І Дан, і Тік пристали, не вагаючись, на пропозицію Урсу.

— Я не думаю, що нам треба буде готуватися до тривалої мандрівки. За день-два ниточка виведе до клубочка. Ми йтимемо, посвистуючи, заклавши руки в кишені…

Така пропозиція теж припала їм до душі. Без рюкзаків, без черевиків, без іншого вантажу в дорозі легше. Але, на жаль, обставини змусили їх швидко відмовитися від цієї прекрасної думки. У воротях з’явилася захекана Лучія. А Лучія ж не з тих, хто буде даремно метушитися, а надто мчати щодуху, коли на те немає серйозних підстав. Коли Тік побачив її, в нього ноги підігнулися.

— Що з тобою? — перепинив дівчину Дан.

— З вас хто-небудь був у Вултурештах?

— Я колись був, — відповів Урсу. — Тобто пройшов біля села, не заходив навіть. Але дорогу знаю добре, тобто дорогу від Бринченів до Вултурештів.

— А ти бачив там руїни?

Хлопці витріщили очі на Лучію.

— Які руїни?

— Я сама лише щойно дізналася про них, — призналася Лучія. — Оце повертаюся з музею. Я почала згадувати легенду про Замок двох хрестів та про Фортецю Орлів. Тому подалася до музею…

— Вултурешти[6]! — вигукнув Тік. — А ніхто з нас про це й не подумав!

— Почекай, Тіку, не поспішай! Я знайшла чимало такого, що може нас усіх зацікавити.

Лучія розповіла хлопцям, що в музеї є збірник текстів, де викладається історія Вултурештів. Сотні років тому на північній околиці села стояла якась фортеця, від неї залишились тільки поруйновані стіни. Дехто з істориків намагався ототожнювати руїни в Вултурештах із таємничою Фортецею Орлів або з Замком двох хрестів, що, як свідчить легенда, могли бути місцем, де переховувалися князівські родичі, а також державна скарбниця. Однак учені хоч скільки досліджували, а нічого тут не знайшли. Більше того, руїни, їхня будова і склад свідчили, що фортеця в Вултурештах — то швидше майстерно зроблене укріплення щось на зразок казарми воднів ворника [7], що правив цим краєм. І не значилася вона ніде — ні в старовинних літописах, ні в інших документах, як фортеця. Мабуть, саме тому її занедбали, і вона згодом перетворилася на руїни.

— Але ці руїни, — закінчила Лучія, — наштовхують мене на деякі роздуми. Вони не здаються вам загадковими? Не може бути так, що фортецю зумисне «забули», і вона ось так «занедбана» і в документах, аби ніхто нічого не запідозрив? Що скажете?

— Здається, історія стає захопливою! — відповів Дан.

— Але й ще більшою стає можливість, що лист — тільки витівка, — нагадала Лучія.

Тіка почала злити Лучіїна непостійність. Міняє свої думки щохвилини! Тому й спитав її прямо:

— І чому ж ти дійшла такого висновку?

— Бо з’явилася можливість пояснити певною мірою, чому не написана адреса. Дівчина вирішила, що, одержавши її листа, ми одразу подумаємо про Вултурешти. До того ж людина, що принесла нам пакета, — з Вултурештів. Ось ті два дороговкази, що можуть нас вивести туди, де вона хоче покепкувати з нас.

— А не може бути, що Замок двох хрестів саме біля Вултурештів? — спитав Дан. — Десь, може, в горах.

— Там нема гір, — стримав його Урсу. — Тільки горби. Та ліс, скільки оку видно.

— А може, замок у лісі? — задерикувато спитав Тік. — Що, хіба він не може бути в лісі?

— Усе можливо, — відповіла Лучія. — Але я дуже сумніваюся. Я дивилася в документах. Там про це жодного слова. Хіба можуть помилятися всі історики підряд?.. І потім — замок у лісі? Не вірю, щоб його не розкрили за стільки сотень літ. Під землею? Але ж то вже не замок, а… землянка. А князівські родичі ховалися не в землянках. Ви теж такої думки. Однак руїни, про всяк випадок, треба оглянути.

— Ти теж підеш з нами? — поквапився Тік скористатися нагодою, яка йому здавалася дуже слушною.

— Нема ніякого сенсу іти всім. Вас трьох досить. Тільки не гайте даремно часу. Побачите, що там нема нічого… не дозволяйте «полонянці в білому» довго глумитися над вами. Повертайтеся. Коли знайдете щось, то у вас є засоби зв’язку.

Хоч Тікові був не дуже до вподоби владний тон Лучії, він притримав свою ущипливість, побоюючись, щоб дівчині не прийшла до голови ще якась теорія. Тому вдовольнився лише простим запитанням:

— А як же бути з поштарем?

— Гадаю, ви його швидко знайдете. Я майже певна, що вам його не доведеться шукати, в найгіршому випадку він там-таки в селі. Я готова битися об заклад.

— Хоч ти й наполягаєш на…

Дан затнувся, перехопивши вбивчий погляд Тіка.

— Наш обов’язок переконатися, де правда, — наголосила Лучія.

— Дуже добре! — обізвався Урсу, якому вдалося мовчати аж до кінця розмови. — Вирушаємо завтра на світанку. Як тільки щось дізнаємося, то повідомимо вам…

Тік полегшено зітхнув. Лише тепер він був певний До відходу залишалося мало часу. Він лише вагався — брати з собою Цомбі чи ні…

— Ми не можемо йти з голими руками! — заявив раптом малий.

— Чому? — спитав Дан.

— А чим ми будемо розкопувати руїни? Пальцями?

— Нам небагато треба, — заспокоїв його Урсу. — Дві маленькі лопати. Одну кирку з коротким держаком. Сокиру. Мотузки. Кілки… Хоча кілки знайдемо там, на місці. А оскільки можемо трохи й залишитися там, біля руїн, то треба взяти й намет. І трохи харчів

— І санітарну сумку! — нагадала їм Лучія.

— І туристське спорядження! — додав Урсу. — Не знаю тільки, чи неодмінно слід брати черевики але мати при собі лише кеди — не годиться.

— І ліхтарі! — весело вигукнув малий, що почав передчувати гомін і несподіванки майбутніх подій

На полустанку Бринчени вранці вийшло четверо пасажирів. Троє черешняків і дівчина років вісімнадцяти, з чорною, мов воронове крило, і довгою, ледь не до п’ят, косою. Від полустанка вели дві дороги — одна в село, друга обминала село й губилася в густому лісі, який покривав усі довколишні пагорби. Дівчина, окинувши черешняків довгим і допитливим поглядом, швидко пішла дорогою до села. Черешняки вибрали інший шлях. При вході до лісу вони, на свій подив знов зустріли ту дівчину — вона зупинилася, ніби чекаючи їх.

— Чому ж ви не сказали, що йдете через ліс? Підемо разом.

— Теж у Вултурешти? — в свою чергу спитав Дан.

— Авжеж. Бачу, і ви туди. Але я вас там не бачила. Ви ніби новенькі в нас…

Вони йшли разом широкою дорогою, що навпіл розтинала ліс.

— А ми там ніколи й не були! — відповів Урсу, здивований балакучістю дівчини.

— То й добре. А що ви шукаєте в нас з такою поклажею? Не інакше, як ідете до руїн. Уже років три там нікого не було.

— А чому б нам не піти туди? — здивувався Дан. — Хіба не можна?

— Чому ж не можна? Тільки не знаю, що вам удасться там побачити. Бо все, чого не порозтягали люди, дотрощили оті вчені. Хто їх знає, чого вони там шукають, бо не казали й слова. Люди подейкували, ніби шукали якісь кістки, але хіба можна тому вірити?

— І знайшли там якісь кістки?

— Так люди кажуть. Але то було давно. Ще тоді, коли брали звідти цеглу й каміння на хати.

— Як? — здивувався Тік. — Люди розібрали руїни?

— Усеньке село побудоване з тамтешнього каміння. А коли по правді казати, то на що воно могло ще придатися, те каміння? У нас люди хазяйновиті й хитрі. Мені дивно, що ви не чули про наше село. Злі язики навіть прислів’я про нас придумали: «Коли тобі в Вултурештах хтось дасть сливу, то стоятиме, поки не виплюнеш кісточку, щоб забрати назад!» Але то обмова. Колись, ще як у цих краях никали розбійники, а в наше село не потикалися, бо їм було страшно, то наші люди вдалися до хитрощів: вони залишили ніби без нагляду кілька худобин на покинутому обійсті, де навіть собака не тримався. Десь лише третього дня клюнули злодії. Люди їх схопили, розкрили їхню криївку й поділили між собою всі скарби, які знайшли в злодійському гнізді. Але то було давно, коли моя мати ще дівкою була…