— А я певен, наприклад, що нікому й на думку не спаде, про що тут ідеться!

— Хочеш спробувати? Я тебе питатиму, а ти відповідай лише «так» чи «ні». Отже, тільки так або ні. Більш нічого.

Дан повагався мить, але гра видалася йому навіть цікавою.

— Ну, давай! Побачимо, що з того вийде.

— Гаразд, почали… Мова йде про дівчину…

— Ну, це вже занадто! Звідки ти знаєш? Ага-а! Усе ясно: тобі Тік сказав?

Та це був лише пробний камінь. Аби Дан відповів їй просто, як вони й домовилися, так або ні, Марія могла б опинитися в великій скруті. Але Данова відповідь-запитання додала їй певності. Віктор, якби він був на місці Марії, мислив би так: «Це не Лучія, це хтось інший. Отже, я з нею не зустрічалася. А то Дан не дивувався б. І не зустрічалася тому, що ми з нею не знайомі… Отже, можна зробити ще один випад».

— Тік? Ні, він мені не казав нічого. Але давай продовжимо.

І Марія повела далі тоном, у якому вчувалася і впевненість, і віра, і навіть глузування:

— Правда ж, я її не знаю?

У Дана очі полізли на лоба.

— Ти мені не бреши! Тобі все вибовкав Тік. Ну, я йому покажу!

Марія, прикрившись усмішкою, аналізувала подумки: «І не подруга, і не однокласниця, однак вона десь мого віку, а то б ми не говорили про неї. І я її не знаю!.. Але кого з дівчат у місті я не знаю? Може, вона не з нашого міста? Точно!»

— Я тобі вже сказала, що Тік мені не говорив нічого… — відповіла Марія таким тоном, щоб Дан подумав, ніби вона дізналася про все від когось іншого: — Вона не з нашого міста, еге ж?

— Ти кепкуєш із мене, Маріє! Хто тобі сказав? Вона?

«Отже, дівчина таки не з нашого міста, — думала далі Марія, не зважаючи на Данове збентеження. — А чому ж я нічого не знаю про неї? Та тому, що вона недавно тут. Ясно!»

— Вона всього кілька днів тому приїхала сюди?

Дан відповів цього разу сухо:

— Так!

Маскою всезнаючої усмішки Марія приховала своє невдоволення скупою відповіддю. «Якщо вона справді прибула до нашого міста всього кілька днів тому, а я про неї не знаю, то це означає: 1) вона оселилася на протилежній околиці міста; 2) родина, де вона мешкає, невелика, коли міські дівчата не знають про приїзд незнайомої дівчини». Вона пильно глянула на Дана і впевнено сказала:

— Відповідай мені лише «так» або «ні», як ми й домовлялись. Але швидко, без обдумування. Вона живе на протилежній околиці?

— Так.

— Сидить цілими днями вдома?

— Так! — відповів, дедалі більше торопіючи, Дан.

— І в неї нема жодного товариша в місті, еге ж?

— Нема!

— Бо її тримають у покорі вдома, так?

— Так.

Тепер Марія вирішила поставити найнебезпечніше запитання — запитання, підставу якому давав весь успіх її «гри».

— Ти вважаєш, що варто продовжувати? — і додала багатозначно: — Перемогла я…

— Але звідки ти все це знаєш? — загарячкував Дан. — Хто тобі міг розповісти про дівчину в білому? Хто, крім Тіка?

— Ти!

— Я? Ти глузуєш з мене? Я вві сні не розмовляю, а коли і говорив, то не дуже розумію, як ти могла передбачити сон.

— Ти мені сам сказав!

— Коли?

— Щойно!

— Ну, знаєш, Маріє… — але, охоплений підозрою, затнувся. — Твердиш, ніби це я тобі сказав? І щойно? Отже…

— Так! І я ж тебе застерігала, що ти не можеш тримати таємниці. Не вдавалася, як інші дівчата, до лестощів, обіцянок, до ласки чи погрози. Я грала чесно. А ти сам спіймався на гачок! Не розумієш?

— Поясни чіткіше. Адже ти знаєш, що мені від народження бракує клепки.

Марія пояснила Данові хід своїх думок. Таке самовикриття спершу його дуже розлютило, але потім він навіть галантно подякував Марії за захопливу красу гри.

Ясна річ, у свій спосіб:

— Ти справжня відьма, і, як сказав би Тік, у мене таке враження, ніби я тебе досі недооцінював. Аби ти знала… у тебе багато шансів, щоб я закохався в тебе. Та, на жаль…

Хай там що, але коли набурмосений Тік зайшов до кімнати, Марія до найменших подробиць знала таємницю дівчини в білому. Малий трохи просвітлів, розповівши історію з нокаутом, і повідомив обох черешняків, що Урсу на нараду не прийде, бо не в настрої, «мабуть, через матч, хоч і прикидається, ніби причина в іншому».

— Я ходив до нього додому, після того, як послав його супротивника в нокаут, але він нізащо не хоче йти, — не без жалю закінчив Тік.

— Лучія теж не захотіла прийти, — повідомив Дан. — А ви ж знаєте, коли вона вже щось скаже…

— І Лучія теж? — здивувався Тік. — Чи вони показилися обоє? Отакої! Через них біла арапка може залишитися непокараною. Але я цього так не залишу!

— Може, ви й мені скажете, за що ви її хочете покарати? — спитала Марія.

— Бридка! Погана! Шпигунка! Хіба ти не знаєш, що вона вчинила з нами? — мов ошпарений, зірвався пустун. — Вона ж виставила нас на посміх…

— І тому ви хочете її покарати? — допитувалась Марія. — Бо вам не вдалося поглузувати з неї? Чи, може, вам і на думку не спадало поглузувати з неї?

— І ти її захищаєш? — здивувався Дан. — Маріє! Мені здається, що ти таки знайома з нею…

— Зовсім я з нею не знайома. Знаю тільки з ваших слів, але хай там що, а вам не вдасться зробити з білого чорне. Знаєте, на кого ви схожі? На одного мого однокласника. Той говорить про Йона або про Віктора десь таке: «Ви тільки гляньте, який він дурень: на географії знає всі річки так, ніби вони в нього на городі течуть. А на історії, аби ви бачили, знає, зубряка, всі дати і всіх князів. Навіть на ботаніці, — ви тільки послухайте, який бовдур, — де всі лише повторюють за вчителем, він учить, аж очі вилазять. Ну скажіть, хіба не дурень?» Ну, а тепер ви скажіть, хто з вас дурень?

— Тобто ти хочеш сказати, що ми дурні? — кинувся в наступ братик із розпатланими кучериками.

— Не зовсім так категорично. Але трохи дурненькі… Були, я хотіла сказати… Якісь безпорадні…

Тік блимнув на сестру, потім на Дана. Не було ніякого сенсу щось приховувати. Він теж відчув, що це найкращий момент припинити гру:

— Може, Дан і був просто дурненьким. А я виявився величезним дурнем. Допустити, щоб мене провело отак за ніс якесь дівчисько!.. Та все одно я віддячу тій бабусенції! Я перестріну її на вулиці, зупиню й скажу: «Цілую ручку. Ви не сердьтеся, будь ласка, але я думаю, що ви глухі…» Або знайду для неї гарненьку мишку, яка вміє бігати по спині…

І Дан, і Марія аж за боки бралися зо сміху, дивлячись на серйозного Тіка. А малюк, трохи здивований, перечекав, поки вони насміються, а потім спокійно спитав:

— А як же бути з дівчиною в білому? Невже ми так і не покараємо її ніяк?

— А я кажу, що ми повинні прийняти її в своє товариство… — запропонувала Марія. — Думаю, що й Урсу погодиться. І Лучія…

— Лучія?! — зітхнув Тік. — Але ж вона поки все не рознюхає, поки не дізнається про всі оцінки з усіх предметів за всі минулі шкільні роки, то й чути не захоче про неї. Лучія стане точнісінько такою самою бабусенцією, коли доживе до її літ.

На Тіка знов напала звичка перебільшувати. Він сердився на Лучію, бо відчував, що це через неї сумує Урсу якраз напередодні матчу. Не тому, що він поставив на заклад «якихось кілька леїв», але поразка Урсу могла б знищити весь його авторитет у галузі спорту й спортивного прогнозування. Адже Тік був справжнім королем спортивних передбачень у місті. А саме цієї слави він і не хотів утрачати. До того ж сама поразка Урсу завдала б йому такого болю, від якого він ніколи не знайшов би ліків.

— Отже, — спробувала Марія прояснити становище, — навіть коли Лучія буде проти, все одно нас більшість. У найгіршому випадку три голоси «за» і два «проти», хоч я й не думаю, що Урсу заперечуватиме.

— А як же ти думаєш залучити її до нас? — поцікавився Дан.

— Дуже просто, — відповіла Марія. — Поговорити з нею.

— Хто говоритиме? — злякався Тік.

— Принаймні не ви. Ви самі себе скомпрометували в її очах. Я спробую це зробити!

— Як?

— Завтра вранці піду її провідати…

Наступного дня вранці Марія справді пішла до будинку дівчини в білому. Був прохолодний ранок чудового літнього дня. Марія постукала кілька разів у ворота, заспокоїла лагідним словом собача, що не впізнало в ній сестри того, хто вчора копнув його ногою, і почала, хвилюючись, чекати, поки вийде незнайома дівчина. Але за кілька хвилин на ганок вийшла висока сухорлява бабуся. Небажана поява трохи спантеличила Марію.