— Мова не про те, — захищалася Тікова сестра. — Згадаймо про документ логофета, про вхід до замку, про ворота, які так жорстоко й хитро охороняються, що не треба й ніякої варти, про цю загальну ідею побудови фортеці з двома замками-близнюками…

— Ну, гаразд, — почав насміхатися Дан, — але куди ти хилиш?..

— Хочу прихилити сюди, — розсердилася Марія. — Я хочу, щоб ви викинули з голови думку, ніби вхід може бути просто дверима в стіні.

— Твоя правда, Маріє, — підтримав її Віктор. — Але ця сувора симетричність замку вимагає звичайного банального обстеження. Що інше ми можемо вдіяти?

— А коли розглянути все через призму симетрії? — вголос подумала Лучія.

— Оце ідея! — звеселів Віктор. — Але, не знаючи входу, чим ми можемо користуватися, щоб його відкрити?

— Треба спершу подумати! — запропонувала Марія.

— Я цілу ніч тільки й думав про це, — признався Віктор. — Хочу збагнути ідею сполучення… Намагаюся поставити себе на місце будівельників, але, як казав Дан, аби ж тут були статуї, галереї, комірки… А тут усе таке величезне, безмежне й відкрите. Ніщо не вказує на приховану таємницю. Тож ми й вимушені обстукувати стіни.

— А якщо потайні двері такі або майже такі завтовшки, як стіна? — спитала Лучія.

— Це означає крах наших пошуків, — відповів Віктор. — Я впевнений, що нам треба взятися за кімнати й перевірити всі симетричні місця. Може, вдасться щось знайти. Побачимо, де різна кількість мармурових плит, порівняємо кімнати за розмірами, і хтозна…

— То чи не краще спершу скласти план замку? — запропонувала Лучія. — Накреслимо прототип кімнати на папері, а потім порівняємо з ним кожну кімнату. Я впевнена, що так буде легше.

— Як не крути, а виходить Прокрустове ложе! — висловився Дан. — Ну, хай буде так!

Лучія накидала на папері план кімнати-прототипа. Це був куб з довжиною ребра десять метрів, утворений п’ятьма прямими площинами — підлога та стіни із склепінчастими дверима. На кожній площині — сто мармурових плит завбільшки майже в квадратний метр. Чотири такі самі квадрати утворювали основу колони, а три трикутники, кожен майже по два квадратних метри, утворювали вхідні двері та дві ніші.

Черешняки почали вже розходитися, коли Урсу запропонував:

— Все-таки загалом не варто виключати ідею, що таємне сполучення з другою частиною замку не може бути у внутрішніх дворах.

— У тебе є конкретна пропозиція? — спитала Марія.

— Поки ви обстежуватимете приміщення, ми з Тіком могли б робити це саме у внутрішньому дворі.

Ідея Урсу припала до душі всім, особливо малому. Обоє друзів, та ще Цомбі з ними, звернули в найближчий лівий двір, решта черешняків на чолі з Віктором зайшли в кімнату праворуч. Кімната цілком відповідала намальованому прототипові. Ні на плитку більше, ні на плитку менше, жодної розбіжності в розмірах. Залишалися дві ніші. Замість мармурових плит завбільшки майже в квадратний метр, вони викладені дрібненькими плитками, площею десь у квадратний дециметр. Черешняки обстукали кожну плитку, але жоден звук не виказував ніякої порожнини.

— Здається, в цій кімнаті нам нічого шукати, — сказав Дан. — Треба перевірити її сестру навпроти.

Лучія затрималася на мить оглянути мармурову плиту на підлозі, котра була ніби зрушена з місця. Але простукування все швидко з’ясувало.

Кімната навпроти теж, мов дві краплі води, була схожа на прототип. Тут пошуки теж не дали нічого. Бездоганна симетрія. У нішах той самий глибокий звук. Усі засмучено вийшли з кімнати. Шанси знайти вхід зменшилися наполовину.

— Отже, таємне сполучення, — сказала Лучія, — в одній із двох наступних кімнат.

— А якщо і там та сама симетрія? — спитав Дан.

— Тоді або таємного входу нема, або він не прив’язаний до симетрії, або тут така асиметричність, якої ми нездатні помітити.

Марія подивилася на Віктора, але не прочитала на його обличчі нічого. Він тільки якось дивно кусав собі губи.

Урсу й Тік пройшли всі внутрішні двори, після кожного порога скрегочучи зубами з досади. Скрізь тільки холодні стіни, природні скелі без заглибин і котловин, височезні, наче гори, стіни, яких навіть обстукувати не варто було. Обидва стомлено сіли на кам’яну лаву в кімнаті гвардії і задумались. Урсу помітив якусь переміну в поведінці Тіка, але не міг збагнути її причини. Поки що не міг. Малий явно був не такий, як завжди. Його жвавість і пустотливість, постійний блиск живого срібла в очах, спритність рухів — усе зникло, перетворилося на неспокій і гризоту. Малому було добре лише поруч із Урсу, чи, може, просто разом з ним він почувався спокійніше. Адже Урсу такий добрий до нього. Урсу ладен важити життям, аби викликати усмішку на чиємусь обличчі. І Тік міг сказати своєму старшому другові все, що лежало на душі. Але щось його утримувало. Тому спитав, ніби ненароком:

— Урсу, ти бачив дівчину в білому? Вона сиділа поперед мене на матчі. І тоді, вночі, перед хатою…

— Пригадую… — відповів юнак, аби лиш підтримати розмову. — Так… І мені вона здалася вродливою…

— Дуже вродлива, Урсу… — зітхнув Тік. — І не знаю, який мене біс сіпнув весь час їй дошкуляти. Навіщо я її засмучував? Тобі не здається, що вона втекла через мене?.. Принаймні так здається іноді мені… Але, замість відчувати прикрість, мені щоразу стає приємно…

— Чому, Тіку?

— Якщо вона втекла через мене… знаєш… я теж утік би через неї… Коли я думаю, що побачу її, Урсу…

В Урсу стислося серце. Ось де та причина! Він узяв малого й ніжно пригорнув до грудей. Тік вирвався з обіймів, заплющив очі й задумався… Тоді спитав:

— Урсу, ти не думаєш, що через ту заглибину в стіні можна щось побачити?

Урсу згадав, що в одному з внутрішніх дворів є високий і гладенький мур, а на його вершині, мов бійниці, кілька отворів. Підніматися по тому мурові — справжнісіньке божевілля. Але малий стільки надії вклав у своє запитання!

— Спробуємо, Тіку, може, з допомогою мотузки мені вдасться піднятися туди.

— Ні, ні! Піднімуся я!

Голос Урсу раптом став злий:

— Тіку, тут не до жартів. Принеси мотузку!

Малий мовчки скорився і пішов шукати мотузку. Урсу пройшов у внутрішній двір і розлючено зупинився перед муром із бійницями. Мур був заввишки метрів п’ятнадцять, такий рівний, ніби його вирубали одним помахом бартки. Посеред муру стримів кам’яний зубець, а трохи вище — кілька маленьких тріщин. Спуститися у двір згори, від бійниць, здавалось Урсу легкою справою. Але як піднятися — оце проблема!

Тік прийшов із бухтою мотузки:

— Вистачить?

Навіть не глянувши на неї, Урсу відповів:

— З лишком!.. Отже… можливо, вдасться вибратися туди… Думаю, зубець витримає. Дай мотузку!

Тік подав. Урсу розкрутив її на всю довжину.

— Нічого не вийде із зашморгом. Бачиш, Тіку? Той зубець занадто маленький, та ще й трикутний. Мотузка одразу зіскочить з нього. А так було б добре. Не виходить прямо…

— Тоді краще відкладемо… Може, Віктор уже знайшов вхід…

Урсу зрозумів відчай, затамований у голосі малюка:

— Ні! Але щоб піднятися, доведеться потрудитися й тобі…

Тік по-справжньому зрадів:

— Я зроблю… зроблю… Ти тільки мені дозволь…

Але закінчити речення йому забракло сміливості. Дуже боявся знову розізлити Урсу.

— Це не дуже важко, але й не дуже легко, — сказав Урсу.

Крем’язень перекинув мотузку через маленький кам’яний виступ на стіні. Смикнув із силою. Зубець витримав. Хлопець прив’язав один кінець мотузки до великого каменя під стіною, а другий залишив вільним. Потім показав Тікові, що той має робити: тримати мотузку біля стіни, щоб вона не відійшла й не зіскочила з кам’яного зубця, бо тоді… Малий зрозумів, який це небезпечний підйом, і раптом відчув, що треба просити Урсу не підніматися. Але знову не посмів…

Урсу почав підніматися так обережно, ніби дуже боявся. Він знав: якщо не натягувати мотузки, не робити неправильних рухів, то вона міцно застрягне між виступом і стіною і таким чином надійно його підтримуватиме. Це був, може, єдиний шанс дістатися до кам’яного зубця. І припущення його чи, може, бажання, справдилися. Мотузка закріпилася. І хоч тепер потрібні були подвійні зусилля, з’явилася впевненість. Хлопець досить швидко добрався до кам’яного зубця. Але тут…