— Ні! — остудила його Марія. — Хіба що в тому разі, коли Урсу бачив бузину, перш ніж дістатися на дно колодязя, тобто до потоку. Бо після сходів іде фраза: «Потім заблукай добровільно у лісі, повному бузини…» А де ж той ліс? Посеред криниці?

— Може, тому і вбили третього логофета… — намагався постояти за себе Дан. — Бо занадто вже він заплутав грамоту… Я перший здаюся, у мене вже голова йде обертом, я більше не можу…

— Браво!

Цього слова, вимовленого трохи насмішкувато, трохи весело, не сказав ніхто із чотирьох черешняків, що стовбичили на схилі горба. Здригнувшись, усі озирнулися і побачили того, хто тепер потрібен був їм більше, ніж будь-коли. Внизу, біля підніжжя горба, стояв і дивився на них, усміхаючись та взявшись у боки, високий, засмаглий юнак. Сорочку він тримав у руці, а майка змокріла від поту.

Віктор!

У похиленій хатині через дорогу від церкви Тік слухав розповідь старенької бабусі з поораним зморшками обличчям, із яструбиним носом та жвавими очима-намистинами.

— І що хоче цей бугай Сафту, любий мій?

— Він хоче знати, що то за пияк дав йому пакета…

— Отой осоружний, що погубив дні?..

— Той самий! — відповів Тік, ніскілечки не дивуючись.

— Велике цабе! Та той телепень у своїх дурнуватих штанах не тутешній, тобто колись був тутешній, але зараз живе в Бухаресті. Нишпорить у людей по кишенях на базарах. Нікчема, ламаного гроша не вартий… Пескуца Гитлан його звати.

— Він уже поїхав? — перелякано спитав Тік.

— Відтоді його тут ніхто більше не бачив. Правда, прислав листа з Бухареста, просить якісь папери з примарії.

— Гай-гай! — аж застогнав малюк. — А хто ж йому міг дати пакета?

— Атож, хто б йому міг дати, — задумалася баба. — Даскелеві придурки?.. Не думаю, бо вони цілий тиждень були в місті. Хирлявий Йордаке вже років із десять не виходить із хати. Кривий? Навряд, бо він сам ходить до міста що два дні. Це або Стеліан, або учитель із Шойменів. Хтось інший не міг йому дати. А навіщо це тобі треба знати?

— Дід Сафту хоче знати…

— Ти глянь на нього… Ти не прийшов би до мене з такими хитрощами, коли б не чув про бабу Аглаю. Ніби я не знаю, що тебе послала ота слониха Парушойка… Це хтось, мабуть, десь украв того пакета, еге? Бо тут усяке балакають…

Тік зрозумів, що єдиний шанс уникнути розпитувань — дати змогу бабі вибалакатись.

— А що ж тут говорять? — прикинувся малий зацікавленим. — Що його десь хтось украв?

— Кажуть, ніби завелися розбійники в наших краях, шукають скарби та грабують людей, коли захоплять увечері самотнього на дорозі. А один вівчар із таким довгим носом розповідав, ніби вони схопили навіть…

— Тут бродять розбійники? — стрепенувся Тік.

— Ну, може, й не зовсім тут, але й не далеко звідси… По той бік гір є Міжгір’я. Це недалеко від Шойменів.

— А там нема замку з білого мармуру?

— Цього я не знаю. А коли вже я не знаю… Є лише кілька старовинних печер, але то ще далі, аж за Смереками, вони ніби ще від часів наших пращурів.

— А що хочуть розбійники?

— Те, що і всі розбійники, — грабувати людей. А тут вони шукають ще й скарби. За моєї пам’яті у наших краях зловили чотири банди. Одна з них, Душанова, ще й різала людей, після того як пограбують та роздягнуть. Але я не чула, щоб крали й дівчат…

— А коли крали дівчат? — навмання спитав Тік.

— Так казав отой вівчар із довгим носом. Правда, потім він повернув на те, що то, мовляв, неправда, але спершу сказав комусь по великому секрету, нібито бачив на власні очі, як невідомі люди схопили дівчину в горах.

— Коли?

— Та не так і давно. Десь із тиждень тому. А чого це ти так зблід?

— Я? — ледве спромігся відповісти Тік. — Це, мабуть, від легенів. Бо я трохи хворий. А це правда про ту дівчину?

— Такі чутки ходять. А вівчар згодом клявся тому чоловікові, з яким говорив по секрету, що то неправда, мовляв, він помилився. І я сама вірю йому. Бо коли б то була правда про ту дівчину, то я знала б раніше від чабана… Може, йому й справді привиділося, хто його знає. Бо казав, що дівчина одягнута в білу сукню. Вони, привиди, отак і з’являються в білому… А чого ти, любий мій, знову так перемінився з лиця? Може, тобі дати якісь ліки?..

— Ні, красно дякую, це в мене від легенів…

— То, може, вип’єш кислого молока? Тобі стане легше.

— Ні, спасибі, я не голодний…

— Ну, а тепер ти мені скажи, навіщо Парушойці той пакет? Що вона хоче, слониха? Я ж все одно знатиму згодом.

Тік одразу ж схопився за бабину думку:

— Вона й мені не сказала. Коли дізналася, що я йтиму назад, то попросила спитати в діда Сафту, хто йому дав пакета.

— А ти куди йдеш?

— У… Шоймени… — відповів малюк, прикинувши, що так чи інак йому туди йти, бо треба побачитися з учителем.

— У Шоймени? Якраз туди, де тільки й мови, що про розбійників? А до кого ж ти йдеш?

Тік зразу згадав найпоширеніше в Шойменах ім’я:

— Там у мене є товариш, Шойму.

— Шойму? Це, мабуть, ковалів, бо тільки в нього є хлопці-школярі. Бачиш, я навіть знаю, що ти вчишся в технічному училищі, еге ж?

Тік не заперечував. Розпрощалися вони легко, бо на порозі хати з’явилися якісь бабусі. Мабуть, розвідниці баби Аглаї. Він щодуху подався на пошту посилати ще одну телеграму в перукарню «Гігієна», але зміст її істотно відрізнявся від першої: «Приїжджайте в Шоймени крп Послання справжнє Тік».

На лихо, телеграма не могла одразу потрапити до черешняків. Вони всі були у Вултурештах. Малий, звісно, не міг знати, що відбувалося в руїнах. Але здригався від думки, що вони можуть прибути занадто пізно до замку дівчини в білому.

Полонянка в білому розшифровувала грамоту. Вона з самого початку розуміла, що повинна відібрати певні слова. Але не було ключа. Читаючи вголос грамоту котові, дівчина відчула, що деякі слова поєднуються в незвичайному ритмі. Їй здалося, що той ритм дуже схожий на Гомерові гекзаметри:

«Гнів, о бо-ги-не, зве-лич ти А-хіл-ла, си-на Пе-ле-я…»

А перші рядки в документі теж звучали так само: «Тай-ну ве-ли-ку, скар-би не-злі-чен-ні…»

Вона переписала текст грамоти слово в слово, а закінчивши, підкреслила олівцем ті слова, які вкладалися в гомерівську ритмомелодику:

«Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця Орлів називається, і попросимо суворо, скажуть люди, що свідчення усі їх приховує хрест там великий. А коли ми будемо ще нещасніші, то лиш хрест цей великий здатний послати на наші голови порятунок і разом з ним посланців таємних хрестові малому, і всі хай зроблять такого хреста. І ще Одного, і знову одного, і ще одного, а цей же буде знову найпершим. А хто буде лаятись, віками такого його не спокутує. І друге не в силі зробити, і думати буде не в силі. Бо в небесному царстві вхід там просторий і, як каже дехто, знаходиться тайний, і непосвячений жоден не знає і не буде знати во віки віків, в якому міжгір’ї воздвигнуте в муках творіння. І все марнота, все суєта суєт. І знайдемо ми не де-небудь в іншому місці, а тільки грамота тайна зі священного писання нам його покаже. А вона в ветхій тій книжці, що написав її мудрий Крістаке Зогряну — бідак-логофет третій по силі в державі. І тільки у віруванні покаже прохід лише тому із смертних, хто заслуговує цього. Тому, хто розумом мудрим зуміє просити вищої мудрості і зможе дістати з книги і до слів тих таємних ключа підібрати для нашого всіх щастя».

Дівчина в білому зібрала потім у гекзаметри підкреслені слова, і вийшов ось такий текст: