Швидко стрибнув із ліжка. Треба рятуватися! Він не витерпить полону!

Від раптового стрибка впала подушка, під якою лежав зошит у шкіряній обкладинці. Щоденник дівчини в білому… Тік розкрив його і одразу ж (звісно, мимоволі) прочитав перші рядки, забувши про будь-який сором і правила пристойності. Він не читав, а а поглинав рядки. Коли зрозумів, що проник у недозволену таємницю, було вже пізно. Тому перечитав щоденника ще раз, маючи намір знайти щось напевне.

Записи, які зробила дівчина в білому, були йому вкрай необхідні. Тік хотів розкрити одну таємницю, тож у своїй неделікатності він був схожий на кожного, хто опинився б у його становищі.

«…Мені сумно, — починався щоденник дівчини в білому. — Хоч я й перебуваю у замку, про який мріяла вже десять років, який шукала так гарячково у вільні свої дні й ночі, але я замкнена, полонена, німа, оточена мовчазними, наче мармурові стіни, людьми. Може, мені так визначено долею, але я не могла залишатися під замком у галасливому містечку, де кожен мій приятель завдавав би болю бабусі… Я її не осуджую, я розумію її і дуже-дуже благатиму, щоб вона простила мені мій вчинок… Мила бабусю, я прожену ваш смуток, коли тихенько покладу голову вам на коліна і розповім про свій замок… Правда ж, ви зрозумієте мене і пробачите?

. . . . . . .

Я пригадую страх, що охопив мене першого дня! Пам’ятаю, як дісталася до Фортечки, у мене був точний план дороги від станції до руїн, знала, що знайду його там, але коли почула його ходу біля себе… коли побачила його обличчя, то зрозуміла, що він мене не пощадить. Я прикинулася непритомною… Чула, як він послав асистентів приготувати для мене ліжко, бачила, як нишпорив у медичній сумці, а коли в його руці опинився шприц, то вдала, що вже прийшла до тями.

— Я знав, що ти прикидалася! — сказав він мені. — Чому ти втекла з міста?

Він навіть слухати нічого не хотів, для нього нічого не важило жодне моє найменше прохання. Він був твердий, як завжди, коли його не слухали. Почувши його тихий спокійний голос, я зрозуміла, що мені кінець.

— Ти будеш ув’язнена! Не виходитимеш нікуди, тільки у двір, та й то зрідка. А звідси все одно не зможеш вийти, хоч би там що. Для тебе все зачинене!

Я спробувала протестувати. Знала, що марно. Він говорив дуже спокійно, щоб не залишити мені жодної надії. Сказав навіть таке: він не хоче наражати мене на небезпеки… І що відправить мене додому при першій же нагоді. Я не могла одразу збагнути, які небезпеки можуть бути в цьому старовинному й спокійному замку… Коли б та перша нагода не траплялася якомога довше!

Він хотів, щоб ми боролися, — хто кого! Отже, я зараз обмірковую один план дій.

. . . . . . .

Наступного дня я зробила велике відкриття. Я в Замку двох хрестів! Ми обоє шукали його й марили ним. Скільки припорошених документів перечитали про нього! Замок перетворився на мету його життя. Він його шукає майже двадцять років. В останні роки завжди брав мене з собою. А чому ж не взяв і на ці канікули? Яка ж я нетямуща! Адже я сама не захотіла!.. Він весь час говорить про небезпеки. Які тут можуть бути небезпеки?

Але цього дня я відкрила не лише свій замок. Відкрила й ідею, яка мене врятує. Вона визволить полонянку в білому. Я напишу черешнякам, розповім їм про свій замок. Вони неодмінно прийдуть. А коли прийдуть, тоді ми досхочу помандруємо по замку…

. . . . . . .

Мені дуже, дуже сумно… Бідолашний Філіппе… Він лащиться біля моїх ніг… Він наче розуміє мене і хоче заспокоїти… Я написала черешнякам… Може, хоч послання дійде до них? Я передала його чабаном. Що він подумав про мене, побачивши, як я стримлю над урвищем і кидаю йому пакета?… А коли навіть послання дійде, чи прийдуть сюди черешняки? Як же я забула? Забула найголовніше. Я певна, що вони не повірять у моє послання… Подумають, що це глузування… Я кличу їх у невідомий замок і не кажу, де цей замок є! Мені в голові не вкладається, як я могла забути! Якщо чабан і доніс послання до міста… Він не може його здати на пошту або передати комусь… Я тримала в руці рятівний круг… Невже трапиться ще така нагода?.. Одначе треба бути готовою… Хтось, здається, Пастер, говорив, що найщасливіший випадок приходить тільки до підготовленої людини…

. . . . . . .

Він щойно пішов із моєї кімнати. Дуже похмурий. Сказав, що один дурний чабан бачив, як він мене брав на руки (це тоді, коли я прикинулася непритомною), пішов на поліцейський пост у селі і про все розповів… Я уявляю пики тих людей там, коли чабан розповів їм про цей випадок. Мене розбирав сміх. Це, мабуть, той чабан, якому я довірила своє послання!

— Чому ти смієшся? — гримнув він. — А коли він сказав ще комусь? По околицях подумають, що тут, у Фортечці, переховуються розбійники та викрадачі дітей. Який йолоп! Не міг він спершу поговорити з нами!

Він пішов з кімнати. Перед тим сказав, що має зробити обстеження, і на деякий час переселить мене в іншу кімнату. „Але ти все одно будеш замкнена!“ — попередив він.

. . . . . . .

Який жахливий день!.. А все починалося так прекрасно… Один із асистентів, мабуть, нумізмат, прислав мені підбадьорливу записку й монету. Аби знаття, що тут зчиниться… Важко сказати, що він міг би зробити з ним, хоч дуже любить і асистента, і його біляву, наче лялька, донечку.

Вимагає повернути записку. І монету із зображенням Калігули… А може, це прислано мені не випадково? Калігула був тиран, деспот… Я думаю, що це натяк. Він інтелігент, симпатичний… І просто божеволіє за монетами.

День почався чудово… Я саме роздивлялася монету, коли побачила Філіппе, а потім змію… Я заклякла, бо ненавиджу змій… А коли побачила, що гадюка… Любий мій Філіппе… Він мені життя врятував… Якби не Філіппе, я вже не могла б написати цих рядків. Змія кинулася б на мене, а отрута зробила б своє… Чому він тримає мене під замком? Як він може бути таким жорстоким? Коли б мене вкусила гадюка, я не могла б навіть скористатися медикаментами. Чому він такий суворий? Навіщо тримає мене взаперті? Я все це скажу йому просто в обличчя. Хай йому буде боляче! Може, краще було б, щоб мене вкусила гадюка… Але ні! Ні!

. . . . . . .

Я була така несправедлива з ним! Засмутила його, і тепер мені дуже прикро. Він сказав, чому тримає мене під замком. Тут повно гаддя. Трапляються й рідкісні екземпляри рогатої гадюки, укус якої вбиває щонайбільше за годину. Тому він весь час ходить у чоботях і носить при собі сокиру. Сказав, що вони нападали на нього багато разів. Відкрив мені одну таємницю. Виявляється, Філіппе звати Борошем… Це тутешній кіт, найвідоміший на всю округу винищувач змій. Його змалку навчили цьому мисливці. З великими труднощами вдалося придбати кота на той час, поки вони будуть у Фортечці. Тому він і залишив його при мені. Переконав мене, що мені нічого боятися змій, коли зі мною Борош. Борош! Мені не подобається це ім’я. Я його все одно називатиму Філіппе. І вони теж почали його так називати.

Незважаючи на все це, він не хоче дати мені волю. Може, трохи згодом, пообіцяв. Сказав, що лаяв нумізмата.

— Він тобі дав монету? — спитав.

Я збрехала, сказала, що ні. Але я певна, що він не повірив. Не хотіла б я опинитися на місці нумізмата. Чому він такий суворий з асистентами? Адже я знаю, як він їх шанує і як вони його люблять!

. . . . . . .

Сьогодні я зробила велике відкриття. Знайшла старовинний документ, написаний кирилицею. Мені дуже сподобався хитромудрий ключ. Якби Філіппе не терся біля мене, я ніколи б не здогадалася, що його можна розшифрувати скандуванням. Він забрав розшифрований документ, коли я була у внутрішньому дворі. Ввечері сказав, що документ стане у великій пригоді для їхніх досліджень… Чому тут нема черешняків? Я впевнена, що замок повний таємниць… Чим більше думаю, тим більше починаю переконуватися, що черешняки не прийдуть сюди ніколи.

. . . . . . .

Я щаслива, щаслива, щаслива! Щойно мені вдалося вирвати від нього обіцянку. Ще сьогоднішній день і одна ніч. Завтра в обід я вільна. Стану володаркою замку! Він поставив тільки одну умову. Щоб Борош (яке гидке ім’я!) весь час був при мені. Але я вже так подружила з Філіппе, що не можу з ним розлучитися. (А може, ми заберемо Філіппе додому?) Від завтра, Філіппе…