На обличчях черешняків знов розквітли усмішки. Крем’язень раптом спитав:

— Ну, а як замок? Чи ви берегли мій п’яний сон?.. Бувши на вашому місці, я привів би вам зараз сюди дівчину в білому…

Слова Урсу повернули добрий настрій і веселість черешнякам. Тік на ті дві години забув про дівчину в білому. А тепер вона знову заполонила його думки.

— Усі готові? — удавана суворо спитав Віктор. — Хто зна, що нас чекає попереду… Лучіє, як твоя нога?

Лучія не відчувала ніякого болю. Отруєна кров так швидко була видалена, що нога навіть не напухла. Боліло тільки там, де Урсу стискував пальцями.

— Ну! Як нога?

— Так, ніби нічого й не було, — усміхнулася нарешті Лучія.

— А як голова, Урсу?

— Теж так, ніби нічого й не було…

— Щоб ти тільки не загубив її зовсім, — невинно додав Дан, але, побачивши, що Урсу зашарівся, поспішив пояснити: — Сьогодні вранці тобі її ледь не зрубав меч… потім Лучія… тобто… Ну, досить!

— Дивися, щоб я з твоєї голови не зробив конуса, — прошепотів Тік на вухо Данові.

— Як? — Дан здивовано нахилив вухо до шибеника.

— Дуже просто! Кулаком! — уточнив малий.

Ніхто не звернув уваги на перешіптування двох черешняків.

— Речі беремо з собою? — спитала Марія.

— Як хто хоче, — відповів Віктор. — Краще взяти. Гаразд? Ми ввійдемо в замок разом із сутінками.

Чоловік із борсуковими очима вже кілька годин сидів у кам’яній щілині й пильнував. Певний час він нічого не бачив. Ніщо не порушувало лісової тиші. Він дорікав подумки чоловікові із шрамом, адже той прирік його на це безглузде, смішне й незручне чатування. Фортеця була така засекречена й неприступна — то навіщо ж розвідка тут, на стіні?

Він надумав уже був спускатися, коли помітив якусь метушню в лісовій гущавині. Плаєм піднімався військовий патруль. Люди йшли, не поспішаючи, закинувши зброю на плечі; хто вдивлявся в кущі, хто позирав у бік фортеці. Коли дійшли до галявини, посеред якої здіймався горб, зупинилися, потім вилізли всі на горб і почали оглядати місцевість. Один із них, очевидно, помітив щось, бо впевнено махнув рукою. Усі подалися туди, обійшли скелю, ніби навмисне вийшли з поля зору спостерігача, що сидів на стіні, але дуже швидко повернулися. Тепер вони йшли цепом, тримаючи зброю напоготові, ніби перед атакою на ворога.

Незабаром чоловік із борсуковими очима побачив і ворога, якого вони намагалися прогнати. Це була висока й дужа бура ведмедиця. Вона лютувала. Її потурбували, мабуть, тоді, коли вона саме бавилася з ведмежатами. Лють погнала її на солдатів. Чоловік із борсуковими очима бачив, як ті підняли зброю, і тут-таки прогриміли постріли. Налякана гуркотом, від якого їй позакладало в вухах, та свистом куль, ведмедиця злякалася і швидко подалася назад.

Невдовзі патруль попростував далі дорогою до Фортечки. Потім чоловік із борсуковими очима побачив, що солдати зупинилися на осонні, ніби зібралися відпочивати. Вони розсілися на траві, один дістав із ранця серветку й кілька пакетів, інший пляшку, ще один запалив цигарку.

«Борсук» знову наготувався спускатись, коли до його слуху долинув переливчастий свист десь із-за фортеці. Він повернув голову й побачив удалині чабана. Той свистів, очевидно, щоб відігнати лісових звірів або щоб легше було йти. З бесагами за плечима, з гирлигою в руці, він ішов, ніби просто прогулювався. Поминув зубці стіни, навіть глянув на щілину, але придивлявся не дуже пильно й не дуже довго, бо почув гамір у долині й помітив солдатів на осонні. Він прискорив ходу, наче квапився на цю зустріч, а підійшовши, скинув бесаги і всівся на траву біля солдатів.

Розвідник на стіні зафіксував усе, ніби сфотографував. Тепер уже не вагався жодної миті: пора спускатися. І знову почалися муки. На кожному східцеві зупинявся й проклинав свої гіркі дні. І так захопився прокляттями та пекельним спуском, що навіть не помітив товаришів, які підійшли до стіни й стояли під нею. А він тонув уже біля самісінького берега. Нога сковзнула з останньої сходинки, і… він опинився в руках чоловіка із шрамом.

— Що трапилося? — спитав ватажок, рвучко поставивши його на землю.

— Ні!.. Нічого!.. Але… — спантеличено забелькотів «борсук».

— Патруль прибув? — намагався повернути його до тями ватажок.

— Так! На них напала ведмедиця…

— То вони в неї стріляли?

— Ні… тільки налякали її.

— Ага! Отже, це звідти долинали постріли! — сказав худорлявий.

— Так… але я бачив ще когось.

Чоловік із шрамом дуже зацікавився:

— Кого?

— Чабана! Він повернувся і сидить зараз, балакає з солдатами…

— Де?

— На осонні перед фортецею.

— Так… так… Як не тепер — то ніколи. Знаєте, що треба робити?

Помічники запитливо глянули на шефа.

— Кожному по кімнаті. Ми неодмінно мусимо знайти другий вихід… Ми не повинні втрачати жодної хвилини…

Заперечувати вони не зважувалися. Худорлявий тільки додав:

— Аби в нас була вища драбина…

— Я не думаю, що вона нам потрібна… Не драбина, а… — чоловік із шрамом постукав себе пальцем по лобі: — Голова! Ось що нам треба!

Він пішов, залишивши тих двох, нерішучих і здивованих.

— Навіть визнає, що в нього теж її нема, — пробурмотів худорлявий.

— Ти краще пильнуй свого діла, — осадив його співрозмовник. — Мені геть не до вподоби такі справи. Маєш щось проти нього — скажи йому відверто в вічі.

Худорлявий здригнувся:

— Ніби ти не так само думаєш…

Чоловік із борсуковими очима якось презирливо глянув на нього:

— Їй-богу, ти сам на це напросився!.. Але нема сенсу марнувати час. Аби швидше знайти той таємний вихід… Нас може чекати несподівана розв’язка…

Не гаючись, вони попростували в замок.

Дівчина в білому лежала на ліжку, Філіппе сидів біля її ніг. Очі в неї заплющені, білі руки, ніби крила, молотили повітря. Одна-єдина думка переслідувала її, а вона навіть не мала сили перенести її до зошита в шкіряній обкладинці: «…сьогодні або завтра настане й для мене вирішальний день. А в мене одне лиш бажання. Я так давно благаю, щоб воно сповнилося, так давно прагну цього… У мене навіть бракує сміливості перенести його на папір… і я прошепочу його тихенько на вухо Філіппе…»

Отже, бажання дівчини ніхто не почув. Але хіба його не знає ця велика біломармурова кімната? Хіба мало разів шепотіла вона його і високому склепінню, і плитам на долівці, і блискучим нішам, і холодним стінам?

Дівчина стрепенулася.

— Ти нічого не чув, Філіппе? — спитала вона з острахом.

Вона притихла і напружила слух. Німо, поволі збігали хвилини. Філіппе стрибнув з ліжка, підійшов, вигинаючись, до зачинених дверей і клубочком згорнувся біля них. Дівчина в білому несвідомо рушила за котом, дійшла до дверей, зупинилася.

— Тс-с! — прошепотіла вона. — Здається, з того боку хтось є…

Кіт притулився до її ніг — так він робив тоді, коли хотів її заспокоїти.

Дівчина в білому ковзнула рукою по мармуровому квадрату, взялася за край дверей і раптово смикнула.

В отворі з’явилося обличчя чоловіка із шрамом.

Після коридора у формі хреста Віктор зрозумів, що вони опинилися в замку, який намалювала дівчина в білому. Черешняки стояли на перехресті двох коридорів, викладених мармуровими плитами. Полонянка прислала їм напрочуд детальний план. На ньому позначені кожні двері, дивовижно точні віддалі, співпадала навіть кількість мармурових плит. І незважаючи на все, — ні знаку, ні голосу, ні сліду, нічогісінько. Немов сотні літ ніхто не переступав порога замку. Ніби якась галюцинація. Загадка замку й дівчини в білому болісно обсіла черешняків. Вони гадали, що все з’ясується, коли прибудуть до замку, що таємничість розвіється, мов пилюка на мармурових стінах. А тут навпаки — загадки стали ще таємніші.

— Не поспішаймо поки що ні з якими висновками, — сказав Віктор. — Передусім треба обстежити всі приміщення замку.