Коли Тік дістався до міста, то побачив Лучію в саду з телеграмою в руках. Телеграма щойно прийшла. Зміст її кинув малюка в холодний піт.

— Вони таки знайшли якесь кляте підземелля… Бачила б ти, скільки там грязюки!

І хлопець розповів про всі пригоди, яких вони зазнали протягом двох днів. Про те, що було з ним, не розводився, бо дуже поспішав. Сказав тільки, що першим поштарем має бути якийсь невідомий шофер, але до вечора він його неодмінно знайде.

Аби здійснити свій захопливий план, шибайголова мусив звернутися до найкмітливіших і найвідданіших хлопчаків — кандидатів у черешняки. Він зібрав їх усіх по тривозі до себе в сад, підігрівши загадкову атмосферу кількома заздалегідь продуманими словами, а потім кожному по черзі дав таємниче й невідкладне завдання: дізнатися до вечора, хто з водіїв автомашин у місті лається словами «анахтема», «причастя», «купіль», «сонце», «прокляття» і «проскура». Тоді розбив містечко на сектори, по одному на кожного малюка, попросив дотримуватися таємниці, і всі дали відповідну урочисту клятву. Тепер уся ватага второпала, якої величезної ваги було завдання, а кожен зокрема почував себе на сьомому небі.

— Ввечері о сьомій усім доповісти! — закінчив Тік. — На цьому ж місці. Пароль — ЦОМБІ!

Того ж дня по обіді у всьому місті, надто на вулицях з пожвавленим автомобільним рухом, відбувалися дуже цікаві події.

На одній з бічних вулиць шофер тільки-тільки завів машину.

— Візьміть і мене, дядечку!

— Скільки даси?

— Що дати?

— А може, ти хочеш, щоб я заплатив? — розсердився шофер.

— Така розвалюха… — відповів малий, задкуючи.

Почувши, звісно, «О, анахтема!», щасливий пуцьвірінок записав номер машини.

Іншою вулицею машина мчала на повній швидкості. Якийсь малюк із тротуару дав знак зупинитися, а потім спитав:

— Що ви робите, дядечку?

— А тобі що треба?

— Щоб колеса крутилися…

— На причасті тебе закрутить, шалапуте…

Малий негайно записав номер машини.

…Перед їдальнею стояв автомобіль. Якесь хлопченя підійшло до шофера:

— Дядечку, вилайте мене!

— Що? Сонце і…

Сміливець накивав п’ятами.

Інший хлопчик неквапом переходив вулицю саме тоді, коли по ній на шаленій швидкості мчав великий автомобіль. Шофер пригальмував якраз настільки, щоб нагадати малому про «купіль». А коли той почав записувати номер машини, водій подумав, що то, мабуть, син якогось офіцера-відпускника.

Одному з кандидатів у черешняки навіть не довелося зумисне сердити шофера — той мучився, міняючи стару шину. І, звісно, розпалювався дедалі більше з кожним «прокляттям» та ще й з якимсь «помазком». Малюк негайно занотував і «прокляття», і номер машини, наперед тішачись майбутніми Тіковими похвалами.

Шостому виявилося найлегше. Його батько був шофер і любитель «проскури», тож малому не залишалося нічого іншого, як тільки записати номер машини, бо саме це й просив Тік.

Рівно о сьомій вечора всі шість пуцьвірінків, яких аж розпирало від хвилювання, зустрілися біля Тікових воріт. Дуже суворий шеф особисто питав пароль, потім пильно оглядав кожного і лише після цього відсилав у глибину саду. Поки туди не підійшов Тік, жоден із них навіть словом не прохопився. Аж ось прибув сам шеф і зразу владно спитав:

— Ну?

Усі кинулися до нього, навперебій простягаючи записники:

— Я! Я! Я!..

Щасливий шибайголова приймав письмові донесення від усіх шістьох розвідників. У кожному донесенні записані номери різних автомашин і одна із вказаних лайок.

Кирпатий шеф з кучерявим чубом безтямно втупився в ті донесення і раптом так зажурився, що малюків аж дрож пробрав. Як же все-таки знайти того шофера?

Пустун переконався в душі, що він не про все розпитав Стріху. Не було іншої ради. Треба ще раз іти до старого. Хлопець надумав вирушити до Зогренів уже рано-вранці наступного дня.

Саме тоді, коли Тік у супроводі Цомбі рушив на Зогрени, Урсу й Дан знову взялися до розкопок на вершині горба. Вночі обидва спали, мов убиті, відпочили, а вдосвіта їм снились сни, сповнені таємниць. Як на лихо, Данові долоні вкрилися суцільними пухирями, від кожного руху лопатою руки боліли й нестерпно пекли. Урсу заборонив йому навіть торкатися до лопати. Але Дан дістав з аптечки бинт, обмотав долоні й знову почав копати, поки Урсу побачив, що бинти почервоніли. Крем’язень так гаркнув на нього, що в Дана лопата випала з рук:

— Коли зараз же не перестанеш, я тебе скину вниз! Подивися краще, чи не стежить за нами хтось цікавий.

Радий, що хоч і покалічений, а може чимось стати в пригоді, Дан цілком серйозно прийняв завдання. На їхнє щастя, місцевість була заболочена, ніким не оброблялася, та й далеко від села, отже, бродити тут нікому. Селяни з самого ранку в полі. І до руїн нікому й діла не було.

На скільки глибшала яма, настільки важче доводилося Урсу. Після не дуже товстого шару м’якої землі лопата наткнулася на кам’янисті сланці. Урсу тепер працював лише кайлом, бо лопата годилася тільки вичищати яму. Кайло було маленьке, робота посувалася повільно, хоч хлопець дедалі дужче бив у непіддатливий грунт. Залишалося ще з півметра, коли кайло виявилося непотрібним. Те, що Урсу спершу назвав скельними сланцями, насправді виявилося кам’яною стіною, яка прикривала металеві двері. Пробитися крізь цю старовинну стіну годі було й думати.

— Тут тільки динамітом можна взяти, — ледь не плачучи, сказав він Данові.

— Де ж його взяти? — злякався той. — А може, обійдемося чимось простішим?

— Мене починає дратувати все оце чортовиння.

— А мене, скажу тобі щиро, дуже тішить.

Урсу глянув на Дана поглядом, який важко було назвати привітним. Тому Дан поквапився уточнити свої слова.

— Ні, мова зовсім не про цей, так би мовити, нещасний дот, а про все наше відкриття. Наскільки все ускладнюється, настільки й зростають шанси знайти щось, Урсу.

— А-а! — дійшло крем’язневі. — Так воно, певно, і є, тільки ніяк не можу збагнути, як нам пробитися крізь цю перешкоду. У нас нема підходящого знаряддя, та й великого шуму не можна зчиняти. Я вже думав бити кайлом, може, і вдалося б проламати… Та сюди збіжиться все село… А ти ж чув від Катріни, що тут за люди.

— Я придумав! Ти повинен ударити сильно кілька разів, а потім, через півгодини, ще кілька разів.

— А далі? Чи ти думаєш, що люди в селі нічого не почують?..

— Тік казав, що вчора в селі не було ані душі… Лише кілька бабів та малюків…

— Доведеться робити так, бо нема іншої ради. Якби було хоч трохи карбіду!..

Дан не зрозумів:

— Карбід? Навіщо він тобі?

— А ти ніколи не грався карбідом і консервною банкою? Кладеш консервну банку в калюжу, під неї шматок карбіду. Карбід вибухає і підкидає банку вгору.

— Я знаю, але не розумію, навіщо він нам тут? Думаєш, що вдасться висадити двері карбідом?

— Я не висаджуватиму дверей, але зміг би відкрити їх, не привертаючи уваги сільських бабів.

— Не розумію, поясни, будь ласка.

— Дуже просто! Ти йдеш у село і кілька разів стріляєш карбідом бідя криниці, де граються діти. Консервні банки в нас є. Треба тільки узгодити наші дії з точністю до секунди…

— А-а! — здогадався Дан. — Ти хочеш, щоб гуркотіло одночасно? Чудова думка! Тільки нема карбіду!

— А може, в кооперативі?

— Спробую… Якщо знайду… Прихоплю з собою й консервні банки.

Урсу й Дан звірили годинники. Секундні стрілки показували однаково. Хлопці домовилися, що перший вибух буде сигналом про те, що карбід знайдено. Через дві хвилини — другий вибух. А потім вибух що три хвилини. Урсу в цю секунду гатитиме в двері.

— Ти ж пильнуй! — настановляв Дана Урсу. — Банок набери якомога більше, бо, може, загубиш якусь. А дітлахів заставляй після кожного вибуху збирати їх.

— Не турбуйся, вибух буде що три хвилини!

— І ще одне, — додав Урсу. — Калюжу знайди невелику. А тільки підкладеш карбід, одбігай чимдалі. На моїх очах одного хлопця буквально скупало таким вибухом.