— Коли ви все так добре знаєте, то чому б вам не вчителювати в нашому ліцеї? Я впевнений — з ваших уроків ніхто не тікав би. А ви не допустили б, щоб мене обзивали шалапутом… Я можу вас запевнити, ми стали б найщирішими друзями…

— Саме цим я й почну займатися…

— То ви прийдете у наш ліцей? Хочете спитати, чи суворий у нас директор? Я певен, він буде радий…

— Я знаю, у вас гарний директор. Кажеш, тобі треба в Папуру, так? — перемінив мову чоловік, коли машина вже в’їжджала в Зогрени.

— Туди! — відповів Тік. — Я вже дійду пішки. Мені дуже пощастило.

— І довго ти там будеш?

— Мені треба знайти одну людину. А знайду, то за десять хвилин і впораюся.

— Як ти вважаєш, Сандуле? — звернувся чоловік у брилі до водія. — Може, й нам гайнути до Папури, бо вже давненько не були там?

— Я хотів якраз вам про це сказати, — відповів шофер; він весь час прислухався до розмови пасажирів на задньому сидінні і страшенно дивувався, що Тік такий розумний.

Машина за кілька хвилин домчала до Папури. Тік вийшов на околиці села і дуже ввічливо подякував чоловікові у брилі.

Той відповів з деяким жалем:

— Коли за годину впораєшся, то приходь до примарії. Ми будемо там.

Бажання не втратити моторизовану нагоду підганяло малюка діяти якнайшвидше. Тому він спитав першого ж стрічного:

— Ви не скажете, де знайти діда Григоріє Бетяле?

— Ти хотів сказати діда Стріху? Він у свого брата Клондіраша. Он у тій хаті з похиленим димарем.

Тік щодуху метнувся туди. На призьбі сиділи два діди. Один такий худющий, що, здавалося, вже ніколи не підніметься з призьби. Малий звернувся до нього:

— Доброго дня, діду Григоріє!

Старий подивився на нього:

— Кого тобі треба?

— Діда Григоріє Бетяле.

— Називай мене, хлопчику, дідом Стріхою, я не ображаюсь. Що ти хочеш, маленький?

— Ви принесли до примарії в Вултурешти пакетика…

— Було таке! І що ти хочеш?

— Ви не скажете, хто його вам дав?

— Чому ж ні? Один шофер, лайливий такий… їздить машиною, як ця хата завбільшки…

— Ви його знаєте?

— Ну, не можна ж знати всіх людей на світі. Біс його зна, хто він такий… Я його тоді вперше побачив. Він лютував, бо в нього серед дороги поламалася машина, а вона точнісінько така, як заляпана кобила. Він дуже лаявся і — трах-бах! — віддав мені пакета. Я спершу подумав, що в нього не всі вдома. А навіщо це тобі, малий? Хіба то твій пакет?

— Так, мій. І я хотів би знати, хто вам його дав?

— Більше я тобі нічого не можу сказати…

— А ви не помітили, часом, номера машини?

— Я не дуже вірю, щоб він міг помітити, — втрутився до розмови другий дідусь.

— А навіщо мені номер машини? — додав Стріха.

— І навіть не побачили ніякого напису на машині?

— Почекай трішечки… Так, так! Було там щось написано великими літерами.

Тікове серце стало на місце. Він врятований.

— Може, пригадаєте, що?

— Я не дуже вірю, щоб він пригадав, — знову втрутився другий дідусь. — Як він може пригадати?

Тіка розізлив цей другий дід. Але він продовжував правити своєї:

— А може, все-таки пригадаєте?

— Я пригадав би, якби прочитав, — відповів Стріха. — Але бачиш, синку, я не вмію читати. Звідки мені знати, що там було написано?..

Малий був у розпачі. Але зробив ще одну спробу:

— А він не сказав, з міста він чи де працює?

— Та що він міг сказати? Тільки лаявся без угаву Я думаю, що він з міста. Так мені здається.

Малий схопився за соломинку:

— А не пригадаєте, як він лаявся?

— Анахтема, причастя, проскура, купіль, сонце, прокляття…

Тік гарненько запам’ятав усі лайки. Це були єдині подробиці, які Стріха міг пригадати про шофера. Невже пощастить знайти шофера лише за кількома лайками?

Він залишив обох дідів і подався до примарії. Йому сяйнула одна щаслива думка, і шанси розшукати шофера зросли.

Дан з Урсу і в підземеллі під правою стіною не знайшли нічогісінько, крім безлічі слідів, які свідчили, що й там побували люди.

— Даремно час тільки змарнували, — сказав Дан. — Майже два дні. Будемо повертатися?

— Мені здається, що тут уже не залишилося жодної необстеженої п’яді, — роздумував Урсу. — Ти як вважаєш? Чи, може, ми чогось не помітили?

— Не може бути! Тут не зосталось неоглянутого жодного сантиметра…

— Тоді збираймося додому. На вечір будемо в місті. Коли пощастить, то під’їдемо товарняком. Що скажеш?

— Ти ще й питаєш? Мені вже остогидло тут.

Урсу ще раз окинув поглядом колишню фортецю, схил горба. То там, то сям по схилу чіплялися деревцята. Кілька кущиків причаїлися і собі поблизу дерев. Але орлиний зір Урсу помітив і ще щось поміж кущами.

— Дане! Ану глянь он туди, на ті двоє дерев. Бачиш кущики?

— Де?.. Ага, так, так… Бачу…

— І не бачиш більш нічого? Всередині куща?

— Ніби якийсь камінь…

— Думаєш, камінь? — спитав Урсу.

— А що ж там може бути ще? Адже весь горб усіяний камінням.

— Мені ж здається, не просто камінь, а щось зроблене руками, — відповів крем’язень і кілька секунд не відривав погляду від куща. — Он і цегла є. Зараз подивлюся.

— Ти збожеволів? Як там могла опинитися цегла?

— Це мене теж дуже цікавить. А якби ти був певен, що то цегла, то що зробив би?

— Звичайно, обстежив би. Але не віриться, що вона там є.

— Я можу покласти руку на вогонь — у тому кущі цегла.

— А ти зможеш туди піднятися? — більше для годиться спитав Дан.

Хоч горб і крутий, Урсу невдовзі був біля куща. Між травичкою та оголеним камінням стримів камінь. Урсу, копнувши кілька разів лопатою, оголив той камінь, що так довго ховався від світла. Це не скельний виступ, а ріг стіни, людська праця! Хлопець схопився однією рукою за коріння, а другою заходився завзято орудувати лопатою. Дан нетерпляче стежив за ним знизу.

— Що там? — крикнув він Урсу.

— Стіна, загадкова стіна.

Через півгодини Урсу зробив приступку, стоячи на якій, можна було далі розкопувати стіну. Тоді спустився вниз, узяв мотузку, дав один її кінець Данові і, піднімаючись сам, тягнув за собою й товариша. Підйом стомив обох. Передихнули на викопаній при-, ступці, дивуючись із таємничої стіни.

— Що б це могло бути? — спитав Дан. — Адже ясно, вона зроблена людськими руками.

Кущ прикривав обох черешняків від усіляких цікавих поглядів. Хлопці взялися обкопувати кам’янистий виступ. Дан швидко натер собі мозолі. Але цікавість брала своє, і він не покинув лопати навіть тоді, коли Урсу, побачивши його закривавлені долоні, звелів припинити роботу. Стіна вела кудись усередину гори.

Обох здивувало зроблене відкриття. А вони ж уже збиралися йти… Добре, що Урсу в останню мить глянув сюди…

— Дане! — прошепотів Урсу. — Іди сюди!

Покалічений підійшов до товариша й побачив, що стіна закінчується металевою плитою.

— Двері! — майже впевнено сказав Дан.

І справді, що далі копав Урсу, то більше металева плита набирала обрисів дверей. Хлопці стояли зверху, тож мусили копати весь час униз, аби зробити щось на зразок колодязя й розчистити двері. Через каміння копати було дуже важко. Незважаючи на величезне бажання якомога швидше розгадати загадку таємничої споруди в горбі, обидва черешняки розуміли — їм треба докласти чимало зусиль, щоб вивільнити металеві двері. А оскільки обидва вже добряче стомилися й понатирали мозолі, то вирішили приберегти сили, а розкопки продовжити завтра.

Хлопці спустилися з горба й пішли до потоку прохолодити трохи розгарячені тіла. Вони досхочу нахлюпались у воді й відчули себе бадьорішими, ніж зранку. Обидва жили напругою великого відкриття. Бо відчували, що там, нагорі, в тій так ретельно прихованій будові знайдуть розгадку надзвичайної таємниці.

Урсу почав ладнати вечерю, а Дан подався на пошту послати телеграму. Він написав: «Затримуємося один день крп Дуже цікаві відкриття крп Урсу Дан». Але, помітивши дуже допитливий погляд дівчини за віконцем, узяв другий формуляр і написав набагато скупіше: «Затримуємося один день крп Урсу Дан».