Дан зранку читав у затінку старого горіха за хатою. Тік знайшов його, засунув руки в кишені і, статечно кахикнувши, кілька разів пройшовся перед ним туди-сюди. Але Дан настільки захопився читанням, що лише з гречності глянув на гостя. Малий вирішив удатися до іншого способу. І сказав голосно, ніби сам до себе:

— А він справді-таки був дуже гарний, жаль його.

Даремно. Дан спокійно перегорнув сторінку.

— А може, ще й не відріжуть йому всієї ноги. Може, відріжуть тільки до коліна. Усе-таки щось та залишиться.

Читач байдуже перевернувся на другий бік.

— А він же найкращий перукар у місті…

Нарешті Дан підскочив, як ужалений.

— Хто? Що трапилося? — і відкинув книжку геть.

— А, це ти тут? А я тебе й не помітив… Знаєш…

— Кажи, що з ногою? Який перукар? Що сталося?

— Яка нога? Який перукар? — задерикувато перепитав Тік.

— А хіба ти не казав, що відріжуть ногу найкращому перукареві в місті? Ти кепкуєш з мене, кирпатий?

— Я? Я таке сказав? Може, тобі приснилося, некирпатий? Я ж думав про Іфрімового песика. Поламав, бідолаха, ногу, а ти ж знаєш, який він гарненький, той песик.

— А що з перукарем? Хіба ти не казав, що перукар?.. Я тобі зараз як дам копняка…

— По-перше, — перепинив його Тік, — ще не народився на світ той шалапут, що міг би дати мені копняка. А по-друге, коли я побачив, що тобі зовсім не шкода песика, то подумав: як це несправедливо, щоб такий безсердечний хлопець та був сином найкращого в місті перукаря?.. Ти щось, певне, маєш проти мене, бо все наговорюєш на мене позаочі і навіть гримаєш… І я просив би тебе не обзивати мене більше кирпатим. Я на твоєму місці, якби захотів обізвати когось кирпатим, то придумав би щось розумніше. Наприклад… осел!

— А хіба осли кирпаті?

— А ти хіба кирпатий?

Дан потрапив у сильце, розставлене Тіком. Малий відірвав його від читання, непомітно й майстерно перевів мову з ноги найкращого в місті перукаря на кирпатий ніс та ще й, врешті, отак образив. Не варто було сваритися далі. Тому Дан заговорив про інше:

— Ти не просто так прийшов сюди, кирпатий. Щось у тебе є на думці.

Цього разу Тік сприйняв прізвисько як визнання приязні, бо так воно, зрештою, й було, і вирішив завершити помсту. Випадала нагода розпочати справжню атаку:

— Як буде жіночий рід від «Білого арапа»?

Дан спантеличено зирнув на нього. Видно, гість продовжує кепкувати з нього.

— Якщо ти прийшов тільки ради цього, — сердито відповів він, — то мушу тебе попередити, що я не дочитав книжки.

— Слово честі, я не жартую. Мені справді треба знати, як буде жіночий рід від «Білого арапа».

Тіків голос, тон, весь вигляд хлопця були настільки щирими, що Дан повірив.

— А ти що, не знаєш?

— Не знаю. То як сказати: арапка чи арапиха?

— Мабуть, краще арапиха…

— Ні, це не годиться! Погано звучить. Правда ж?

— Тоді арапка!

— Думаю, що й це не годиться. Звучить ніби пестливо. А ще чогось нема?

— Та чого ти присікався до мене із цим жіночим родом? — втратив терпець Дан. — Іншого нічого я не можу придумати.

— «Арапиха» не годиться, бо вона не погана. «Арапка» теж не годиться, бо слово не симпатичне… А може, на неї казати «Біла арапина»?

— Кажи, як хочеш. Можеш казати арапка, арапиха, арапина, чого ти причепився до мене? Але… стривай, стривай, про кого ти говориш? Яка арапка?

— Ага! Ти проснувся нарешті. Я зустрів її коло школи. Тобто не зустрів. Ну, як тобі сказати?… Ми взаємно стежили потай один за одним. Але я гадав, що то тільки я за нею стежу.

— Про кого це ти?

— Аби ж то я знав… — і Тік розповів про несподівану зустріч на шкільному подвір’ї.

Дан, витріщивши очі, слухав його й не перебивав, хоча цікавість його була безмежна.

— Ти певен, що вона нетутешня? Певен, певен?

— Це така сама правда, як і те, що моя сестра тутешня і що вона противна… Як і всі дівчата. Втім, вони й схожі, — вів далі Тік, пригадавши історію з квітами, — вони обидві арапки, обидві проти мене. Найкраще сказати про неї «Біла арапиха»…

— Чому ти кажеш «біла»?

— Аби ти бачив, яка на ній сукня… Наче сніг…

— То тобі здалося так, мабуть, бо дівчина чорнява.

— Ну й що! Я все одно казатиму на неї «Біла арапиха».

— Вона давно в місті?

— Точно не знаю, але думаю, що днів кілька…

— З чого ти взяв?

— З того, як вона впевнено ходить по шкільному подвір’ю та по вулиці, одразу видно, що вона тут не вперше.

— Ага! Отже, вона вже кілька днів тут і навіть не подумала познайомитися з нами, — одразу визначив Дан. — Отже, вона собі ціну знає.

— Ще б пак! Вона навіть кепкувала з нас — сказала, ніби в нашому місті дурнуваті розвідники.

— Отже, вона стежила за тобою, чула про нас і справді кепкувала з тебе, помітивши, як незграбно ти її вистежуєш. І сказала не просто так. Це означає, що вона не дурна.

— Ні, вона дурна! І я їй ще покажу! — розлютився Тік.

— Що ти їй покажеш? Нам треба поводитися дипломатично…

— Вона не знає, через яку губу плюнути, я вже бачив, — знов вибухнув малюк, але одразу ж і вгамувався. — А як би нам трохи покепкувати з неї?

— А напишімо їй листа, — запропонував Дан. — Тільки хто їй того листа передасть? Де знайти такого листоношу?

— А хто ж? Я! Я зможу переодягнутися лахмітником, коли хочеш.

— Ти знаєш, де вона живе?

— Я дізнаюся швидше, ніж ти допишеш листа.

Дан без вередування погодився скласти листа, а Тік негайно заходився виконувати обов’язки детектива.

Надвечір якийсь дивний хлопчик у лахмітті, з перев’язаним білою ганчіркою оком, у береті і з товстим ціпком у руці шкандибав по вулицях, зазираючи здоровим оком у кожен двір, на кожен ганок, у кожен садок. Нарешті калічка присів стомлено край тротуару й заходився лускати насіння, стежачи вже обома очима (звичайно, він додумався зняти пов’язку) за ганком будинку, що стояв перед ним.

А там чорнява дівчина в дуже білій сукні щось казала високій сухорлявій бабусі. Калічка второпав досить швидко, особливо з жестів дівчини, що розмова недружня. Але ж хлопчик не чув жодного слова, і так йому кортіло почути все, що він знову натягнув на око пов’язку, перейшов, жахливо кульгаючи, вулицю й тихесенько присів на протилежному тротуарі. Потім знову взявся до насіння, нашорошивши вуха, і запам’ятав усе, от ніби записав на магнітофонну плівку.

— Я тобі вже сказала, Лауро! — у жорсткому голосі старої бриніла погроза. — Нічого тобі водитися з тутешніми волоцюгами… Запам’ятай це раз і назавжди!

«Яка противна карга», — подумки відзначив калічка.

— Бабусенько, але я вас дуже, дуже прошу… — задзвенів голосок, ніби дзвіночок.

— Ти можеш бувати, де хочеш, — вела далі стара тим самим тоном, і калічка зразу визнав її голос за поганий та скрипучий. — Але я не дозволю тобі заводити з ними знайомства. Батько залишив тебе на мене… Я так вирішила, Лауро. Тож не дозволю і не раджу тобі цього робити.

— Але ж таточко казав…

— Дай батькові спокій. Я й сама добре знаю, як виховувати дітей. І його в люди вивела… І не сором йому… Не віддав мені тебе, коли ти була отакусінькою…

Калічка не побачив, яка Лаура була «отакусінька», тільки почув голос дівчини в білому, той самий дзвіночок:

— Але ж, бабусенько, подумайте самі… Це ж справжня мука! Краще б я пішла з батьком…

— А я стільки часу одна-однісінька й не стогну. І не кажи, ніби краще було б тобі піти з батьком, не сердь мене… Ти добре знаєш, де він.

— Вибачте, будь ласка, бабусю, я не хотіла вас образити, слово честі… Я так вам сказала тільки тому, що тато вчив мене бути чесною.

«Хіба ж це бабуся? — знову подумав калічка. — Це ж бабище, або ще краще — суща відьма…»

Нещасний хлопчик якийсь час нічого не чув. Але ж він не повертав голови, то й не помітив на собі пильного погляду дівчини в білому. «Може, там щось трапилося?» — спитав він сам себе, але не встиг відповісти, бо якесь люте щеня вискочило з подвір’я, спинилося навпроти нього й заходилося гавкати, та ще й вкусити намагалося, аніскілечки не співчуваючи бідоласі. Калічка люто лаявся подумки; бо, із зрозумілих причин, не міг потягнути це щеня костуром по спині.