— Я не розумію нічого, — напрямки заявив Дан. — Або ми опинилися в примарному замку, або примара — сама дівчина в білому. Ви як вважаєте?

— Є два факти, що виключають один одного, — сказала Лучія. — Перший — план замку, який прислала дівчина в білому. Його міг скласти тільки той, хто знає замок. Тобто хто був у замку. Спершу я не вірила, але зараз, коли ми обійшли замок, я впевнилася, що дівчина в білому могла скласти план тільки після того, як побувала тут. Таких подробиць не може дати ніяка уява, ніяка розповідь. Я маю на увазі, приміром, точність віддалей, розмірів, архітектурних деталей. Хто їй міг розповісти все це? І другий факт, теж безсумнівний, — до нас у замку нікого не було. Ми не знайшли жодного сліду людини. Як пов’язати ці речі?

— Вони геть не пов’язуються, — погодився Віктор. — Схоже, ймовірніша саме та гіпотеза, що хтось розказав дівчині про замок. Але хто і як міг розповісти такі подробиці, коли в замку нікого не було?

— А може, дівчині, — висловила здогад Марія, — якимось чином потрапив до рук план замку, вона зробила копію і прислала її нам?

— У всякому разі твоє припущення найлогічніше з усіх, — відповів Віктор. — Може, навіть єдине, яке могло б усе прояснити. Усі вказівки такі точні, — кажу про вказівки, які прислала нам дівчина, — що напрошується тільки один висновок: вони скопійовані із старовинного документа.

— Не може бути! — збунтувався Тік. — Тоді чому по околицях ходять чутки про дівчину?

— Це єдине припущення коли не розвіює, то принаймні добряче розхитує твою гіпотезу, Маріє. Лишається тільки припустити, що дівчина сама розпустила чутки про своє викрадення. Але для чого? Щоб заманити нас сюди? Уявімо, що так і було б. Пішли б ми, звичайно, не знаючи документа Зогряну. Куди довів би нас лист дівчини та чутки про її викрадення? Куди дійшов Тік по слідах листа? В Шоймени. А якби пішов далі, куди він дійшов би?

— До замку він таки не дійшов би, — затялася Марія. — Бо, як видно з усього, дівчини в замку не було.

— Ти певна?

— Вікторе, — втрутилася Лучія, — в замку не було ні дівчини, ні когось іншого. Це абсолютно точно.

— Ви всі певні цього?

— Ти сам сказав, — відповіла Марія, — що ніхто не заходив у замок уже сотні літ.

— Так!

— Тоді, вибач, я не розумію тебе.

— Давай відновимо все, — дуже м’яко обізвався Віктор. — Ми одержуємо листа від певної особи, котра кличе нас у якусь старовинну, не відому досі фортецю. Разом з листом одержуємо детальний план замку. Але особа забула вказати місце, де є той замок.

— Чому забула? — підскочила Лучія. — Чи не тому, що й сама його не знає?

— Відкладемо відповідь на це запитання трохи на пізніше. А я насмілюся твердити, що якби вона вказала нам місцезнаходження фортеці, то ми, може, ніколи б не потрапили до замку і не були б зараз тут.

— Твоє твердження мені здається нелогічним! — заперечила Марія.

— Почекайте, щоб я не збився. Отже, вона забула сказати, де знаходиться фортеця. Дехто із нас вірить у щирість послання і починає дослідження. Одна із доріг — шлях листа. Цією дорогою подався Тік і дійшов до Шойменів, так і не добравшись по ниточці до клубочка. Друга дорога, помилкова, — обстеження руїн у Вултурештах, — випадково привела до відкриття документа, якого понад триста років тому написав логофет Зогряну. Ми пішли дорогою, вказаною в документі, і теж прийшли в Шоймени.

— Це дуже дивно, але можливо, — сказав Дан, що почав поділяти точку зору дівчат.

— Краще сказати: це дуже можливо, але дивно, — поправив його Віктор. — А ще краще сказати: це дивно, але дуже можливо.

— Згоден! — відповів Дан.

— А тепер підійдімо до найсуворіших висновків. Одна особа, — назвемо її A, — знаходить єдиний документ, де говориться, що в точці ікс є певна річ. У цей же час інша особа, B, одержує листа, де говориться, що в точці ікс є певна річ. Обоє, A і B, зустрічаються в точці ігрек і йдуть разом до точки ікс, де й знаходять певну річ. Що випливає з цього? Існування в часі двох осіб: автора документа й автора листа, C і D. Ми можемо дуже легко перенести цю задачу на нашу історію. Документ і лист — речі дуже різні. І все-таки вони приводять до точки ікс.

— Але вони не обоє приводять до точки ікс, — перепинила його Лучія. — Особа B не дійшла до точки ікс.

— Тому що вона не дійшла до кінця, — відповів Віктор. — Але ми вважаймо, що дійшла.

— З моєю логікою цей висновок не узгоджується! — почала впиратися Лучія. — Але… ми так дійдемо до абсурду! Припустімо, B проходить шлях до кінця. І дійде до точки ікс?

— Дуже логічно, Лучіє, і дуже важливо: чи доходить B до точки ікс, не пройшовши через точку ігрек? Отже, ігрек починає перетворюватися на елемент першої ваги. Перетворення веде до входу в точку ікс. Але… не тільки для A, а й для B. Існування цього надзвичайно важливого ігрека хіба не свідчить про існування особи D?

— Так! — відповіла Лучія. — Але вона не обов’язково повинна бути в точці ікс.

— Обов’язково! Якби точка ігрек була вказана в листі, то існування особи в точці ікс можна було б поставити під сумнів. Але коли точка ігрек є результатом математичного рівняння, перетворюючись із невідомого на відоме, тоді не можна ставити під сумнів існування D в точці ікс. Без D та ікса не може існувати задача, не може існувати ігрек. Ігрек може існувати тільки поряд із D та іксом. Вони необхідні в рівнянні. І тоді, коли ігрек стає відомим, це означає, що все рівняння дійсне.

— Я думаю, що твій висновок — софістика. Він ніби й логічний, але…

— Чому? Поміркуй сама. Якщо A + C + Y = X і B + D + Y = X, це в математичному вигляді, то нам не залишається нічого іншого, як співставити ікси. Наш ікс, тобто одержаний нами з C, від логофета Зогряну, — ікс чистий, він є наслідком тільки цього рівняння.

— Точно! — підстрибнула Лучія. — Цей ікс тільки наш. І в нашому замку не було нікого, крім нас, звичайно, за останні кілька сотень років.

— Але цей результат неодмінно має бути спростований іншим рівнянням. Можливо, що ікс, одержаний від D, теж буде чистий.

— Ні, ні в якому разі! — запротестувала Марія. — Ікс може бути тільки один. Цей, де ми зараз.

— Друге рівняння, — почав кепкувати Дан, — може бути дійсне, але не може дати того самого ікса.

— Тоді, — сказав Віктор якимось дуже дивним тоном, — єдина проблема — це проблема ікса. Щоб порівняти рівняння, які ми визнали дійсними, а ми визнали дійсними обидва рівняння, нам не залишається нічого іншого, як позначити, скажімо, в першому рівнянні X¹, а в другому X², тому що обидва вимагають одного ікса.

— Два ікси? — здивувалася Лучія. — Або ікс, або щось інше.

— Не два ікси, а X¹ і X²! — наголосив Віктор. — Два ікси, але два ікси споріднені.

— Таке мені не траплялося в математиці, — запротестувала знову Лучія. — Де ми дійшли до цього? Коли припустили існування обох іксів.

— А якщо ікс означає замок? — спитав Віктор.

— То існує й другий замок? — засміявся Дан.

— А щоб покінчити, — сказав Віктор дуже впевнено, — то існує Замок двох хрестів. Так говорить Зогряну. Двір двох хрестів.

— Як? — спантеличено спитав Дан.

— Тут винна алгебра, — вибачився Віктор. — Один ікс великий утворений із двох споріднених маленьких. Один-єдиний замок утворений двома хрестами.

Всі були приголомшені. Загадка Замку двох хрестів розв’язана! Усе тепер стало просто і ясно.

— Дивовижно! — вигукнув Дан. — Два однакових замки! Звичайно, один замок складений з двох, однакових квадратів… Коли ти до цього дійшов?

— Під час суперечки, — признався Віктор. — Без вашої дуже логічної протидії мені б це і на думку не спало. А зараз це здається таким простим. Яйце Колумба!

— Але це означає, що мусить бути ще один вхід крім того, яким прийшли ми! — висловила припущення Лучія. — Той вхід, через який у замок зайшла дівчина.

— Безперечно! — відповів Віктор. — Але цим не вичерпується загадка замку. Не забуваймо — це цілий замок, а складається він з двох частин, з двох хрестів. Отже, ці частини повинні сполучатися одна з одною. Де ж сполучення?