— А якщо існує другий вхід до замку, — втрутилася Марія, — то хіба ці два хрести не можуть бути відокремлені один від одного?
— Це неможливо! — відповів Віктор. — Сховок неодмінно мусить мати і вхід, і вихід… Так, приміром, як і в нашому замку. Коли логофет Зогряну вказав, що дорога, якою ми прийшли сюди, це вхід у фортецю, то дорога, якою сюди зайшла дівчина в білому, — вихід із фортеці. Чи можемо ми, судячи із цих фактів, припустити, що між входом і виходом нема сполучення? Це абсурд. Замки сполучені один з одним. Це точно!
— Але де? — спитав Дан. — Увесь замок симетричний і геть позбавлений фантазії. Він не такий, як оті замки в романах — з меблями, аркадами, переходами, коридорами, з кам’яними склепіннями і драпуванням. Де в цих гладеньких мармурових стінах може приховуватися таємний вхід?
— Це мене теж збиває з пантелику, — признався Віктор. — Де вхід? Де він може бути? Почнемо методом вилучення…
— У коридорі його точно нема, — сказав Урсу. — Стіни товсті і дзвенять, мов скеля.
— Та й у внутрішніх дворах не може його бути, — додала Марія. — Тут справді не стіни, а скелі.
— Тоді залишаються тільки кімнати! — підсумувала Лучія. — В одній із чотирьох кімнат. У котрій же?
— У котрій? — повторив Віктор.
— Побачимо завтра, — стомлено попросив Дан.
Черешняки без зайвих балачок прийняли сором’язливу пропозицію Дана. Їм теж треба було відпочити після того, що вони вже зробили, а надто перед тим, що їх чекало.
Розділ XVIII
1
Чоловік із шрамом підвівся, ледве починало на світ благословлятися. Розбудив інших лише після того, як поголився. Потім вийшов із приміщення, прихопив інструменти, з якими ніколи не розлучався. Худорлявий та «борсук» не квапилися вставати. Вони запалили по цигарці, потім їм закортіло побалакати, і вони почали пошепки, як уже давно повелося між ними.
— Тобі не здається, що він якось перемінився? — спитав худорлявий.
— Справді! Душа ніби знову стала на місці.
— О-ох! Може, тепер перепочинемо й ми трохи. Скажу тобі відверто: я вже ситий.
— Може, й перепочинемо… Тільки б не нагодилася ще яка притичина…
— Ти говорив із чабаном? Великої шкоди наробив він нам. Усе вдалося відвернути лише в останню мить…
— Шеф сказав, що патруль не повернеться, — повідомив новину той, що з борсуковими очима. — А коли навіть повернеться, то нас уже тут не застане. Шеф не на жарт стурбований. Особливо дівчиною…
— Так я тобі й повірив, — відповів худорлявий. — Дівчина — найсерйозніший привід у всій цій історії… Може, з нею щось сталося?
— З його тону ніколи не можна бути певним.
— Звечора він довго був біля неї, — продовжував худорлявий. — Мені навіть здається, що заходив до її кімнати, коли вона спала…
— Що ти верзеш? Ти забув, що він виробляв, коли сталася ота історія з монетою?.. Слава богу, мені тоді пощастило…
— А ти вважаєш, він цього не зрозумів? У мене інше враження. Він тільки прикинувся…
— Якщо він це розкусить, то будуть мені непереливки…
— Зараз він прийде! — здригнувся худорлявий. — Вставаймо!
Вони обидва майже водночас стрибнули на підлогу, поспіхом одяглися, схопили рушники й подалися до потічка. Коли повернулися, чоловік із шрамом був уже в кімнаті. Обидва з першого погляду помітили, що він посвітлів на виду, трохи пом’якшала його вічна похмурість.
— Чабан пішов? — спитав чоловік із борсуковими очима. — Він ніби ночував тут…
— Пішов недавно. Я вишпетив його трохи, бо він того заслужив.
— Мабуть, після всього тепер у нього не буде більше охоти базікати, — засміявся худорлявий.
— Так! — відповів чоловік із шрамом. — Він поклявся мені, приклавши руку до серця, що більше такого не повториться. І я вірю йому.
— А патруль? — поцікавився «борсук».
— Заспокоївся. Тепер і в нас буде спокійно. Жаль, що ми не скористалися ним. Ви думали про це?
— Про вхід? — ніби здивувався худорлявий. — Цілу ніч. Мені більше нічого й не снилося, тільки вхід.
— І?.. — запитання прозвучало ніби з ноткою презирства. — Нічого? А що б ви сказали, якби вхід виявився саме в цій кімнаті?
— Тут? — спитали обидва в один голос.
— Так!.. Придивіться гарненько. Де б він міг бути?
Чоловік із шрамом махнув рукою так, ніби дарував їм на віки вічні мармурове приміщення:
— Нічого тут у вас не викликає подиву? Гай-гай! Дивіться й думайте!
Обидва, ніби несповна розуму, блукали поглядами по кімнаті. Вони знали тут усе, кожну мармурову плитку, кожен сантиметр на кожній плитці. Безпорадно знизали плечима.
— А ви бачили коли-небудь одну-єдину колону посеред кімнати? — спитав чоловік із шрамом. — І не думали, навіщо вона стоїть самотою?
— У колоні? — пробелькотів худорлявий.
— Це я вже підозрював давно… але мені заважали останні події… Принесіть драбину!
Худорлявий приніс із кутка легеньку металеву драбину і приставив її до колони. Озброївшись самим молотком, чоловік із шрамом упевнено і спритно піднявся по драбині. Десь посередині він зупинився:
— І навіть не вище. Ось послухайте!
Він неквапом постукав молотком по колоні. По черзі вистукував дві сусідні мармурові плити. Після кожного удару перечікував. Потім почав стукати по два, далі по три рази в кожну плиту. Ті, внизу, не відчували ніякої різниці в звуках.
— Не чуєте?.. Чого витріщили очі? Краще нашороште вуха!
Він знову почав стукати, і слухачі нібито вловили якусь відміну. Одна з плит дзвеніла наче глибше.
— Зверніть увагу на неї! В кімнаті навпроти така сама плита видає такий самий звук. Тільки різняться вони трохи товщиною. Всього на кілька сантиметрів. В одної, може, двадцять п’ять сантиметрів, а в другої — п’ятнадцять або двадцять. Надто вже великий збіг: саме ці плити!
— А може, спробувати відчинити?
— У тому-то й біда. Їх можна відчинити лише зсередини колони. Очевидно, там якийсь механізм. Звідси їх можна відчинити, тільки висадивши в повітря колони… А вони дуже масивні… Тс-с!
Це був наказ. Звідкись долинув приглушений гомін. Почувся виразний стукіт у стіну. В одну мить усі троє схопили в руки сокири на довгих топорищах.
— Негайно зачинити вхід! — звелів обом, чоловік із шрамом.
І подався слідом за ними наглянути. Побачивши, що вони не можуть зрушити з місця велетенського каменя, він опинився біля них і підклав плече. Камінь заворушився і ніби навіки перекрив будь-яке сполучення із зовнішнім світом.
— Якомога пильніше перевірте приміщення! Праворуч! Ліворуч!
Обидва зрозуміли. Худорлявий узяв собі кімнати ліворуч, чоловік із борсуковими очима — праворуч. Обидва подалися бігцем, засунувши сокири за пояс.
Підійшовши до кімнати дівчини в білому, чоловік із борсуковими очима потягнув зовнішній механізм і тихенько прочинив двері. В кімнаті нікого не було. Він зачинив двері на металеву штабу і повернувся в інший коридор. Почекав кілька хвилин, потім прослизнув у внутрішній двір, але не побачив ніде нікого. Його ніби громом уразило. Куди ж могла подітися дівчина в білому? Але він ніби відчував, що вона десь тут. Підвів погляд і побачив її вгорі на стіні, біля зубців. Але й дівчина в білому побачила його. І почала занепокоєно спускатися…
2
У другому замку черешняки від самого ранку шукали потайні двері в мармурових кімнатах. Вони стукали в кожну брилу, в кожну плиту, в кожну стіну. Зробили якусь примітивну драбину і по черзі піднімалися по ній, вистукували кожен квадрат, а потім обмацували пальцями периметр і зв’язки.
Перший пошук не дав ніякого наслідку. Невдачі ніби переслідували черешняків.
— Все-таки вхід повинен бути! — затявся Віктор. — Де він? Де? Але бути він повинен!
— Я думаю, ми робимо помилку, — сказала Марія.
— Знову ти сумніваєшся в існуванні другого замку? — дорікнув їй Дан, що, як завжди після вагань, став найпалкішим прихильником Вікторової теорії.
