Дівчина в білому читала й перечитувала вірші. Ще раз пильно подивилася на старовинний текст, потім поклала папірці на ліжко й почала задумливо ходити по кімнаті. Незважаючи на всю скупість віршів, старовинний текст відкривав кілька винятково важливих подробиць. Передусім він розкривав таємницю Замку двох хрестів. Замок поділений на два крила, одне велике, а друге — мале. В якій частині вона? В хресті великому чи в хресті малому? Якщо в малому, то виходить, що звідси ніколи не можна перейти до другої частини замку. А якщо в великому, то треба шукати коштовні скарби й таємне сполучення з другим крилом, куди можна «послати посланців таємних». І третє — головний вхід десь у міжгір’ї, і тільки в іншій грамоті, яку написав логофет Крістаке Зогряну, розкрита його таємниця.

Дівчина в білому до дрібниць пригадала план замку, але жодна деталь не говорила про те, де вона перебуває — в малому чи в великому крилі. Великий вхід? А може, це той вхід, яким і вона сюди зайшла? Адже він теж потайний, та ще й так майстерно зроблений, що ніхто, крім тих трьох людей, ніколи й не помітив його.

Дівчина вийшла у внутрішній двір. Заглибившись у свої думки, навіть не помітила, як Філіппе знищив ще одну рогату змію. Дівчина в білому сушила собі голову, чи троє похмурих шукачів знають, що в старовинній Фортеці Орлів є скарби і таємні переходи. І невдовзі дійшла висновку, що знають, принаймні в неї є підстави так вважати. Тому вони й нишпорять по всіх закапелках. Але, очевидно, теж не знають, у якому вони крилі. Їхні дослідження могли означати і пошуки скарбів, і пошуки ходів. Але як може хід між двома приміщеннями вести тільки в один бік?

Дівчині в білому спало на думку найпростіше сполучення — двері. Та хіба через двері можна проходити тільки в один бік? Навіть коли це початок підземного переходу, то невже не можна використовувати їх і в один бік, і в другий? Тільки коли дуже велика небезпека або… але ні, не можна чітко уявити собі потайний хід, який веде тільки в одному напрямку… І раптом полонянку вразила приголомшлива простота, коли вона глянула на важкі металеві двері, що виходили з коридора у внутрішній двір.

— Філіппе! — покликала вона кота. — Це ж так просто! Поглянь лиш сюди! Адже це не сполучення між двома частинами, бо однією частиною не можна користуватися. Нашою. Тому я й замкнена знадвору!

Дівчина в білому переконалася, що іншої істини бути не може. Вхід постійно замкнений з одного боку і так добре прихований, що ніхто не спроможний здогадатися про нього. Адже й вона сама, і ті троє все обнишпорили, шукаючи таємний хід. Та звідки їй знати напевно, що вхід з протилежного боку не відкритий? Але, це вхід чи вихід? Знову завирували думки. Вона силкувалася щось з’ясувати. Вхід чи вихід?.. Щоб з’ясувати це, треба бути десь у замку. Де? У дворі? А може, справді у дворі? До цього, певно, ще не додумався досі ніхто!..

Вона кинула поглядом по двору, уздовж високих стін. Вони були сточені дощами й вітрами, густо вкриті мохом. Окрім східців, що вели до бійниць, вони, здавалося, не приховували більше ніякої таємниці. А під ногами — природний камінь… Ні, не в дворі. Це було б так неромантично! Це було б зневагою для величного й суворого замку, порушило б усіляку симетрію, розвіяло б її власні мрії.

Невже потайний хід саме в її кімнаті?

— Філіппе! — покликала дівчина друга й подалася в свою мармурову в’язницю.

А коли зайшла всередину, перше, що побачила, — голе ліжко. Там, де вона, перш ніж вийти, поклала такий багатий скарб, тепер не було нічого. Грамота, розшифровка й копія — зникло все, ніби крізь землю провалилося.

Лучія по порядку і до найменших подробиць розповіла Вікторові про все, що сталося тут після його від’їзду до Австрії.

— Ти забула сказати про одну-єдину деталь, Лучіє, — вихопився Дан. — Я мушу визнати, що ти — геній у галузі об’єктивної історії.

— Що я забула? — здивовано спитала Лучія.

— Що то саме я збив вас на цю помилкову дорогу, хай йому грець, тому третьому логофетові…

— Здається, я вчинив би точнісінько так само, — заспокоїв його Віктор. — Такий збіг — назва, місце, де ви знайшли грамоту, руїни… Ні, Дане, тут твоєї вини нема. Краще скажіть, що чути від Тіка?

Вікторове запитання пробудило всіх черешняків від якогось винуватого сну.

— Лучія, здається, сказала, — вів далі Віктор, — що Тік пішов по сліду послання й не знає точно, де ви зараз, або думає, що ви в місті.

— Справді, — визнав Урсу. — Того дня, коли він пішов, я сказав йому, що ми до вечора будемо вдома.

— А де б він міг бути зараз? — задумалася Марія.

— Думаєш, що не на сліду послання? Невідомо тільки, куди його завів той слід. І хто зна, скільки телеграм чекає вже нас удома!

— Чому телеграм?

— Бо якби він повернувся, то передусім прийшов би сюди. У всякому разі, він повинен тримати вас у курсі своїх справ. Тому я й вважаю, що він прислав уже бодай одну телеграму. Але підстав турбуватися нема ніяких. Тік досить розумний і кмітливий.

— Чому ж він тоді так довго затримується? — спитав Дан.

— Тут може бути тільки одне пояснення, — відповів Віктор. — Що нитка цього клубочка дуже заплутана.

— Ти хотів сказати — дуже довга! — наголосила Марія.

— Ні! Дуже заплутана! А це трохи інше. Аби вона була довгою… припустімо, наприклад, шофер сказав, що він одержав послання десь в іншому місті, кілометрів за сто від нашого. Що вчинив би Тік? Він одразу попередив би вас про своє відкриття і ще попросив би, мабуть, когось собі в допомогу.

— Все одно не розумію, — признався Урсу.

— Мені здається, що послання перейшло через багато рук, навіть через дуже багато, — міркував далі Віктор. — Я сказав би навіть, що воно йшло від села до села. Тому й запізнюється Тік. Він щоразу дізнається про нового поштаря, який, очевидно, недалеко, і йому здається, що то вже буде останній. І йде та й іде вперед, не відаючи, скільки йому ще доведеться пройти.

— Отже, ти віриш, що послання правдиве? — спитала Лучія.

— Настільки ж, як вірю і в існування замку. А в тому, що він існує, гадаю, ніхто з вас більше не сумнівається.

— А чому б дівчині в білому не поглузувати з нас? Знаючи, що ми сміливі, допитливі…

Лучія хотіла востаннє переконатися, що не помилилася, повіривши в послання. І перевіряла тепер себе на Вікторові.

— Є забагато фактів, що свідчать проти розиграшу, Лучіє. Передусім, дівчина зникла. А це дійсність, і дійсність жорстока. Дівчина з її розумом і вихованням не могла залишити стареньку бабусю тільки заради того, щоб поглузувати з нас…

— Так і я говорив! — перепинив його Дан.

— Далі, щодо жартів. Коли хтось когось хоче підняти на сміх, то не виставлятиме сам себе на посміховище.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Марія.

— Судячи з того, що ти мені сказала, та з тону листа дівчини, Замок двох хрестів був її мрією, її ідеалом. Ти, Маріє, дійшла б до такого, аби заради найкращого жарту, хай навіть найдотепнішоґо, розкрити свою мрію або ідеал і виставити його на посміховище?

— Ні! — призналася Марія. — Твоя правда!

— І ще одне, чого не можна обійти увагою, бо це дуже серйозно. Шлях послання. Він дуже плутаний, як видно з усього. Коли ти хочеш покепкувати з когось, скажімо, за допомогою подібного послання, то передусім повинен подбати, щоб воно негайно дійшло до адресата. Тут уже треба ризикувати, може, навіть самому, власноручно передати, аби тільки бути певним, що воно дійшло за призначенням. Шлях послання плутаний, а це, я певен, означає: воно або знайдене випадково, тобто звідкись кинуте, або передане в руки комусь, хто чи не зрозумів становища дівчини, чи не хотів зрозуміти, а це вже дуже цікаво.