки Дан, старанно виконуючи вказівки Урсу, лежав без руху. Правда, раз спробував звестися на ноги, але його пронизав такий біль, що він не стримав крику:

— О-ой!

— Що трапилося? — кинулась до нього Марія.

— О-ой! — Дан спробував повернути все на жарт. — Навіщо ви мене залишаєте самого? Я теж хочу піти з вами.

— Лежи непорушно! — суворо звелів йому Урсу тоном, що не допускав заперечень. — Хтось же повинен стерегти речі. Самого собаки замало…

— Коли тільки так, то я можу й залишитись! — мусив погодитись Дан. — Але ви не йдіть без мене в замок, бо… Я вам клянуся, що прийду туди раніше від вас. Не забувайте сьогоднішнього випадку!

Марія переконала Дана, що входити без нього в замок нема ніякого сенсу, і черешняки вирушили до дуплавої скелі, залишивши найнещаснішого із смертних стерегти речі.

Коли вони підійшли до підніжжя скелі, Урсу розказав, як він думав підніматися.

Метрів на два нижче отвору стирчав гострий кам’яний шпичак.

— У ньому наш порятунок! — показав Урсу.

— Тобто? — поцікавився Тік.

— Тобто зробимо ласо і затягнемо його на шпичаку.

— Ти хочеш вилізти туди, тримаючись лише за мотузку? — перелякалася Лучія.

— Заіграшки! — відповів хлопець. — Не встигнеш ти плеснути в долоні, як я вже буду нагорі.

— А як ти від шпичака дістанешся до отвору?

Урсу закашлявся, вдаючи, ніби сміється, і сказав ще твердіше:

— А ви не бачите там малесеньких щілинок? Вони ніби спеціально зроблені, щоб добиратися до отвору…

Ніхто з них не бачив жодної щілини, але всі повірили, що вони там є.

— А мотузка? — знову стала на своєму Лучія. — Ми втратимо дуже гарну мотузку.

— Не втратимо ми ніякої мотузки! — заспокоїв її Урсу.

— А як ми її звідти знімемо? — спитала Марія.

— Побачите. Майте терпіння.

Крем’язень зробив зашморг, підійшов до скелі, розкрутив мотузку над головою й кинув. Мотузка просвистіла в повітрі, зашморг упав на кам’яний шпичак. Урсу смикнув, щоб зашморг затягнувся, і відпустив мотузку. Вона затанцювала вздовж скелі і зупинилася біля його ніг.

— Я готовий! — сказав Урсу. — Ви не бійтеся, мені тут нічого не загрожує.

Всупереч запевненням Урсу, серця всіх пройняв холодний трепет.

Крем’язень звівся навшпиньки, схопив мотузку якомога вище, підтягся і гойднувся від скелі коротким помахом тіла. Раптово вперся обома ногами в стрімку стіну, ніби зависши у повітрі. Повільними, точними, виваженими рухами почав підніматися по скелі. Стіна була настільки рівна, що він міг підніматися тільки в горизонтальному положенні — а це положення незручне, стомливе, небезпечне. Боліли всі м’язи, особливо плечовий, що забезпечував горизонтальну позицію. Але все це була ніби гра, ніби забавка порівняно з тим, що чекало його далі, коли він дістався до кам’яного шпичака. Бо, крім цього обрубка, не було більше жодної точки опори, ні ямки, ні щілини, де можна було б зачепитися рукою.

Урсу лівою рукою обхопив кам’яний виступ і відпустив мотузку. Ноги марно шукали бодай якоїсь опори на кам’яній стіні. Хлопець обхопив камінь другою рукою — тепер уся вага тіла перемістилася на руки. А слід було поспішати, не гаяти жодної миті, не розтрачувати сил, адже вони знадобляться для ще складнішої роботи. Бо хлопець придумав божевільний план — єдиний, з допомогою якого, на його думку, можна було дістатися до орлиного гнізда.

Товариші бачили знизу, як він перебирав пальцями до вершини шпичака, як обхопив вершок, як розслабилося його тіло. Потім вони стали свідками найприголомшливішої акробатики, яку тільки бачили у своєму житті. Тримаючись руками за кам’яний виступ, Урсу щосили кинув ноги вгору. А коли став свічкою, то, наскільки зміг, витягнув руки. Усе тіло трималося лише на пучках пальців. Це тривало всього лиш якусь частку секунди. Крем’язень, головою вниз і ногами вгору, став паралельно до скелі. Кінчиками пальців ніг знайшов виступ отвору. Зачепився за нього. Перша небезпека минула. Хлопець був певний того. Тепер він перепочив трохи — і зробив найнерозважливіший у житті рух.

Зачепившись кінчиками пальців ніг за виступ отвору, Урсу махнув руками і вигнувся наче сталевий лук. Знизу добре було видно, як на мить його тіло майнуло в повітрі… Без ніякої підтримки, без опори… Дівчата заплющили очі, щоб не бачити страшного падіння. Але, всупереч усім законам тяжіння, тіло Урсу, замість упасти вниз, матнулося вгору, дужий ривок переніс його до отвору, а ноги залишили виступ отвору саме в ту мить, коли руки схопилися за його ребро. Хлопець поволі підтягнувся на руках, крутнувся ще раз і сів на виступі отвору, наче на найзручнішій лаві. Усміхаючись, привітно помахав рукою всім унизу й почекав кілька секунд, щоб перевести подих та вгамувати хвилювання й страх, які почали обсідати його.

Як завжди при виконанні акробатичних номерів, глядачі хвилювалися набагато більше, ніж сам акробат. Лучія й Марія все ще трималися руками за серце, а Віктор і Тік трясли головами, намагаючись прогнати страшні думки. Урсу сидів угорі спокійно та байдуже, принаймні так їм здавалося; кожен із них шукав найсуворіше слово, щоб осудити його божевільний вчинок. Лише Тіка, який не раз бачив захопливі вправи Урсу на турніку та на трапеції, пронизувала теплота, коли оте хвилювання можна назвати теплотою. Він же перший і звернувся до переможця.

— Ти заткнув за пояс усіх акробатів, Урсу! Який жаль, що в нас нема фотоапарата!

Крем’язень помахав йому рукою зі скореної висоти і зник у заглибині.

Вона виявилася неглибокою. Урсу обстежив її, не користуючись навіть ліхтариком. Він ретельно обмацав кожну стіну, кожну ямку і кожен виступ, обстежив досить рівну долівку й неправильної форми стелю. Ніде ніякої таємниці, ніякої спокуси. Тільки в одному кутку склеписта щілина. Хлопець дістав ліхтарик і посвітив туди. Те, що він побачив, змусило його скрикнути від подиву.

Дан, упавши на траву та час від часу постогнуючи від болю, подумав, що все-таки він може хоч якось рухатися. З горем-бідою йому вдалося звестися на ноги і ступити кілька кроків уперед. У нього боліло все тіло, а особливо ноги. На кожному кроці в тіло впивалися вогняні свердлики.

Намети стояли за скелями в прохолоді. Для нерухомого Дана тут було навіть занадто холодно. Цомбі прохолода теж не припала до вподоби. Він знайшов сонячного променя на плато і побіг туди грітися. Побачивши, як пес засмагає, Дан теж подибав до нього п’яною ходою. І лише тоді, коли ступив ногою на світляну смугу, відчув, що його покинули сили. Він мішком упав за кущем. Певний, що йому не вдасться вже поворухнутися, він витягнувся горілиць та так і завмер, обігрітий мандрівним променем. Але світляна смужка дуже швидко зникла, і знов запанувала прохолода.