— Глянь, Тіку! Що це таке? Хто її приніс? Коли?

Тік глипнув туди, куди показувала Данова рука. На спинці лави, якраз посередині, білів аркуш паперу. Хлопець схопив його й почав уголос читати:

«Шановні хлопчаки! Я одержала ваше послання, яке викликало в мене справжнє почуття… жалю до вас. Я зробила вам честь, кинувши зачарований погляд на вас, коли ви так спритно дерлися на дерево. Але все-таки мені жаль, що ви не зможете гладити слідів моїх ніг, і побоююсь, що ви можете подумати, ніби я мавка, бо у вашому віці все можливе. Моя вам порада: знайти заняття, ближче до вашого віку й до ваших можливостей. Що б ви сказали про участь у змаганні на самокатах чи на триколісних велосипедах? Коли ви не переможете, моя великодушна присутність зменшить ваші незмірні страждання. Це відповідає вам „Полонянка в білому“.

P. S. Б’юсь об заклад, що ви просидите на дереві щонайменше до пів на сьому і що вас перекривить, коли ви прочитаєте ці рядки…»

У своїх останніх передбаченнях дівчина в білому не помилилася ні на краплину. Вигляд у хлопців був гідний жалю. Ніколи ще жоден черешняк не ковтав гіркішої пілюлі. Вони витріщили очі один на одного й не знали, що робити. Дан лютував, що його ідея з листом зазнала краху, а його самого виставило на посміх якесь дівчисько, якого він знати не знав і яке, за словами Тіка, не старше Марії й Лучії. Тіка докопували набагато конкретніші питання: «Хто й коли причепив цього папірця на лаву?» Йому хотілося плакати з досади, що його ошукали, наче маленького. А вже про самокати й триколісні велосипеди то й казати годі.

— Це тільки відьма винна! — скреготнув зубами малий. — Аби я міг, то пустив би їй мишу на спину. Ну, стривай, я тобі покажу!

Данові було невтямки, при чому тут бабуся. Правду кажучи, Тік теж не знав, яку роль відіграла бабуся в драмі, де їх осміяно, а говорив тільки так, аби зірвати на комусь гнів. Хитрість дівчини хоч і роздратувала його, одначе й викликала почуття пошани та захоплення, що їх він, звісно, приховував, як лише міг. Саме цим і можна пояснити, чому громовідводом його блискавиць стала старенька.

— І все-таки як же записка опинилася тут? — чудувався Тік. — Хто й коли приніс її? Неймовірно!

— Принаймні не раніше, ніж ми прийшли в парк, бо тоді б ми побачили її, Тіку! Я певен, що записка написана після п’ятої тридцять. Тобто не ми стежили за дівчиною, а вона за нами. І отак насміялася з мого листа. Ну, я їй цього не прощу ніколи в житті!

— Давай краще пригадаємо, хто сюдою ходив і хто сидів на лаві, — знову повернув на конкретне Тік.

— «Голуби»? Неможливо!

— Баба з тим тюхтієм в окулярах ще неможливіше!

— А ніхто більше й не підходив до лави.

— То хто ж тоді в біса причепив цього папірця? З рогатки ж його не закинули!

Аби Тік міг зазирнути в будинок, де мешкала дівчина в білому, то швидко розгадав би загадку. Висока сухорлява бабуся якраз марно шукала на ганку свої окуляри, що десь поділися, а в далекій кімнаті стомлена чорнявка одягала перед дзеркалом білу сукню. Поруч на стільці лежали кинуті шорти, хлоп’ячий светр, кумедний кольоровий берет. Переодягнута в цю одежу, замаскувавшись окулярами, що їх саме шукала бабуся, вона стала з виду дурнуватеньким безпомічним хлопчиком, настільки безпорадним, що він зумів навіть переконати якусь бабусю, і та не тільки показала вихід із парку, а й провела його аж до воріт. Але нічого цього Тік не знав, тому його й далі мучило нез’ясоване питання та пекло відчуття щонайганебнішої поразки.

Зате два черешняки відкрили щось набагато важливіше: перед ними був сильний супротивник. Поразка привела їх до тями, і вони вирішили поговорити про дівчину в білому з усіма товаришами. Сьогодні ж увечері. Тому й пішли обоє розшукувати друзів: Тік — Урсу, щоб заразом і вибачитися за запізнення, а Дан — Лучію з Марією. Добрий шмат дороги вони пройшли разом, та коли дісталися на вулицю, де мешкала дівчина в білому, обидва аж стрепенулися. Біля житла ворога, якраз там, де Тік прикріпив до бабусиної спідниці послання для полонянки, стояла вона, та сама особа, котру цієї миті обидва черешняки менш за все воліли бачити.

Тікова арапка, розводячи руками, наче балерина, весело говорила з якимось набундюченим молодиком, дуже високим і статечним. І Дана, і Тіка охопило хвилювання, але його одразу ж змінив подив, бо в співрозмовникові дівчини вони впізнали іншого грізного ворога: супротивника Урсу, який уже два роки підряд утримував звання чемпіона серед юніорів.

— Гм-м, але ж і вродлива! — не втримався Дан.

Тік і вухом не повів на приятелеві слова. Його обсіли, як завжди, конкретні питання: «Звідки цей здоровило знає дівчину в білому? Чому дівчина в білому, коли вона хоче мати друзів, замість шукати черешняків, дружить із цим типом, — він же навіть не з нашого міста? І чому баба-яга дозволяє їй зустрічатися з ним вечорами?»

— Побий мене грім, Дане, коли я що-небудь розумію! — скис Тік.

— Я теж. Крім одного: у неї грізна особиста гвардія.

Обидва зупинилися серед вулиці. Намагаючись не показати цього один перед одним, вони одночасно спробували виконати однаковий маневр: звернули з дороги, щоб поглядом не зустрітися з ворогами. Але це їм ще й не спало на думку, як дівчина в білому мимохіть повернула голову й помітила їх. Тік, на щастя, здогадався почати зав’язувати шнурок, який притьмом розв’язався. А то, подумав він, дівчина могла б підняти їх на сміх! Але Дан не зрозумів одразу і спитав:

— Що таке? Ти вдарився?

— Хочеш, щоб вона подумала, ніби ми страшки? — спитав у свою чергу Тік. — Упусти щось і намагайся підняти.

Дан упустив хустину, яку поспіхом дістав з кишені, і зразу ж відчув себе кумедним.

— Ти щось надумав?.. Ми ж себе виставили на посміх!

— Вона нас побачила! Я певен, що зараз почне кепкувати.

— Ясно, як день! — буркнув Дан. — Коли битимемо поклони серед вулиці, наче два блазні.

— Ходімо просто на них! — запропонував раптом шибеник.

Обидва прибрали спокійного та байдужого вигляду і попростували на двох своїх лютих ворогів. Дан утупився поглядом у дівчину в білому й запримітив, що вона ледь кирпата і що в неї дуже великі зеленкуваті очі, а Тік метав блискавиці на здорованя. Дівчина заливчасто сміялася. Вона розповідала щось веселе своєму товаришеві. Незважаючи на всі зусилля, Тік уловив лише шматок фрази: «…якісь дітлахи! Їм подобається гратися в розвідників, шпигунів, прикидатися дурниками…» Але це його так страшенно розлютило, особливо коли той здоровило вибухнув сміхом і кинув: «Ну й дурні!», що він майже крикнув Данові:

— Ох, коли б Урсу пересадив йому носа бодай на кілька сантиметрів вище…

— Гей, базіко! — почув Тік позад себе басовитий і злий голос.

На превеликий подив Дана, Тік крутнувся й пішов прямісінько на здорованя. А коли опинився перед ним, заклав руки в кишені і зміряв поглядом від голови до ніг:

— Що ви хотіли, перепрошую?

І запитання, і сам вигляд Тіка спантеличили здорованя. Розгубилася навіть дівчина в білому. Черешняк скористався їхньою розгубленістю і кинувся в атаку:

— Передайте, будь ласка, своїй кралі, що коли ми захочемо гратися в ослів, то звернемося до вас…

Він повернувся, спокійно пройшов кілька метрів, а потім рвонув, мов навіжений. Розрахунок був точний. Бо саме тієї миті, коли Тік ударився в ноги, здоровань зрозумів, що з нього посміялись, і хотів кинутися за малим, але дівчина засміялася, і він зупинився. Парубійко стиснув кулаки й гаркнув:

— Хуліган!

Шибайголова зупинився серед вулиці, теж погрозив кулаком і гукнув щосили:

— А мене звати Тік! Радий познайомитися!

Цього разу дівчина в білому аж зайшлася сміхом. А Тік тим часом намагався переконати Дана, ніби він заздалегідь наготував відповідь, бо знав, що скаже його ворог.

— А якби він продовжував: «Хуліган, хуліган!»? — спитав Дан.

— Тоді я втягнув би його в конфлікт із будь-яким перехожим. Наприклад, із цим дідусем. Я сказав би: «Дідусю, ви чуєте, отой йолоп обзиває вас хуліганом…» Були б йому непереливки.