— А може, мені й не йти… Хто його знає…
— Не йди! Зараз прибіжать хлопці… Пограємо в футбол…
— Справді? — ця пропозиція ніби дуже зацікавила Тіка. — Та я все-таки піду. Але тільки до Могили. Там у мене є невелике діло. Поки я ходитиму, ти підбери команду… Я — центральний нападаючий… А восени візьму тебе в команду свого класу.
Тік був певен, що йому пощастить піти самому. Не зовсім самому, звісно, бо з ним Цомбі. На Брустури, хлопче!
Через його обіцянку хлоп’ятам з Бозієнів не довелося цього ранку пограти в футбол. Дітлахи з величезним нетерпінням чекали на щонайкращого малюка в місті, «та що там у місті — у всій країні!», чекали, аж поки похотіли їсти, а тоді розбіглися по домівках, зголоднілі й нещасні. Та й Тікові було не до веселощів. Поштар у Брустурах сказав, що пакета дав йому піп Гирбачіу із Стенкуци. А Стенкуца за п’ять кілометрів від Брустурів. І хоч малий намагався якомога швидше дістатися до Стенкуци, на жаль, того дня не довелося добратися по ниточці до клубочка. Батюшка Гирбачіу звечора гуляв на протилежному кінці села, повернувся звідти тільки перед світанком і тепер хропів на ганку у велетенській балії, що правила йому за ліжко. Стара служниця з поораним зморшками лицем і слабким зором дуже радо зустріла у воротях білявого ангелочка:
— Ласкаво просимо, хлопчику! А мати що поробляє? Вона жива-здорова?
— Мені панотець потрібен, — пробурмотів Тік.
— Та що ти кажеш? — здивувалася служниця, яка, очевидно, була ще й трохи глухувата. — А коли вона повернеться? Щоб я встигла приготувати з горщик голубців, бо дуже вони їй до вподоби… Ех, діти, діти…
— Я не внук… — лагідно сказав Тік.
— Коли? — спитала його служниця. — Ну, гаразд. А ти, може, поїв би чогось, бо ж зголоднів, мабуть… Від Бетрини сюди — дорога далеченька… А благочестивий сплять, неборака… Мали вночі сьогодні роботу. Тільки перед світанком повернулися…
Тік хотів сказати старій, що він не внук попа, що він не з Бетрини, але не встиг рота розкрити, як піп заворушився вві сні.
— Отче! — закричала йому на вухо служниця. — Встаньте-но, отче, бо внук приїхав із Бетрини!
Батюшка розплющив очі, спробував підвести голову, але знов опустив її.
— Що тобі, Йонелуше? — спитав він.
Тік одразу скористався цією миттю просвітління:
— Добрий день… Скажіть, а хто вам дав отого маленького пакетика, загорнутого в папір?
Піп вибалушив затуманені очі:
— Який пакет? Ти що, думаєш, я п’яний? Зараз я на тебе напущу геєну огненну!
— Я кажу про того пакетика, якого ви дали днів два тому поштареві.
— Який поштар? Який пакет? Які два дні?
— Такий маленький важкесенький пакетик, перев’язаний шворкою, адресований на перукарню «Гігієна».
— «Гігієна»?! — піп зіперся на лікоть, намагаючись щось пригадати. — Перукарня… перукарня… Щось там із черешнями було, еге?
— Так, так! — вигукнув «янгол», зрадівши, що батюшка пригадав.
— А ти що хочеш? Я ж віддав його якомусь телепневі!
— А вам хто його дав?
— Хто мені дав? Та якби ж я міг пригадати! Здається, ніби Сорока… Так! Справді Сорока…
— Яка сорока?!
— Ота перекупка з Пасіки, щоб її геєна огненна проковтнула! Заплатила мені за п’ять курок шістдесят леїв, сама ж продала їх на базарі по тридцять леїв за штуку! А мені навіть ламаного шеляга не дала, грабіжниця, щоб їй зуби повипадали… Хай дякує, що не потрапила мені до рук! Ну, та я їй покажу! Як попадеться, то я її спершу відлупцюю, а тоді ще й проклену…
Хлопець непомітно втік, залишивши панотця на самоті з його планами помсти. Тік мусив якомога швидше дістатися до Пасіки і знайти перекупку. Він уже страшенно стомився, але надія, що цей поштар буде останній, тобто перший, змушувала його не зважати на те, що кеди натерли ноги. Знала б дівчина в білому, скільки йому доводиться страждати, аби довести товаришам, що вона написала правду, що існує замок і що вона сама — полонянка в тому замку! Якби ж то знала все це дівчина в білому!..
За такими думками він навіть не помітив, як дійшов розпеченою дорогою до Пасіки.
Село ніби вимерло. Був якраз полудень, спека аж палила легені, вітерець — хоч би дихнув на маленького подорожнього. Тік помітив на головній вулиці магазин і подався просто туди. Чемно привітався. Всередині було троє чоловіків і висока молода жінка з вогнистим поглядом. Одразу визначивши, хто продавець, малий ввічливо спитав:
— Пробачте, будь ласка, але чи не підказали б ви, де мені знайти тітку Сороку?
У відповідь гримнув такий грізний вибух реготу, що Тіка охопило зловісне передчуття.
— Яка тітка, нікчемо? Яка Сорока, паршивцю?
Сварливий голос належав жінці, і Тік прикинув: «Може, вона дочка Сороки?»
— Ви не гнівайтесь, будь ласка, але…
— Як-то не гніватися, негіднику?! А як ти смієш насміхатися з людей, страхопуде ти такий?!
— Я не знав, що ви родичка…
— Яка родичка, песиголовцю? Я тобі зараз як дам по пиці, босяк ти такий!..
Останця образа була найдошкульніша, і Тік уже не міг стерпіти. Але продавець моргнув — мовляв, вона й є Сорока.
— Та-ак! — розсердився хлопець. — Тоді бувайте здорові!
Малий вийшов з магазину, прибравши, звісно, вигляду ображеної людини. Однак він весь перетворився на слух, чекаючи рятівного окрику. І той окрик не забарився:
— Хлопчику! Зачекай лишень! Чого ти так сердишся одразу? Почекай, поговоримо трішечки…
Тік стишив ходу, але не зупинився. Жінка догнала його:
— Почекай, я тобі щось скажу… Ми ж люди. А якби хтось прийшов отак-о серед білого дня до твоєї матері й спитав: «Ви, часом, не знаєте, де ота дурнувата його мама?..» — то скажи, тобі було б приємно, га?
Малий начебто ще сердився, але обличчя його вже розпогоджувалося.
— Гай-гай, я тобі куплю щось у місті, — збрехала Сорока. — Не будь такий насуплений та скажи, навіщо ти мене шукав?
— Не хочу! Ви й самі знаєте…
— Гай-гай, хлопче, люди — вони посваряться й помиряться, я навіть тоді, коли говорю погані слова, то роблю це не зі злості; я тільки хотіла пожартувати, бо така в мене звичка, а коли вже берешся за жарти, то хтозна-куди можна зайти. Ну, то що ти хотів від мене?
— Я хотів вам сказати, тобто не я, а попросили мене, щоб я вас знайшов і переказав вам. Про курей.
Сорока стала ще добріша, а голос її зробився геть солоденький:
— Я побачила зразу, що ти гарний і розумний хлопець. А який у тебе песик чудовий! Як його звати? Мабуть, Азор або Грівей?
— Цомбі або Цингуліка… Залежно від того, як із ним поводитися…
— Цомбі й Цингуліка? — ніби здивувалася жінка. — Ой, яке гарне ім’я! А як воно йому пасує! Це ти сам придумав? Зразу видно. Ти вже не сердишся? То що ти хотів сказати про курей?
— Батюшка Гирбачіу просив мене переказати вам, що хотів би продати ще чотири курки…
— А він не сказав, скільки хоче за курку?
— Ні! Сорока, каже, знає й сама. Минулого разу, каже, ми з нею домовилися. Отак він сказав…
— Хай тобі бог дає здоров’ячко, а я вже тобі щось принесу з базару, не забуду. А до батюшки піду зараз же. Про тебе я не забуду. Коли вже Сорока щось сказала, то як зав’язала…
Звісно, вона не спитала навіть, ні як звати хлопця, ні звідки він, щоб дати оте, куплене для нього на базарі «щось».
— І просив батюшка, щоб ви сказали, хто вам дав пакетика…
— Пакетика? Якого пакетика? А-а! Чому ж не сказати? Акушерка з Бетрини, опасиста така, Парушойка на неї кажуть… А ти, часом, не родич батюшки?
— Ні! Я просто йшов через село і випадково довідався…
Хлопчина хотів ще сказати молодиці, що то все лише жарт, що розлючений піп чекає тільки, щоб вона потрапила йому на очі, коли раптом ніби хтось підмінив і вид, і слова, і тон Сороки:
— То ти не родич батюшки?
— Ні!
— То як же ти, волоцюго, посмів дражнити мене Сорокою? Ворони б тебе склювали! Я тобі зараз як дам потиличника, шавко ти проклята…
Це слово Цомбі знав аж надто добре, тож, почувши його з вуст жінки, він раптом люто глянув на неї і так грізно загарчав, що Сорока перелякано позадкувала. Тік заспокоїв собаку, але жінці сказав лише «Бувайте здорові!» А вже попрощавшись, відчув жаль до неї. Бо згадав розлюченого попа і подумав, наскільки помножиться його лють, коли той побачить Сороку…
