— Ти збожеволів? — здригнулася Лучія. — Цей шлях неприступний!

— Але якщо Урсу вибрався туди… — стояв на своєму Дан.

Усі подалися до внутрішнього двору. Вони опинилися в становищі потопельника, для якого і соломинка — надія на порятунок. Надія була абсурдна, безглузда, але все-таки це шанс. Тим більше, що в дворі на них чекало диво: з вершини звисала мотузка. Урсу й Тік, поспішаючи, забули стягнути її вниз.

Від радості відкриття Дан занімів. Забув, що він товстун, що в нього не минулося перенапруження м’язів, що ніколи в житті не займався акробатикою, що може повиламувати собі руки й ноги, може навіть скрутити собі в’язи. І водночас відчував у собі таку відвагу, що не хотів нічого й чути:

— Я піднімаюся, дівчата! Будь що буде! Коли Урсу піднявся без мотузки, то чому мені не піднятися з мотузкою?

Дівчата дивилися на нього, ніби вперше бачили. Ніколи ще він не виявляв стільки рішучості. Дан був готовий розпочинати свій убивчий підйом.

Світло ліхтарика прорізало темряву, і водночас Урсу гаркнув так басовито, що міг би приголомшити будь-кого:

— Стій!

І тут-таки зайшовся оглушливим реготом, від якого здригнулися кам’яні стіни. Перед ним закам’яніли, тримаючись за руки, з розширеними від страху очима двоє… Якби крем’язень зустрів тут, у підземеллі, крокодила чи орангутанга, то здивувався б менше. Тільки не Віктора й не дівчину в білому сподівався він тут зустріти!

Віктор упізнав цей страхітливий регіт, бо тільки одна людина в світі здатна так сміятися, і полегшено зітхнув:

— Господи! Якого страху ти нагнав на нас! Я вже думав, що нам кінець. Не міг ти якось трохи інакше крикнути, Урсу!..

— Урсу?! — зраділа разом з Віктором дівчина в білому. — Як ти нас знайшов?

— Я проламав таку грубелезну стіну, що тепер побоююсь, чи не завалиться підмурівок замку.

— А як ти знайшов цей хід? — спитав Віктор.

— Який хід?

— Цей, що привів тебе до нас Не крізь стіну ж ти пройшов…

— А-а! Проклятий люк!

— Ти що, теж потрапив у пастку?

— Авжеж! Так само, як і ви. Тік у руках незнайомців, ми — заживо похоронені… Що з іншими — невідомо… Там, безумовно, теж мало щось трапитись… Може, на них напали вояки. Якийсь яничар чи татарин…

Вікторові здалися дивними ці жарти Урсу, надто після того, коли він побачив, що обличчя й руки товариша почервоніли від цегли й крові.

— Скажи правду, Урсу! Ти знайшов якийсь вихід звідси?.. Кинь нам краще мотузку, бо ми хапаємо дрижаки від холоду.

— І як же ви зігрієтеся мотузкою? — знову почав глузувати Урсу. — Це було б цікаво й для мене. Бо для чогось іншого в мене нема мотузки.

— Аби ти сам побув стільки, як ми, в цьому підземеллі, — захлипала дівчина в білому.

— І то правда! В підземеллі був я недовго. Я ламав стіни замку… Бо якби не ламав, то, може, й кості залишив би там…

— Ти знайшов якийсь вихід? — знову спитав Віктор.

— Знайшов вихід тільки до вас. Але спершу мені треба спуститися.

Спуск його був схожий на спробу самогубства. Урсу лежав головою вперед, простору мав не більше, ніж землі під нігтями, а висота підземелля майже три з половиною метри. Аби хоч долівка земляна…

— Вікторе! Підійди ближче до цього отвору і гарненько тримайся. Я трохи натисну на твої плечі. Бо інакше не зможу спуститися…

Хлопцеві, який тихенько просувався головою вперед, вдалося трохи стримати падіння, бо він зачепився за виступ отвору кінчиками пальців ніг. Він витягнув руки вниз і схопився пальцями за плечі Віктора. Одразу ж пустився й ногами краю… Він зробив небачене сальто-мортале, але виконав його непомильно.

Тільки торкнувшись долівки, Урсу засвітив ліхтарика, ліг і витягнувся горілиць.

— Що з тобою? — злякався Віктор.

— Я стомився! Вмираю! Я ж кажу, що проламав стіну метрів два завтовшки.

— Де звідси вихід? — спитала його дівчина в білому.

Урсу освітив верхній люк:

— Він там же, де і вхід сюди. Треба тільки натиснути на нього, і ми вільні.

— А хто ж натисне? — здивувалася дівчина.

— Той, хто про це питає! — весело відповів Урсу. — Ми зробимо піраміду. Я — основа, Віктор — середина, а ви… вершина. Однак я мушу трішечки відпочити.

У сусідньому замку світанок застав такий самий розгардіяш і тривогу. Троє чоловіків перевернули кімнату догори дном, перешукали, перенишпорили скрізь, навіть там, де не тільки шістдесят монет, а навіть півмонети не могло заховатися. Але не знайшли ніде нічого. Вони знову заходилися вистукувати стіни може, шибеник знайшов тайник, про який вони досі не знали? Але стіни були холодні й байдужі. Цілу ніч ліхтарі висвічували закутки й щілини, валізи й речові мішки, консервні банки, ланцюг на колоні, та все марно.

— І все-таки монет при ньому нема! — заверещав чоловік із борсуковими очима.

— А ви взуття перевірили? — спитав ватажок.

— Я навіть у рот йому заглядав, дивився і в руках, і в кишенях… Не ковтав же він їх!

— Отже, вони тут, у цій кімнаті! — вирішив ватажок.

— Але вже не залишилося неперевіреного жодного закапелка, — зважився заперечити худорлявий.

— А може, він їх поклав назад у схованку? — підскочив «борсук».

Про це ніхто з них не подумав. Усі троє втупилися поглядами в нішу. Чоловік із борсуковими очима підійшов до тайника, відтягнув першу мармурову плиту, потім другу і засунув усередину руку. Але швидко висмикнув її назад. Руки його тремтіли, ніби осиковий лист.

Остання надія зникла.

— Нема!

— То де ж він їх у біса заховав? — розлютився шеф. — Якийсь шалапут, якийсь зірвиголова так посміявся з нас!

— Тут залишається одне пояснення. Він їх кинув у колону!

Чоловік із шрамом розлючено глянув на худорлявого, але все-таки спромігся відказати спокійно:

— Я вже раз говорив! Для того, щоб кинути їх у колону, треба спершу відчинити потайні двері. А для того треба, щоб там, у колоні, була якась жива душа… А та жива душа прийшла б тільки визволити шибеника. І думаю, монетам набагато простіше було б дістатися в колону в кишені цього шалапута, ніж кинутими.

— І все ж…

— Монети тут, у цій кімнаті, — наголосив шеф. — Цей кирпань або син великого кишенькового злодія, або винятковий штукар. Скільки часу він залишався в цій кімнаті першого разу?

— Лише три хвилини! — повідомив худорлявий.

— І за ці три хвилини він їх заховав. Ну, це неймовірно! Давайте поставимо себе на його місце. Куди він міг би їх заховати за три хвилини?

— А я кажу, приведімо його сюди! — наважився «борсук». — Пригрозимо тортурами. І він таки скаже.

Чоловік із шрамом відкинув пропозицію «борсука» одним презирливим жестом.

Тікові ніч теж видалася лихою та болісною. Він, самотній у величезній кімнаті, не маючи жодної вісточки від друзів, легко став здобиччю чорних дум. Раптом почув якесь шарудіння і в кутку побачив два світлячки. У хлопця по спині побігли мурашки. Але він швидко відгадав загадку світлячків і ласкаво покликав кота. Той, ніби відчувши у хлопцеві друга, стрибнув до нього на ліжко. Монотонне муркотіння і м’який оксамитовий смух трохи заспокоїли полоненого.

Тіка доймало одне страшне запитання, на яке він не міг знайти відповіді. Це питання з’явилося разом із спокоєм і швидко перетворилося в болісну одержимість: де він бачив чоловіка із шрамом? Адже він бачив десь це нахмурене обличчя, міцну поставу, чув навіть цей басовитий голос. Таки точно десь його бачив, і не зовсім давно… Та хоч як силкувався, нічого не міг пригадати. Де? Де? Де?

Сон не йшов, але хлопець і не кликав його. Він лежав, простягнувшись на ліжку, заплющивши очі, і раптом здригнувся від несподіваної думки: на хіжку, де лежав він тепер, стільки часу спала дівчина в білому…

На світанку хлопець прокинувся і пригадав свої думки, згадав пригоди, яких довелося зазнати. Він полонений, він в руках у невідомих людей…