— Тоді повертайся просто додому! — звелів йому Урсу. — А ми, коли щось знайдемо, пришлемо телеграму. Хоч я не дуже вірю.

— Отже, мені брати з собою й маленького рюкзака? — спитав Тік.

— Ти коли думаєш іти?

— Зараз.

— Відпочинь ще хоч з півгодини.

Але Тік уже закинув рюкзак за плечі. Урсу й Дан потисли йому руку, побажавши від щирого серця успіхів у пошуку.

— Може, ти до вечора дізнаєшся щось, — сказав йому Урсу, — то дай телеграму на примарію. Бо не знайдемо ми тут ніякого дідька, щоб стирчати ще ніч.

— Не турбуйся, — відповів йому Тік.

І почалося змаганння з дорогою. Тікові маленькі кроки відмірювали велику віддаль. Але він навіть не підозрював, скільки доріг його чекає, скільки досад, скільки невдач, скільки страху, скільки лютувань. Він не уявляв, якою важкою й заплутаною виявиться та нитка, що по ній ковзнуло й прибуло до черешняків послання дівчини в білому.

Тік уже з годину простував дорогою до міста. Ніде не видно було ні душі. Він або почекав би, або наздогнав би — вдвох іти веселіше. Тільки кілька бабусь перейшли йому дорогу. Наближався полудень, і вони несли обід у поле. Хлопець сказав їм: «Добрий день!», вони пильно глянули на нього й відповіли так, як ведеться у цих краях: «Хай і вам буде добрий день!»

Сонце стояло в зеніті й дуже пекло. І жодної тобі підводи позаду! Хлопець зупинився біля криниці під крислатим дубом, набрав відро води, ковтнув кілька разів, а решту вилив собі на голову. Холодна вода побігла за пояс. Може, тепер стане легше. Прискорив ходу, бо якраз вийшов на стежину обіч шосе. Аби збавити час, почав рахувати кроками відстань між телеграфними стовпами. Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Тік став, але не тільки тому, що збився з ліку. Ззаду почувся гуркіт мотора, і хлопець, озирнувшись, побачив далеко хмарину куряви. Автомашина!

Коли хмаринка наблизилася, малий засмутився. Це не велика машина, а малолітражка. Він навіть не намагався випробувати щастя. Аби ж то нормальний автомобіль… Машина промчала повз нього. Крім шофера, у ній сидів ще один чоловік у літній сорочці і в білому брилі. Пасажир у брилі повернув до Тіка голову. Але малий саме відвернувся, бо ззаду заторохтів, віз. І він навіть не помітив, що машина зупинилася за сотню метрів від нього, біля акацій на перехресті.

— Гей, парубче! — почув Тік.

Чоловік у брилі вийшов з машини й махнув йому рукою.

«Не знає дороги до міста і хоче спитати в мене», — вирішив подумки «парубок», швидко припустивши до машини.

— Ти йдеш до міста? — спитав його чоловік у брилі.

— Як вам сказати… не зовсім до міста, але близько… в Зогрени. А точніше — в Папуру.

— На твоє щастя, ми теж їдемо в Зогрени. Сідай.

Тік так радо прийняв запрошення, що миттю опинився в машині поруч із водієм.

— А ти не хочеш сісти біля мене? — спитав чоловік у брилі. — Ми могли б поговорити трохи.

Тік здивовано пересів до любителя побалакати. Машина рушила. Чоловік дістав сигарети, закурив одну, а потім звично спитав:

— Ти куриш? — і простягнув йому пачку.

Тік спантеличено глянув на нього. Чоловік розсміявся:

— Ха-ха-ха! Я й забув, що ти маленький! Але невже ти ні разу не потягнув диму на перерві в школі чи влітку на річці? Щось мені не віриться…

— Так, я справді колись раз потягнув, і саме на річці… А звідки ви знаєте?

— Ти глибоко втягнув у себе, і тебе вчили казати: «І-і, де ж мої коні?» Правда?

Тік дедалі з більшою цікавістю дивився на свого балакучого попутника. Звідки він усе це знає?

— Саме так і було. А після того кашляв — мамо рідна!.. А звідки ви знаєте?

— Бо така в мене професія: все знати… Ну, скажи ще! Тобі історія найбільше подобається? Чи географія? Чи ці обидва предмети разом?

— Обидва.

— І ти знаєш, яка друга за величиною вершина в світі? Давалгірі чи Кінчінджінга?

— Годуен Аустен! — швидко відповів Тік. — Вісім тисяч шістсот одинадцять метрів.

— А Еверест?

— Та це ж кожен знає! — образився малюк. — Вісім тисяч вісімсот сорок п’ять метрів.

— А тепер бачиш, що не кожен? Вісім тисяч вісімсот вісімдесят два метри.

— Неправда!

— Давай парі?

— Я можу навіть сорочку віддати! І… коли хочете: вісім тисяч вісімсот сорок п’ять!

— Вісім тисяч вісімсот вісімдесят два! Облишмо парі. Гора має вісім тисяч вісімсот вісімдесят два метри. За останніми вимірюваннями. Вони відбулися не так давно. Мабуть, ти відстав з географії…

Поразка розізлила Тіка, особливо тому, що він її не заслужив. Аби відігратися, підготував переможцеві каверзу:

— Якщо ви все так добре знаєте, то скажіть, який вулкан має висоту п’ять тисяч чотириста п’ятдесят два метри?

Тік, назираючи висоту п’ять тисяч чотириста п’ятдесят два метри, мав на оці дві мети: або той не відповість, або переплутає назву вулкана. І не повірив власним вухам, коли почув:

— Попокатепетль!

Малий так і сів з роззявленим ротом. А потім пильно глянув на свого попутника. Той тільки усміхався в вус та вдавав, ніби не бачить погляду хлопця із смішним кирпатим носом.

— Ви вчитель, так? — спитав Тік.

— Ні, ні, не зовсім… — заперечив чоловік у брилі.

— Спра-авді? — багатозначно протягнув хлопець. — А хочете, я вам загадаю загадку?

— Тільки дуже розумну…

— Слухайте уважно, бо вона не з легких. Скажіть мені, у якій країні може бути таке. Це і є загадка. Починаю! У якій країні, коли метеозведення показує дощ, стоїть посуха, арахіси найбільший урожай дають узимку, а баобаби досягають висоти сотні метрів? Щоб допомогти вам, скажу, що першою білою людиною, яка висадилася там, був Магеллан у тисяча п’ятсот сороковому році з наказу короля Іспанії Філіппа Третього.

Чоловік пильно глянув на Тіка.

— Де ти почув цю загадку? Але кажи правду.

— Я сам придумав…

— Коли?

— Щойно.

— А про Магеллана ти теж сам щойно придумав?

— Так… Це ж дуже просто.

— Та що ви кажете, добродію? Де ти вчишся?

— У місті в ліцеї. А чому ви не відповідаєте на загадку? Може, вам повторити… чи допомогти чимось?

— Отже, коли б я не зупинив машини, то й не знай би, що в вашому ліцеї так учать…

— Саме так і вчать… Але я вам загадав загадку…

— Загадку з зіпсованими метеоприладами, з чудернацькими арахісами, з баобабами, які перемінили свій вид і перетворилися на евкаліпти або на гігантські секвойї. А після цього ти ще й дав навідні вказівки!.. Ти продовжив життя Магелланові і зробив його іспанцем. А з Філіппом Третім, правду кажучи, навіть не знаю, що ти хотів зробити. Він був королем раніше чи пізніше?

— Він помер рівно через сто років після Магеллана… — відповів Тік, прикро вражений, що весь його геніальний задум провалився.

— Ти відмінник?

— Іноді, — ухильно відповів Тік.

— Ти не любиш інших предметів, чи що?

— Ні, не тому, мене ніхто не пережене в класі з жодного предмета. Надто коли я захочу…

— А-а! Тепер я починаю розуміти! Тобі подобається ганяти м’яча на пустирях, бити вікна, тягати когось за вуха, звичайно, тоді, коли той хтось дражниться з тобою…

— Ні! Бо ніхто не зважиться мене дражнити…

— Та що ви кажете, добродію? І за всі твої доброчесності ніхто тебе не відзначає? Гм, дивно…

— Що вдієш? Помиляються іноді і вчителі… Дехто вважає, що я зухвалий… А дехто називає мене ледарем, їй-право…

— Навіть так? І хто ж таке каже? Старші чи молодші? Не інакше, як молодші!

— Молодші! І звідки ви все знаєте?

— Бо старші знають дітей краще, ніж молодші. А коли по правді, то я тебе відзначав би, але за двох умов: по-перше, щоб ти вчився як слід, а по-друге, щоб не міняв поведінки.

— То я так і мушу залишатися зухвалим?

— Звичайно! Щоб ти не тільки книжки зубрив, сидячи між чотирьох стін. Краще вже розбий іноді десь вікно, аніж будеш жовкнути в хаті. Я не кажу, що неодмінно слід бити вікна, але…