— А може, знайдемо й замок… додала Марія.

Десь віддалік долинуло кілька глухих вибухів, ніби залпи салюту. Черешняки такого не чекали. Що б могли означати ці вибухи? І замість радощів у їхні душі поволі закрадалася тривога.

Сонце перейшло зеніт. Важкі золотисті промені освітили німу фортецю. Черешняки тріумфальним маршем рушили до воріт фортеці. Їхні зусилля, муки, хвилювання, їхні тривоги й сни були винагороджені. Вони заходили у вікову тишу найтаємничішої фортеці країни.

Їх не зустрів жоден голос, жодна злякана сурма не сповістила про їхнє прибуття. Жоден рицар у середньовічних латах не приклав правиці до грудей і не вклонився низько з належним вигуком: «Прибули черешняки!» Вони простували до найбільших воріт фортеці, хвилюючись, ступали по гранітних плитах, проходили під кам’яними колонами й аркадами. Вони прямували до входу в замок. Дві скелі сходилися вершинами, майже торкалися одна одної, утворюючи дивні ворота, — ніби рівнобедрений трикутник. І лише переступивши невидимий поріг воріт, побачили перші відблиски замку.

Черешняки опинились у велетенському відкритому амфітеатрі з круглими, опорядженими мармуром стінами. Долівка амфітеатру викладена гранітними плитами, посередині її розрізувала вузька доріжка з білого мармуру. Біла блискуча доріжка зв’язувала трикутні кам’яні ворота з протилежними ворітьми, що стояли, мов аркада із сліпучої криги, мов виклик природі. Вхід до замку! Загострені шпилі скель не дозволяли роздивитися замкові вежі. Але в душах переможців не лишилося місця для сумнівів і страхів. Вони були певні, що перебувають у старовинному князівському дворі, де переховувалися в жорстокі часи набігів князівська родина і скарби країни.

Попід круглою стіною виднілися то тут, то там кам’яні кубики, що правили колись мешканцям замку за крісла й лави. Два отвори від недіючих водограїв продірявили кам’яну підлогу обабіч мармурової доріжки. Біля одного із них навіки уклякла красива старовинна амфора, ціла-цілісінька, покрита білим розписом по чорному лакові.

Черешняки здивовано нишпорили по великому відкритому амфітеатрові. Відблиски мармуру сліпили очі. Хлопці й дівчата дивилися на все це з трепетом, затамувавши подих. Віктор порушив мовчанку:

— Замок порожній! Ніхто тут не ходив!

І справді, на пилюці, що габою вкривала граніт і мармур, не видно було слідів.

— А сліди, — сказала Лучія, — все-таки є. Тут хтось ходив…

Погляд її помітив якісь дивні знаки на гранітній долівці. Хтось ніби провів у пилюці тоненьку кривулясту лінію до водограю, що був праворуч від доріжки. Лучія зацікавлено простежила за тією лінією до краю басейну.

— Не розумію, що б це могло бути? Може…

Але вона не договорила. Відчула, як щось ворушиться біля ноги, а коли подивилася… Страх спаралізував її. Останнє, що вона запам’ятала, — готова до стрибка змія. Сиза стрічка з трикутною головою, з припухлістю на голові. Дівчина не відчула укусу змії, м’яко впала на гранітні плити.

Тієї ж миті стрибнув і Цомбі. Він помітив змію і знищив її ще в повітрі. Та, на лихо, вже після того, як тонесенькі, наче голки, зуби встигли випустити отруту в Лучіїну литку. Цомбі скинув голову гадюки десь у басейн, а потім затягнув туди ж і синю стьожку, що звивалася в конвульсіях, наче хотіла знайти свою голову. Вона вже не принесе зла нікому.

Усе відбулося за кілька секунд. Коли Урсу кинувся до басейну, Лучія м’яко впала на гранітні плити. Хлопець узяв її на руки й відніс до кам’яної лави. Віктор став поруч нього, блідий, аж прозорий:

— Рогата гадюка, Урсу!

Але крем’язень навіть не чув жахливих слів. Коли він побачив Цомбі, що тягнув голову змії, його ніби чорний грім уразив. І, як щоразу бувало в нього у хвилини найбільшої скрути, він весь зосередився на одному. Час вимагав не гаяти навіть десятих і сотих часток секунди.

Урсу грубо відштовхнув усіх. Йому треба світла. Треба знайти місце, куди вкусила гадюка… якщо вкусила! Може, Лучія знепритомніла, тільки побачивши, що змія готується стрибати, тільки почувши шурхіт по піску?.. Укус не міг бути вище коліна… Урсу побачив на правій нозі, якраз посередині литки, дві малесенькі ранки, дві червоні цяточки. Минуло всього кілька секунд!

Пальці Урсу обценьками зімкнулися навколо Лучіїної литки. З обох цяточок почала сочитися кров. Хлопець припав губами до червоної плями і смоктав, аж поки відчув, що рот повен крові. Тоді відпустив ногу. Лучія врятована! Він виплюнув отруйну кров і крикнув:

— Спирт! Алкоголь!

Віктор уже тримав напоготові пляшечку спирту. Швидко зробив тампон із вати, вмочив його в спирт і приклав Лучії до литки. Урсу вихопив у нього з руки пляшечку, сплюнув кілька разів, потім приклався і почав пити.

Якусь мить усі ошелешено дивилися на нього, аж поки почули розпачливий крик Марії:

— А-а! У нього ж поранена губа! Сьогодні вранці!.. Рись!..

Усі кинулися до нього. Урсу сів на кам’яну лаву біля Лучії. В горлі пекло. Хлопець кілька разів важко дихнув, потім простягнувся на лаві й заплющив очі. Якраз тоді, коли Лучія поворухнулася і глянула затьмареним поглядом на своїх друзів.

Організм Урсу почав люто боротися із зміїною отрутою. Алкоголь зміцнював і посилював опір крові. Черешняки безсило дивилися на муки свого друга. Піт ручаями стікав у нього по обличчю, майка стала мокра, як хлющ. Сп’янілий від алкоголю та одурманений отрутою, Урсу надовго знепритомнів. Його сталеве тіло відбивало шалені атаки отрути; кров, клітини, дивовижні сили організму проганяли жорстоку отруту, яка умертвляла все живе щонайбільше за дві години. Лучія й решта всі заціпеніли біля нього. Лучіїні пальці безперервно гладили його волосся, а малий схопив за праву руку й боляче стис, наче хотів передати кров, життя, теплоту — все, що тільки міг дати.

Марія, Дан, Віктор стояли, мов статуї, довкола кам’яного ложа і з острахом та надією дивилися, як корчиться їхній товариш. Лише після того, як спливло дві години, Віктор кинув перший якір надії:

— Дві години! Він врятований! Точно! Абсолютно точно!

У його словах бриніло таке відчайдушне переконання, що вони самі собою повинні були б вирятувати Урсу. Обличчя черешняків проясніли. Спазми та конвульсії Урсу ніби вщухли й припинилися. Але піт линув ще рясніше. Глибокий вдих… Тіло Урсу лежало нерухомо. Тік відчув, що рука, яку він тримав, обм’якла. Він уже ладен був закричати, коли почув голос Віктора:

— Усе! Минулося все… Ох, якого я страху натерпівся!.. Не знаю, чи знайдеться в світі людина, котра витримала б цю отруту… І ще так близько від серця…

Урсу почав дихати рівно. Риси його обличчя розгладилися. Організм переміг у борні з безжальною отрутою.

— Жоден лікар не повірить, якщо йому розказати, — вів далі Віктор. — Рогата гадюка — найотруйніша змія з усієї цієї гиді.

Хворий на кам’яному ложі поворухнув рукою. Всі втупилися в нього. Він отямився, але очей не розплющував. Чекав, поки минеться запаморочення. Дуже боліла голова і пекло в горлі. Але думки просвітліли, він пригадав усі подробиці… Почекав ще кілька хвилин… Відчув, що до нього вертаються сили, минає біль, знов почув усі звуки і навіть калатання власного серця…

Хлопець розплющив очі й скочив на ноги, ніби підкинутий пружиною. Глянув, усміхаючись, на друзів. Він боявся потоку слів, не хотів, щоб йому співчували. Тому почав перший:

— Ви що, злякалися? Я просто сп’янів…

— Урсу! — докірливо обізвалася Марія. — Що ти базікаєш?

— Яке базікання? Коли ти вважаєш мене базікою, то клянуся, що більше ніколи не візьму в рот спирту… нерозведеного! І вам не раджу того робити. Бр-р… дуже міцний… У роті ніби палає все…

Віктор зрозумів Урсу і вирішив допомогти йому:

— Ось бачиш! А ми вже подумали… Наступного разу ти й не побачиш у мене спирту, хай тебе покусає навіть сотня рогатих гадюк. Не тобі треба давати спирт, а їм, бідолашним. Я впевнений, що вона, вкусивши тебе, здохне за півгодини.