Тік побачив, що його друг прикипів до стіни, обхопив лівою рукою виступ і намотав мотузку на ногу. І так підтримуючись, він тихесенько посунувся по стіні, простягнувши праву руку до маленької щілини. Пальці ввійшли в щілину, наче кігті, а ліва нога оперлася на кам’яний зубець. Урсу зробив зашморг лівою рукою і накинув його на ліву ногу. Зашморг виявився таким хитромудрим, що тягнув мотузку вгору за ногою Урсу. Тік спершу не зрозумів, навіщо цей зашморг, але коли побачив друга, що пересувався в протилежному від нього напрямку, то здогадався зразу. Урсу, на випадок несподіваного падіння, зависне вздовж стіни… Зашморг на якусь частку секунди зупинить його падіння, а хлопець за цей час, може, зуміє віднайти рівновагу…

Для Тіка цей підйом виявився справжньою мукою. Найнезначніша нерівність на стіні ставала за точку опори. Видовище було приголомшливе. По високій, гладенькій, наче мармурова плита, стіні, нехтуючи всіма законами рівноваги, піднімалася людина. Вона скидалася на плавця на дзеркальній поверхні води, що просувався дуже повільно вперед, от тільки вода стояла вертикально. Людина пливла тихо-тихо… Тік побачив, як Урсу схопився руками за балюстраду, підтягнувся на руках, наче вийшов з басейну.

Нарешті крем’язень на вершині! Він полегшено зітхнув кілька разів, поклявшись ніколи в житті не робити такого більше. Але це йому все одно не вдасться. Він певен. Урсу швидко відв’язав мотузку від ноги й перекинув її через великий міцний виступ на вершині муру. Тепер спуститися — забавки. Він ліг на живіт і потягнувся до краю стіни. Погляд пробіг по внутрішньому дворі, мов дві краплі води схожому на той, звідки він піднявся, з таким самим каменем посередині, з такими самими мурами. Крем’язень насилу стримався, щоб не вигукнути здивовано.

Біля каменя побачив дівчину в білому… Вона йшла, понуривши голову. Якийсь високий, опасистий і дужий чоловік тягнув її за руку. Дівчина не опиралася. Ішла за ним до потайних дверей. Але в ту мить, коли вона збиралася переступити поріг, Урсу підвів голову, а дівчина озирнулася. Усе відбулося за частку секунди, їхні погляди зустрілися.

Урсу блискавично пригнувся. І саме вчасно, а то б його знайшов допитливий погляд чоловіка із шрамом. А коли хлопець удруге крадькома виглянув у двір, то побачив, як дужий чоловік зачиняє потайні двері. Крем’язень посунувся назад, перехилився через виступ муру, схопився руками за мотузку і швидко почав спускатися. Тікові здалося, що Урсу падає…

Черешняки закінчували обстежувати останню кімнату і ладні були знову вибухнути прокляттями, коли їх зупинив справжній вихор: прибігли Урсу й Тік з приголомшливою новиною. Спершу всі сприйняли це за жарт, за чергову витівку пустуна. Бо їм не вкладалося в голову, як можна вибратися на гладеньку, мов скло, стіну. Всіх так ошелешив божевільний вчинок Урсу, а ще більше те, що хлопець побачив за стіною, що вони ніяк не могли отямитися.

— Знаєш, Урсу, на що ти заслуговуєш? — нарешті спромоглася вивільнити свій гнів Лучія.

— Оскільки все закінчилося щасливо, — швидко втрутився Віктор, — він заслуговує… навіть не знаю, на що він заслуговує. Але на твоєму місці, Лучіє, я попросив би всіх заплющити очі…

— Я вже заплющив, — повідомив Дан. — І навіть закрив вуха!

Данів жарт продзвенів дивовижним дзвіночком: розпогодилося. Лучія зашарілася, а Урсу так завзято почав чистити брудний одяг, що кілька хвилин ніхто не бачив його розпашілого обличчя.

Усіх до єдиного черешняків охопило нестримне бажання: негайно діяти! Навіть Віктор, хоч йому страх як кортіло розв’язати спершу загадку другого замку, відкинув убік усі припущення й гіпотези:

— Ми повинні знайти вхід! Він десь тут, і ми мусимо його негайно знайти! В руках у нас надзвичайний козир. Ви розумієте, що це означає?

— Так! — схвильовано відповіла Лучія. — Так! Так! Ми всі знаємо, що означало б, якби ми знайшли вхід. Ми стали б господарями замку, були б захищені від усіх небезпек, визволили б дівчину, могли б розв’язати всі загадки… Але де воно, де воно, те прокляте сполучення?

— У дворі нема, це точно! — повідомив Урсу.

— І в кімнатах! — додав Дан.

— У коридорах теж! — доповнила Марія. — У повітрі не може бути! То де?

— Мене вб’є ця проклята симетрія, — поскаржилася Лучія. — Що асиметричне в цій кімнаті? Скажіть мені. Стіни досконало однакові, колони точно посередині, всі ніші й двері стоять однаковісінько… Симетрія не веде нас нікуди.

— Тоді геть симетрію! — збунтувався Дан. — Треба шукати інші закони!

— Які закони? — спитала Марія. — Якби тут було щось дивне, ми б використали закон дивовижності! Якби було щось непотрібне, застосували б Закон доцільності. Я ж не бачу нічого…

— Стривай! — спинив її Віктор. — Маріє! Ти ж сказала велике діло! Усе здається корисним. А коли так, то розглянемо все через цю призму, через цей закон доцільності. Лучіє! Дай мені прототип кімнати.

— Навіщо він тобі? Я знаю все напам’ять. П’ять площин, кожна на сотню квадратних метрів…

— Ні, ні, ні! Що тут є непотрібного? — спитав Віктор.

— Ніші, мармурові плити, таємні двері, колона… — перераховував Дан. — Та ніби все потрібне… Може, мармур… Навіщо стільки мармуру?..

— Ніші необхідні, — почав Віктор. — Про мармурові плити говорити не будемо; потайні двері зв’язують кожну кімнату із внутрішнім двором… Колона…

— А колона для чого? — спитала раптом Марія.

— В кімнаті вона одна… — сказав Дан.

— І справді, для чого вона? — повторив Віктор. — Одна колона… і просто посередині кімнати… Маріє! Яка користь від цієї колони в приміщенні?

— Я не бачу користі від неї…

— Однак у цьому замку нема нічого непотрібного, навіть каменя. То навіщо ж колони?

— Вони непотрібні! — наголосила Марія.

— То чого ми тут шукаємо? Повинен бути якийсь сенс у цій симетрії та відсутності доцільності. Якщо колона не підтримує нічого, якщо навіть не прикрашає кімнати, то вона може бути тільки засобом сполучення.

— Як ми до цього раніше не додумалися? — здивовано й сердито спитала Лучія.

— Тому, що все дуже симетричне і дуже велике! — відказав Віктор. — Якби вона була одна-однісінька, ми б кинулись до неї, а так, коли вони є в кожній кімнаті… Якби не Марія з ідеєю доцільності, то й не знаю, коли б ми додумалися до цього. Давайте драбину!

Але Урсу вже йшов з драбиною. Він зіпер її на колону, виліз і почав обстукувати. Звук глибокий, глибокий… Так… так… так… тік… тік… тік…

— Отут ніби трохи відрізняється, — сказав Урсу. — Чуєте?

Тік… так… тік… так… Одна з мармурових плит звуком трохи відрізнялася від інших. Урсу обмацав її з усіх боків, заклав пальці в щілину й потягнув. Плита не зворухнулася. Він потягнув щосили. Нічогісінько. Тоді надумав покрутити її. Мармурова плита обернулася навколо невидимої осі й відкрила отвір, через який легко могла пройти людина.

— Постав її на місце, Урсу! — звелів Віктор. — Зараз ми застосуємо закон симетрії.

— Ти вважаєш, що таке саме сполучення є і в інших колонах? — спитав Дан.

— Коли застосувати закони дивацтва, то так! — відповів Віктор. — Дивно саме те, що ми знайшли сполучення в першій колоні, яку обстежили. Давайте подивимося в інших кімнатах.

У сусідній кімнаті — збройовій палаті — черешняки відкрили другий хід. Зате в інших двох кімнатах, хоч як вони старались, у колонах не ворухнулася жодна мармурова плита.

Так воно і є, — підсумував Віктор. — У замку два шляхи сполучення. І, здається, ми відкрили їх обидва, правда?

— Іншими словами, — продовжила Марія Вікторову думку, — ми стали господарями замку!

Тік потягнув убік Урсу. Решта всі пішли до кімнат з розкритими таємницями. Малий прошепотів на вухо крем’язневі:

— Урсу… я тебе дуже прошу… пусти мене в колону… скажи… що в тебе… ти забив ногу… коліно…

Більше йому нічого не вдалося сказати, бо повернувся Віктор.