— Ти боїшся, що нам може не вистачити? — поцікавився Дан.
— Невідомо, скільки тягнеться цей тунель, — відповів Віктор. — Він може бути дуже довгим. У мене така думка, що тунель веде за гори. Бо замок може бути тільки по той бік гір.
— Ого-го! — здригнувся Дан. — А який же дідько проклав його такого довгого? Хто? Коли?
— Вода, любий мій, — пояснила Лучія. — Тунель — не що інше, як підземне русло річки. Хтось прорубався сюди згори і перетворив його на шлях сполучення. Оце і вся загадка!
— Оце і вся загадка! — повторив Віктор дуже повільно, майже по складах. — Ти правду казала, Лучіє, коли стверджувала, що дорога до замку може йти тільки долиною, річищем. Але ми не подумали про підземне річище.
— Як могла проникнути сюди дівчина в білому? — спитав Тік. — Звідки вона дізналася про цей вхід? Нічого не розумію…
— У цей вхід ніхто не проникав уже сотні років, — відповів Віктор. — Тут нема жодного свіжого сліду. Не сюдою пройшла дівчина в білому.
— А це означає, що до замку є ще один вхід, — зробила висновок Марія.
— Абсолютно точно! — підтримав її Віктор. — Є ще один вхід, він відкритий, здається мені, теж недавно. Тудою і пройшла дівчина. Хто міг відкрити той вхід? І чому приховує секрет? Досить дивна вся ця історія… Її міг би пояснити…
— Хто? — нетерпляче підскочив Тік.
— Я ще не певен, Тіку. Це лише підозра. Але якщо підтвердиться… Може, ми з’ясуємо це краще дорогою… Пильнуймо!
Останні Вікторові слова були сигналом рушати. Черешняки приготувалися, перевірили ліхтарики, підвелися з лав. Вони готові! Колона утворилася сама собою. За Віктором виступав Тік із надзвичайно розумним Цомбі, слідом Марія, потім Дан, за ним Лучія. Останнім ішов Урсу з величезним рюкзаком за плечима.
Віктор зайшов у підземний коридор, присвічуючи собі ліхтариком. Коридор був рівний, досить високий і не дуже стрімкий. Вони могли йти по ньому не пригинаючись і не повертаючись боком.
Дошкуляло тільки одне — протяг у тунелі, холодний і пронизливий протяг. Вони ступали назустріч йому, намагаючись іти швидше, напружуючи думки. Невдовзі до слуху шістьох лицарів-визволителів долинув якийсь незвичайний гуркіт.
— Так, ніби десь неподалік буря! — сказав Віктор.
— Або обвал! — злякалася Марія.
Вони пройшли ще трохи, і шум став виразніший. Це був гострий, аж оглушливий металевий свист, ніби там стояло якесь чудовисько.
— Увага! — вигукнув Віктор. — Я думаю, що ми наближаємося до дверей… Ні! До воріт! — пригадав він. — Це вони викликають шум.
І справді, через кілька хвилин ходи промінь ліхтарика вперся в металеві ворота, що заступили шлях. Оглушливо свистів потік повітря, що проривався через дірку посередині воріт. Може, хтось зумисне зробив це металеве чудовисько, щоб лякати непроханих гостей? Це була одна з небезпек, про які нагадував логофет, — цього разу психологічна.
— Остерігаймося небезпек біля кожних воріт! — нагадала Лучія, дарма що всі добре пам’ятали цю засторогу.
Урсу негайно опинився біля Віктора. Він дістав палицю і штовхнув. Але ворота навіть не поворухнулися.
— Може, вони замкнені? — спитав Урсу.
— Не думаю! — відповів Віктор. — Тоді логофет не попереджав би, щоб ми остерігалися небезпек. Вони тільки зачинені, а якщо й замкнені, то хіба потоком повітря.
— Наляжемо? — запропонував крем’язень.
— Але обережно, Урсу! Хто зна, що там, по той бік воріт?..
Урсу не штовхав дверей ні палицею, ні плечем. Він уперся спиною в стіну, а ногою натис на ворота. Вони заскрипіли й відчинилися майже наполовину, але потік повітря знову з гуркотом зачинив їх. Віктор тримав ліхтарика напоготові і на якусь мить устиг посвітити в щілину. Він побачив довгий рівний тунель, але зразу за ворітьми ніби зяяла порожнеча.
— Вікторе! — сказав крем’язень. — Я зараз постараюся їх трохи відчинити, а ти уважно подивися в отвір. Засвітіть усі ліхтарики!
Усі, засвітивши ліхтарики, стали позад Урсу. Крем’язень напружився і почав штовхати двері. Отвір помалу збільшувався. Черешняки побачили пастку. За порогом не було долівки…
— Урсу, ти можеш потримати двері відчиненими кілька секунд? — спитав Віктор.
— Навіть довше! — відповів крем’язень, докладаючи всіх зусиль.
Віктор не вагався. Не обізвавшись і словом, він притьмом стрибнув у той отвір. Опинився там швидше, ніж його друзі встигли здивуватися. Біля зовнішньої ручки воріт знайшов ще одну ручку, в стіні. Швидко захопив ручку воріт мотузкою, просилив її через другу і почав тягнути. Коли двері притулилися до стіни, зав’язав вузол. Дорога була вільна. Урсу ледь передихнув після напруги і підійшов до Віктора, присвічуючи ліхтариком униз.
Яма була не дуже глибокою. Всього лише метрів п’ять-шість. Але на дні стирчали всякі гостряки — каміння і зброя. Хоч дещо з того заіржавіло та притупилося, все одно воно могло легко прохромити будь-яке тіло, що потрапило б туди.
— Бр-р! — здригнулася Марія. — Але ж і жорстокі були мешканці замку! Вони не залишили жодного шансу на порятунок. А як ми перейдемо?
Тік не чекав запрошень. Він, наче кішка, перестрибнув на другий бік. Цомбі одразу за ним. Перейшов і Урсу на той бік, щоб підстрахувати чийсь невдалий стрибок. Стрибнула Лучія, потім Марія… Залишився Дан, який ніколи в житті не стрибав на віддаль далі одного метра і якого не стільки списи на дні ями, скільки інші списи, що шпигали в м’язи та суглоби ніг, робили нерішучим.
— Нема іншої ради! — плутано жартував він. — Ми мусимо розлучитися. Тут не можна спорудити містка…
— Нема нічого простішого! — відповів Урсу. — Вікторе, кинь йому мотузку.
Ніхто не здогадувався, що задумав Урсу. Крем’язень уперся ногами у найвужчому місці, потім перекинув тіло через яму, схопившись руками за протилежний край виступу. Тіло спружинилося на руках і ногах, аж поки зайняло горизонтальне положення. Місток готовий!
— Іди швидше! — гаркнув Віктор на Дана, що дивився недовірливо на всю сцену. Хворий отямився, швидко поставив ногу на потилицю Урсу і, тримаючись руками за мотузку, перейшов на протилежний бік. Там він м’яко опустився Вікторові на руки.
— Аби ти не крикнув, то я ніколи в житті не взяв би участі в подібному вбивстві. Ти чудовисько! І ти, і він!
Урсу стояв біля них, і хоч обличчя його не було видно, усі зрозуміли, що він веселий:
— Але ж ти легкий, наче пір’їна. Я тебе навіть не відчув. Коли ж це ти так охляв?
— Тоді, як переходив, — у тон йому відповів Дан.
І справді, для Урсу цей живий місток був дрібницею. Віктор розв’язав мотузку, і двері зачинилися.
— Ходімо!
Тунель здавався безконечним. Ніде в суцільній темряві ні смужечки світла. Ніякого натяку на близький кінець дороги. Потік повітря такий же пронизливий і холодний. Черешняки спокійно долали його. Бо йшли вони не по воді, а по твердій кам’янистій дорозі до білого мармурового замку, що, мов магнітом, притягав їх до себе.
Подекуди від тунелю відходили рукави. Віктор обережно пройшов уперед по одному з них і опинився на краю якоїсь прірви. «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде», — написав мудрий логофет у старовинному документі. Не варто було звертати з прямої дороги. Він повернувся, і лицарі світла пішли далі. Ще одні ворота, схожі на перші, з’явилися попереду. Яка небезпека чатує тут? Аби їх не попередив співчутливий логофет…
Віктор ледве встиг торкнутися ногою дверей, як у підземному коридорі звалилася лавина каміння. Коли все затихло, Віктор знову прочинив двері. За самісіньким порогом була яма, майже засипана камінням. Така сама пастка, як і біля перших дверей. Для того, хто потрапив би в неї, яма стала б могилою.
Обстеживши перешкоду, юнаки розкрили й механізм, який викликав обвал. Каміння лежало у виямці над дверима. Один із каменів упирався на металеву платформу, двері, відчиняючись, повертали й платформу, тоді основний камінь котився вниз і тягнув за собою решту каміння. Обвал!
— Ця пастка — документ із печаткою! — сказав Віктор. — Ніхто тут не ходив дуже давно. Навіть той, хто знав таємниці замку. Біля перших воріт пастки можна уникнути, так само як і падіння каменя, але тут кожен мусив би відчиняти двері, і тоді неодмінно звалилось би каміння.