Чоловік із шрамом освітлював потужним ліхтарем темні руїни. За два кроки перед ним ішла дівчина в білому. Голос у нього владний, він не терпить заперечень:

— Жодного кроку з променя ліхтаря!

Дівчина в білому спробувала щось сказати.

— Мовчати! — гаркнув чоловік.

Дорога вела до кільця гір. Там закінчувалися руїни старої фортеці. Після кількох урвистих і крутих поворотів між скелями дорога закінчилася. Але саме там завиднів у горі отвір, ніби зроблений людськими руками, — судячи з усього, відкрили його зовсім недавно. Дівчина в білому злякано озирнулась на людину позад себе.

— Пригнися і заходь усередину! — пролунав наказ.

Дівчина скорилась і опинилась у довгому коридорі, обличкованому білим мармуром. Від подиву ледь скрикнула поблідлими вустами. При світлі ліхтаря мармур дивно світився. Басовитий голос звелів знову:

— Прямо вперед!

Дівчина в білому отямилася. Вона йшла не між руїнами якоїсь давньої фортеці, а через зали замку, де хтозна-скільки часу не було жодної живої душі. Несподіване відкриття схвилювало її дужче, ніж усе інше. Всюди товстеленні гранітні, одягнуті в мармур старовинні колони підпирали лискучу стелю.

— Праворуч!

Вони прийшли на перехрестя, на справжнє перехрестя; тут збігалося троє мармурових відгалужень. Дівчина пішла у вказаному напрямку. Праворуч і ліворуч по коридору стояли навпроти одні одних по двоє великих металевих дверей. Дівчина в білому карбувала в пам’яті кожну деталь дороги, кожну колону, кожен східець, по якому піднімалася чи опускалася, кожні двері, повз які проходила.

— Прийшли!

Вони зупинилися навпроти іржавих металевих дверей. Чоловік із шрамом напружився, вперся плечем. Двері відчинилися. Дівчина в білому запримітила на металевих дверях просте пристосування, яким їх можна зачиняти знадвору. Таке саме пристосування було і всередині. Приміщення здавалося величезним. Останні хвилі сутінок накочувалися десь згори, покриваючи стіни кімнати кольоровим серпанком. Нишком звела погляд. Склепіння стелі десь далеко вгорі. Дівчина опинилася ніби в гігантському соборі. Склепіння підпирали масивні лискучі колони. Кімната була порожня. Мармурова підлога точнісінько така, як її зробили колись. У гладеньких холодних стінах чорніло кілька ніш. В одній з них стояв ліхтар. В іншій — глечик і ніж. Чоловік із шрамом простежив за поглядом Дівчини в білому… А вона роздивлялася приміщення. В кутку стояло ліжко. Просте похідне ліжко. Воно й було єдиними меблями в цій мармуровій кімнаті. Дівчина знову глянула на нішу, де був ніж, але не побачила вже його там.

Чоловік із шрамом повернувся йти. Пробудившись, наче від сну, дівчина кинулася за ним до дверей, але владний голос прикував її на місці:

— Я не люблю крику й вереску! Тихо! Побудеш тут поки що…

Двері зачинилися. Дівчина в білому почула гуркіт металевої штаби, яка перетворила мармурову кімнату на в’язницю. У розпачі метнулася до дверей, загрюкала слабенькими кулачками в холодний метал. Отямилася від болю. Вона полонянка в незнайомому замку! Машинально посунула металеву штабу впоперек дверей. Вийти не можна… Але ніхто не зможе й зайти сюди. Стомлена, розхвильована, дівчина в білому лягла на ліжко. Раптом у неї за спиною щось заворушилося… Жах спаралізував її, коли вона побачила щось темне. Вона не самотня в цій мармуровій в’язниці!.. Маленька темна істота притулилася до неї, потерлася вухом об плече. Кіт! Дівчина почала гладити кота, ніби забутого тут сотні літ тому, а тоді заговорила до нього, назвавши першим-ліпшим ім’ям:

— Філіппе! Любий мій, ми полонені, ти розумієш? Але не бійся! Не все втрачено, Філіппе. Адже ми розумники з тобою, ми трохи почекаємо і помалу підготуємо план втечі…

Поява цього лагідного кота подарувала дівчині надію. А Філіппе, ніби розуміючи її, почав тихо муркотіти свою предковічну пісню, яка швидко приспала дівчину.

З усіх черешняків Дан був найменш дратівливий і в нього найшвидше минала злість. Більш того, за словами Йонела, при ньому завжди була люлька миру. Ледве десь виникало якесь непорозуміння, як він був уже тут, ладний усіх примирити, причому іноді сам, як відкрила з невинним подивом Лучія, ставав громовідводом. Однак він ніколи не проклинав цієї ролі. Навіть навпаки, вона йому дуже подобалася, а згодом Дан навіть забув, що ця роль йому тільки подобається, так він звикся з нею. Віктор сказав якось, що без нього група черешняків була б неповною. Але не будемо брати всерйоз Вікторову репліку, її можна розцінювати просто як добре слово. Бо без Дана черешняки — то таки колектив. Але без Віктора, без Лучії, без Урсу, не кажучи вже про Тіка, годі навіть уявити товариство черешняків. Дан казав це дуже щиро. Він був переконаний, що не приніс у колектив ні великої кмітливості, ні хтозна-якої енергії, не додав відваги. У певні моменти він уявляв себе невеличким баластом, необхідним для збереження рівноваги. Оце і все його покликання в колективі черешняків: підтримувати рівновагу.

І тому, коли вчувалися перші грізні подихи бурі: сварка, розбрат, нелад, — Дан розумів, що настає пора відновлювати рівновагу. Йому потрібен був лише спільник. А потрібний спільник завжди в його розпорядженні: Тік. Тоді з місією доброї волі вони йшли на інших черешняків. Бо обидва думали тільки про єдність і товариство.

Отже, Тік негайно пішов з цією місією до сестри. Тільки йому відомими засобами добув десь якоїсь незвичайної розсади, прокинувся рано-вранці, коли ще півні не співали, покликав Цомбі й коротко звелів йому розбудити Марію. Собака радо прийняв наказ, а пустун, втупившись очима в шибку, чекав появи чорнявки, в якої очі будуть запухлі від сну, а коса розпущена; вони разом почнуть садити квіти, і серце в дівчини полагідніє.

Цомбі дуже обережно підійшов до вікна Маріїної кімнати, вискочив на стілець, але він так любив цю ніжну дівчину, що забув виконати наказ. Тік, гадаючи, що Марія стежить за ним з-за фіранок, бо сліпо вірив у свого друга й підлеглого, завзято взявся до роботи. Певен, що вона пильнує за кожним його жестом, малий перетворив невеличке садівниче заняття у справжній таємничий ритуал. Коли скінчилася розсада, він озирнувся навсібіч і, переконавшись, що ніхто його не бачить, попростував у протилежний кінець саду… але косуючи оком на вікно.

Лише трохи згодом, коли Марія ворухнула рукою вві сні, Цомбі згадав про своє завдання. Під страхом найчорніших передчуттів собака видав щось схоже на гавкіт, однак Марія не тільки не встала, але й послала вслід за ним капця та кілька слів, серед яких «поганюща шавка» найдужче образили Цомбі.

Проте, підозрюючи, хто це міг так брутально і так рано розбудити її, Марія швидко одяглася й сердито пішла шукати Тіка. Братик стрів її з найяснішим і найневиннішим личеньком, чого вона не бачила вже кілька тижнів підряд, а це ще дужче розлютило Марію.

— Як тобі не соромно! Коли я впіймаю ту шавку, то відрубаю хвоста й почеплю тобі на спину.

Маріїне зухвальство було занадто велике, щоб Тік дотримав обіцянки помиритися з сестрою.

Тому хлопець обізвався до Цомбі тепліше, ніж будь-коли:

— Була колись сестра у мене… Та дуже швидко вхопив її чортяка!.. Ходімо, Цомбі!

— Боягуз!

— Сорока!

— Стереотип!

— Бурбалабанда!

— Що-що ти сказав?

— А ти що хотіла? Ти ж назвала мене стереотипом! Я теж маю право сказати тобі все, що мені збреде в голову. Ходімо, Цомбі!

Так сталося, що, лише повернувшись до кімнати, Марія згадала про прикопану розсаду. А знадвору долинув розлючений братиків голос:

— Хоч би згадала про розсаду! Я так намучився…

Цомбі аж нетямився з радості, що йому не перепало. Але він так розвеселився, що Тік мусив дати йому прочуханки.

«Операція Урсу», за яку взявся Дан, теж виявилася не з легких. Передусім, Урсу не було вдома. І тоді Дан вирушив у поля шукати того, хто захворів на відлюдькуватість. Буває, іноді засунеш папірець, навіть записку в якусь книжку і забудеш, де саме поклав її. А коли треба, починаєш шукати. Береш з полиці книжку за книжкою, перегортаєш сторінку за сторінкою і врешті таки знаходиш її в першому томі, коли почав шукати з останнього, і в останньому, коли почав шукати від першого. Або знайдеш її в кишені. Щось подібне сталося й з Даном. Він шукав Урсу в усіх балках, яких тьма-тьмуща довкола міста, пройшов по болотах, надокучив людям своїми розпитами, а коли, зрештою, повернувся додому, стомлений, брудний, вкрай виснажений, то побачив Урсу в своєму садку, під тим самим крислатим горіхом. У Дана камінь скотився з душі.