— Як світив промінь? — спитав Віктор Дана. — Уздовж долини чи навскіс?

— Ніби трохи навскіс, але я не зовсім певен.

— Аякже, геній! — пустила шпильку Лучія. — Не здатний навіть пригадати такої простої речі. Звичайно, Вікторе, сонце могло бути тільки між найвищими шпилями.

— Або між найнижчими, — відповів Віктор. — Отак-то!

Урсу напружено вдивлявся у верховини гірського масиву, намагаючись провеси уявну лінію від шпилів до куща, а потім назад. Віктор і Лучія дивилися вже не на гори, а на очі Урсу. Крем’язень по кількох хвилинах роздумів сказав тим тоном, яким говорив у серйозні моменти:

— Дуже цікаво! Моя лінія веде туди, де стримлять два великі шпилі з двома маленькими. Дивіться й ви! В одному з тих просвітів і з’явилося сонце, коли його промінь упав біля куща.

Усі намагалися провести лінію від себе до велетенської кам’яної стіни, але вже нелегко було розрізнити контури зубчастих вершин. У горах сутеніє швидко.

— Я запам’ятав усі орієнтири, — заспокоїв їх Урсу. — Зранку почнемо пошуки. Площа не повинна бути великою.

— Тільки давайте домовимося: без ніяких геройств, — попередила його Лучія.

— Ні, Лучіє! Цього разу ні! Логофет нам точно вказав напрямок. То я винен, що шукав не точний напрямок, а загальний: схід. Коли б я подумав про точність, з якою дані інші вказівки, то ми не втратили б дня…

— Тут твоєї вини нема, — розсердилася Лучія. — Все одно слід було б чекати заходу сонця.

— Так… але ми зберегли б сили…

— Тоді найкращий вихід — якомога швидше відновити їх, — сказала Лучія. Отже, з того й почнемо…

Вони всі погодилися на тому, розклали невелике вогнище, тісно збилися довкола нього і мовчки повечеряли. Їх зачарувала поезія сутінок, але й гріли хвилювання та доймав неспокій.

Тихий світанок лагідно розбудив дівчину в білому. У великій кімнаті було прохолодно. Полонянка обгорнулася ковдрою, дістала з-під подушки зошит і, поклавши його на коліна, почала гортати аркуші, перечитуючи сторінки, уривки, речення зі свого щоденника. Відчувши, що вона прокинулася, Філіппе одним стрибком опинився біля неї, притулився головою до ніг, а потім завів свою монотонну пісню.

Дівчина в білому знову звіряла свої думки зошитові у шкіряній обкладинці. Перше речення вона прочитала вголос:

— «Уже втрачена всяка надія… Черешняки не можуть прийти вчасно. Вони або не прийдуть сюди ніколи, або прийдуть, коли мене вже не буде тут… Залишилося дуже мало часу… лічені дні… Все стало схоже на хворе серце, на хворе тіло, яке потрясають важкі удари лихоманки… У повітрі щось відчувається… Люди довкола мене стривожені…»

Олівець побіг далі по сторінці, але вуста дівчини не ворушилися. Трохи згодом олівець випав з руки… Останні слова полонянка знов вимовила вголос:

— «Я помилилася… Я сама найбільше винна у всьому, що сталося, у всьому, що сталося зі мною. Коли б я вам відкрила ще тоді, того вечора, свої думки, свої плани, любі мої далекі друзі…»

Вона скочила з ліжка, глибоко вдихнула кілька разів повітря, потім разом із Філіппе покинула мармурову кімнату й подалася до потічка з джерельною водою. Холодна вода, її жебоніння остаточно прогнали залишки сну та чорні думки і ніби додали надії.

— Філіппе! Любий мій! Мені хотілось би співати, танцювати на цих мармурових плитах… але ти не відчуваєш, Філіппе, що залишилося дуже мало часу! Я сама собі розвіяла мрії, свої найкращі мрії, Філіппе…

Вона прожогом повернулася в холодне мармурове приміщення, одягла найкращу білу сукню, довгу, з широким ефірним подолом, з каскадом мережива на рукавах і з мереживом на грудях. Обличчя її зашарілося, волосся стало чорним, лискучим. Накинула зверху широкого жакета з білої, наче сніг, вовни. Потім пішла, дрібненько ступаючи нечутними кроками, ковзаючи, ніби примара, по мармурових плитах.

— Ні, Філіппе, не можна веселитися! — враз похнюпилася вона. — Я не повинна веселитися. Я занадто самотня. Мені треба сумувати, одягнути чорну сукню і плакати. Ти знаєш, Філіппе, який гарний буває плач?.. Лежиш собі на ліжку, в самоті, у великій тиші, і відчуваєш, як по щоках течуть гарячі сльози… Мені б слід поплакати… щоб відчути сльози, Філіппе…

Дівчина в білому заплющила очі й спробувала нагнати на себе сум… Вона самотня в своєму замку… У неї є добрий лагідний Філіппе, але він не може вимовити жодного слова… мармурові стіни холодні й невблаганні… одноманітно тягнуться довгі дні самоти… такі ж ранки… такі ж і вечори… постійне безгоміння, якого не розітне звук сурми… тут не чути жодного юного голосу… а нині… нині… ці сумні думки… лічені години… б’ють секунди, мов удари серця, а серце молоде, хворе, квапливе… щоб іти… Куди?.. Куди?..

— Ні, Філіппе, не треба плакати. Я не маю права бути сумною. Навіть приречені сподіваються до останньої миті. А миті мої ще не закінчилися, години мої ще не спинилися… Я кваплюся на велику зустріч… на великий прийом у мармуровому палаці… Навіщо ж плакати, Філіппе? Може, ми невдовзі почуємо ходу… і голоси, голоси, яких я так чекаю… Це вони… вони, мої друзі… Хоч я їх і не знаю, хоч вони й мене не знають… вони найкращі мої друзі… і я чекаю до останньої миті… Я повинна захищати всі свої мрії, любий мій Філіппе.

Дівчина в білому знов почала ходити по великому мармуровому приміщенні, пестячи плити дрібненькими нечутними кроками, ніби пливла в біло-голубому просторі сну.

А в іншій кімнаті замку панував зовсім не такий настрій, як у кімнаті дівчини в білому. Люди були схвильовані, похмурі, збуджено металися з кутка в куток та кидали навсібіч холодні допитливі погляди. Єдиний, хто намагався зберегти спокій та звичне самовладання, був чоловік із шрамом. Голос його, як завжди, владний, рухи виважені й точні, очі зблискували крицею.

— Сьогодні заборонено виходити за межі фортеці! — розпорядився він.

— Я бачив патруля ще на світанку, — повідомив чоловік із борсуковими очима.

— Вхід до фортеці зачинено надійно? — спитав ватажок худорлявого.

— Я розкрив і прірву перед входом…

— Дорогу перекрили камінням? — знову поцікавився старший.

— Так! — в одно відповіли обидва.

— А зсередини поставили підпірки?

— Так!

— Я піду перевірю. Будьте тут.

Чоловік із шрамом покинув приміщення. «Борсук» почекав трохи, поки той відійде далі, а потім звернувся до худорлявого:

— Кріпиться, але і його доймає неспокій…

— Я теж так думав. А ти як робив би?

— Тобі що, зовсім не страшно чи ти прикидаєшся?

— А чому мені може бути страшно?.. Ми тут у цілковитій безпеці. Ніхто сюди не може проникнути.

— А через другий вхід? — похопився «борсук».

— Я не вірю, що є ще один вхід. То легенда.

— Тобто ти не віриш документові, якого розшифрувала дівчина? Зовсім не віриш?

— Хіба я знаю?.. Але, їй же право, все це здається неприродним.

— А коли вночі у нас в кімнаті опиняться хтозна-які гості? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.

— Це неможливо! — спробував заспокоїти його інший. — Звідки їм знати про вхід?

— Я все-таки триматиму напоготові зброю…

Запанувала на часину мовчанка. Потім худорлявий спитав:

— Про дівчину він не говорив нічого?

— Він дуже лютий. Не знаю, що буде…

— Він не випускає її з ока ні на мить. Може, в нього є якась думка щодо неї?

— Зараз уже занадто пізно… Тут може бути тільки одне вирішення…

— Якщо він не перемінить за ніч своєї думки. Уже два дні, як він задумав…

— Здається, не перемінить, — перепинив «борсук» худорлявого. — Його вимушують обставини…

— Кажи правду! — трохи помовчавши, раптом вибухнув худорлявий. — Тобі неприємно, що ми опинилися тут? Ти ніби перемінився…

— Я теж думаю… — відповів чоловік із борсуковими очима. — Аби не та історія з чабаном, з патрулем, з дівчиною, і така непевність… А ти?

— А мені що? Мені тільки прикро, що ми не знайшли всіх скарбів… Ми могли б або забути все, або все перемінилось би…