Повернувшись до початку коридора у формі хреста, черешняки зупинилися біля двох дверей поблизу входу: праворуч чи ліворуч?
— Куди ти вважаєш, Тіку, треба спершу? — спитав Урсу.
Тік завагався лише на мить, потім вирішив:
— Праворуч.
Великі металеві двері вкривав товстий шар іржі. Урсу наліг на них з усієї сили, і вони відчинилися. Руки в хлопця стали червоні, а на білий мармур сипнула іржава пилюка.
— Тут нікого не було, — сказав Віктор, перш ніж переступити поріг. — Принаймні щонайменше кілька століть у ці двері не заходив ніхто.
Черешняки зайшли всередину: просторий куб, білий, світлий, але сумний. Вони впізнали кімнату за малюнком дівчини в білому. Ті самі розміри, ті самі видовбані в стінах ніші, та сама дивна мармурова колона посередині приміщення. З єдиною відміною — кімната умебльована, чи, вірніше, була колись умебльована. Кілька спорохнявілих від часу крісел стояли віялом перед балдахіном, від якого залишилося тільки тоненьке плетиво бронзових стояків та скелет піддашка над рештками князівського ложа. Усе, що колись було полотном, тканиною, шкірою, кольором, — перетворилося на прах. Залишилися тільки якісь сіро-попелясті ганчірки та кілька мідяних жолобів, що їх не встиг знищити час та не розтягли хижі птиці. Біля однієї ніші чорний мармуровий столик з вигнутими металевими ніжками ще зберігав князівський вигляд. На столикові дрімала дивовижна срібна амфора, оточена десятком позолочених келихів, — усі високі, всі на одній ніжці, от ніби сторожа. В одній з ніш припадали сизим пилом емальовані вази та багато позолочених столових приборів.
Нічого — ні слід, ні якийсь знак у пилюці — не вказувало, що сюди хто-небудь заходив. Черешняки з хвилюванням, з трепетом, з шанобливим мовчанням розглядали цю закам’янілу сторінку історії. Тільки думки клекотіли в їхніх головах та особливо запитання, на які вони не могли поки що відповісти. Віктор звернувся пошепки до Урсу:
— Спробуй відчинити металеві двері. А я — потайні.
Поки Віктор і Урсу намагалися відчинити двоє дверей, решта шанобливо й захоплено розглядали речі в приміщенні. Подібне вони бачили тільки в музеях, але там усі речі під склом — витерті й начищені. А ці зберігали на собі священний пил історії, були вщерть виповнені подихом віків. Чия рука востаннє підносила амфору до позолочених келихів, і за чиє здоров’я з них пили?
Голос Віктора пробудив їх від заціпеніння, яке перемішалося із загадковим трепетом:
— Ходімо в двір!
Віктор відчинив потайні двері, і майже одночасно Урсу впорався з металевими. Черешняки потрапили до внутрішнього двору. Він був точнісінько такий, яким намалювала його дівчина в білому. Голий, порожній, оточений неприступними високими стінами. Обійшли його з кінця в кінець, але не знайшли нічого, крім обтесаного й відшліфованого каменя, що правив за лаву.
Юнаки повернулися, безшумно зачинили двері і мовчки вийшли в мармуровий коридор. Вирішили пройти в сусідню кімнату, ліворуч.
Нова кімната не відрізнялася від тієї, звідки вони вийшли. Такі самі старі спорохнявілі меблі, така сама густа сиза пилюка. Обидві кімнати навіть запустінням схожі одна на одну. Може, хтось зумисне придумав таку до дрібниць подібну, жалюгідну смерть? Тут теж на столику із залізними вигнутими ніжками стояла срібна амфора. Потайні двері теж виходили у внутрішній двір, де ні черешняки, ні Цомбі не знайшли, хоч як старалися, нічого, крім великої кам’яної лави. І тут, як і в першому дворі, незаймані плити беззастережно свідчили, що в мармуровому замку нікого не було.
Залишалося відвідати північне крило. Може, там пощастить розв’язати загадку фортеці та дівчини в білому. Перш ніж зайти в дві кімнати, черешняки уважно й ретельно обстежили внутрішні коридори. Білий мармуровий хрест, що розділяв замок на чотири рівні частини, не мав більше ходів, крім того, по якому вони йшли. В трьох інших кінцях хреста не вдалося знайти іншого входу чи виходу. Вони обстукали стіни, але марно. Важкий, глухий звук не давав їм ніякої надії.
Черешняки приготувалися до великого штурму. Урсу відчинив двері… Тік прикрив очі рукою. Вони заходили до кімнати дівчини в білому. Малий пригадав до дрібниць план із листа полонянки… Але в кімнаті було порожньо, пустельно. Нічого, геть нічого не було всередині. Ні стільця, ні сліду в пилюці, ні навіть чогось невидимого, що свідчило б про чиюсь присутність. Вони увійшли у внутрішній двір, але там їх чекала порожнеча. Тільки камінь у кутку та грот, де жебонів потічок. Стіни неприступні. На вершині однієї з них вони помітили заглибини, ніби зубці.
Залишалася остання надія. Починало сутеніти. Близькі сутінки підганяли їх. Остання кімната праворуч. Урсу відчинив двері… і перелякано сахнувся назад. Біля дверей стояли два велетні зі зброєю напоготові. Але войовники стояли непорушні. Тільки погрозливо виблискувала зброя…
Урсу і Віктор швидко засвітили ліхтарики, щоб осліпити велетнів. Але ті навіть не поворухнулися. Закам’яніли навіки… Це були середньовічні обладунки, що зображували двох лицарів у бойових позах. Черешняки, тримаючи в руках засвічені ліхтарі, тихесенько шаснули в кімнату. Від світла ніби запалала пожежа — з язиками полум’я, з палаючими точками, з холодними погрозливими відблисками!
Вони перебували у збройовій палаті. Розвішана на стінах зброя всяких розмірів і всіх часів виблискувала в промінні ліхтарів. Були тут булави, оббиті цвяхами келепи, луки, арбалети, шаблі, шпаги, ятагани, кинджали, списи, піки, запоясники, алебарди — одні вже поїдені іржею, інші ще зберігали вигляд та блиск.
Праворуч біля мармурової колони здіймалася третя постать, ще старіша, ніж перші дві, протинаючи повітря довгим заіржавілим списом. Той лицар ніби не хотів, щоб сюди зайшли чужинці, і його спис готовий був проткнути груди зухвальцям. У нішах — сагайдаки, повні дерев’яних з металевими наконечниками та бронзових і залізних стріл. Лежали вони впереміж із шоломами, панцирами та щитами, які були колись оздоблені золотом і сріблом, розцяцьковані коштовним камінням.
Це вже була інша закам’яніла сторінка історії. Ніхто не порушував войовничої тиші приміщення, не було тут і ніяких мешканців, крім тих мовчазних залізних лицарів. А може, все це лише сон? Тік спробував підняти булаву, однак насилу зрушив її з місця. На держакові булави залишилися відбитки хлопцевих пальців. Це вперше за багато століть людська рука торкнулася до цієї зброї. Той самий Тік відкрив в одній із стін потайну нішу, яка одразу прикувала до себе погляди всіх. Тут лежали сотні самих лише кинджалів, стилетів, запоясників, і це, видно, була найцінніша колекція в усій кімнаті. Кожна ручка прикрашена коштовним камінням, оздоблена золотом і сріблом чи інкрустована слоновою кісткою, нефритом і бурштином. Один кривий кинджал мав на ручці позолочений знак династії Сельджукідів.
Черешняки дивилися на все широко розплющеними очима, але там було так багато речей, вся та коштовна зброя так виблискувала, що вони швидко втомилися. Віктор відчинив потайні двері і вийшов разом з усіма у двір, який з першого погляду нічим не відрізнявся від попередніх. Чийсь ліхтар знайшов усе-таки якусь виїмку в одній з високих стін двору. Урсу й Віктор теж посвітили туди своїми ліхтариками. Виїмка розширювалася далі в скельній стіні, перетворюючись у широке низьке приміщення. Попід стінами тяглася масивна кам’яна лава, перериваючись лише в одному місці — біля входу.
— Це, мабуть, кімната гвардії, — прошепотів Віктор.
Була ніч, разом із сутінками ніби спустилася і втома, і неспокій, що стільки часу приховувалися в душі кожного. Черешняків хилило до відпочинку, але їм ще дужче кортіло поговорити, щоб заспокоїтися й наповнити вітрила надії. За місце для ночівлі вони вибрали кімнату гвардії. Туди ж перенесли й речі. З наметів та ковдр зробили матраци і застелили ними кам’яні лави. Вирішили перебути першу ніч перемоги, як і личить справжнім хоробрим та дужим воїнам, у кімнаті князівської гвардії на твердих кам’яних ложах. Але і втома, і сон відійшли далеко. Болюче питання, наче хвиля, перекочувалося від одного черешняка до другого.
