— Тс-с… — почули Тік і Дан. — Залишайтеся тут…
Урсу нечутно взув черевики й вислизнув надвір з протилежного боку намету.
Білі тіні наближалися безшумно, тільки пересвистувалися то тихше, то голосніше. Вони розійшлися, ніби готувалися атакувати намет із трьох боків. Тінь праворуч раптом беззвучно звалилася. Дужа рука обхопила її за стан, а долоня затулила рота. І все це за якусь частку секунди. Тінь намагалася пручатися, але залізний обруч міцно стис її, аж подих перехопило… Біла тінь знялася в повітря. Цієї ж миті середній привид, ніби відчувши щось, різко спитав:
— Гей! Що там? — і, відкинувши простирадло, подався туди, де металася в повітрі біла тінь.
А зрозумів усе занадто пізно. Чиясь рука обценьками схопила його руку і з силою заломила назад. Два колишні привиди потрапили до Урсу в полон, а що руки в них були заламані, то вони й не чинили опору.
— Не рухатися! — звелів Урсу. — Бо руки поламаю. Кличте й третього… Дане, Тіку, виходьте! — гукнув він друзям. — До нас прийшли чудернацькі гості…
Обидва полонені навіть не намагались поворухнутись. Біль, а надто засторога цілковито паралізували їх. Обидва майже в один голос закричали:
— Катріно! Іди сюди!
Але у відповідь їм — нічичирк.
— Іди сюди, чортяка б тебе вхопив! Ти хотіла насміятися з нас!.. — І вони почали проситися в Урсу: — Попусти трішечки, бо ж нам завтра косити…
Тік і Дан вийшли з намету, присвічуючи ліхтариками, і побачили двох високих кремезних хлопців, — в одного з них на плечах було накинуто простирадло, — що сиділи нерухомо, ніби пеньки. Руки в обох заламані за спину.
— Гей, іди сюди! Хай тобі всячина! Іди сюди, бо ми вже рук не чуємо!
З темряви виринула біла постать, і дуже знайомий голос задзвенів черешнякам у вухах:
— Гей ви, тюхтії! А ще хвалилися, що найдужчі й насміливіші хлопці на все село!.. Ганьба. Та я ж з вами не танцюватиму хори [10], скільки ви й житимете…
Тік і Дан побоювалися, що луснуть зо сміху…
— Ми прийшли без лихих намірів, — пояснила дівчина з косою. — Ми тільки хотіли налякати вас трохи, а потім я думала розповісти вам ще одну історію, бо забула вдень, теж іще з тих часів, коли мати дитиною була… Та відпустіть уже їх, а то вони посиніли від болю.
Урсу відпустив обох привидів-початківців, і ті заходилися розтирати руки. Один почав бідкатися:
— Ой господи, ти ж мене покалічив. І де ти тільки навчився так заламувати руки? Є в нашому селі один вівчар, Кисляком його прозивають, то він хвалиться, що може з двома впоратися, і навіть показував, як, але нас двох він ніколи не боров… Ох, якби знали таке, то вже давно спокійненько спали б… Оце вклепалися…
— То пусте, — відповів Урсу. — Є один спосіб заламувати руки, від нього тільки болить. А коли відпустити, біль минає.
— І справді! — здивувався другий парубок. — Я вже не відчуваю ніякого болю. А ти, бачу, добре знаєшся на отаких штучках!..
— То ви ні риба, ні м’ясо! — ущипнула дівчина.
— Та йди ти під три чорти, бо ми тобі зараз дамо прочуханки. А ви, будьте ласкаві, покажіть, як це робиться.
Урсу показав. Парубок одразу перейняв премудрощі цього діла, і вся його гіркота змінилася радістю:
— Ага-а! Ану, спробуймо, як це в мене вийде!..
Парубок виявився дужим. Але зігнути руку Урсу йому було таки не до снаги. Тоді він розлютився і схопив її двома руками, але теж нічого не вийшло.
— Та ти ж не людина, ти кремінь, чи вже навіть і не знаю, як сказати. Ми, Йоне, і вдвох його не побороли б… Я такого ще в житті своєму не бачив. А чому ти не йдеш у цирк? Там же можна мати добрі гроші.
— Ви тільки послухайте, який цирк був колись, теж іще в материні часи, — почала Катріна. — Жив тоді в нашому селі один чоловік, уже й не знаю, як його звали, здається, Христофор, а може, якось інакше. А жартівник із нього був неперевершений. Цілими днями творив витівки. Одного разу, якраз тоді боярин розплачувався з людьми, але заплатив чоловікові менше, ніж той заробив, бо той меткий був у роботі, то він щось поклав у кишеню бояринового кітеля, що висів на гілляці. Коли боярин, покінчивши з платнею, одягнув кітеля й засунув туди руку, то ледь не скам’янів. І люди сахалися від нього, бо на боярина ніби чорна хвороба напала. Навіжений Христофор засунув йому в кишеню змію. Іншого разу він перевдягнувся попом; і де він усе те доп’яв — біс його знає. Причепив бороду, вуса, почав ходити від хати до хати та казати всім, буцімто він прибув з митрополії побачити, як поводиться боярин із хрещеним людом. Люди викладали йому все, наче небесному посланцеві. А він знай твердить: «Та зійде скоро мир і благодать». І говорить отак у ніс, як я оце вам показую. Тобто завжди він говорив нормально, а тут отак прикинувся. Дійшов поголос до боярина. А ще казали, начебто боярин був не в ладах з митрополією, бо колись бояринів бугай ткнув рогом попа, а попадя розлютилася, що покалічили її чоловіка, місяць підстерігала, аж поки встромила бугаєві під хвіст запаленого віхтя з соломи. Бугай почав метатися по обійстю боярина, покалічив не знаю вже скільки корів, потрощив хліви. А боярин, щоб помститися, загнав цілу череду волів на церковне подвір’я, один бугай зайшов навіть усередину до церкви в святковий недільний день, якраз тоді, коли піп, зігнувшись удвоє, розмахував кадилом. А піп, подумавши, що бугай прийшов на розправу, як припустив, то зупинився аж на амвоні. Люди ж, думаючи, що батюшка збирається читати євангеліє, поставали навколішки слухати. Така веремія зчинилася. А коли боярин почув, що в селі з’явився піп із митрополії, то наготував силу-силенну наїдків та напитків і покликав його до себе. Піп пішов, а чому б йому не піти? І зібралися всі сільські багачі туди та всі в один голос кажуть, що кращої, сердечнішої людини, ніж боярин, то і в світі нема. А піп, знай собі, гугнявить у ніс: «Та зійде скоро мир і благодать». Потім заходилися бенкетувати. Піп вип’є трохи і знову своєї править: «Та прийде мир і благодать, купіль і причастя, які тебе зробили… Будуть тобі жандарми, божі празники й великодні, і всі святі тайни…» Аж усі перелякалися… Гульня була саме в розпалі… І раптом усі, що сиділи за столом, бачать, піп ніби з лиця перемінюється… Вони подумали, певне, що вже перебрали… Трохи згодом бачать: піп і справді перемінився, але не можуть зрозуміти чому. Один, трохи тверезіший, каже: «Отче, у вас же ніби вуса були…» А піп своєї тягне: «Та зійде мир і благодать, і вуса піднімуться до небес…» А той причепився до нього, мов реп’ях: «Отче, але ж у вас раніше й борода була…» А піп своєї: «Та зійде мир і благодать, і бороди оживуть третього дня після писання…» Люди клянуться, що саме так і казав той навіжений Христофор… Врешті він вивалився у вікно. Але в селі вже не міг залишатися. Прибився він десь до цирку і став там, не знаю, як воно зветься… Але звався вже не Христофор… уже називав себе ніби Тріо Бен Калік і носив червону феску. А чого він себе назвав калікою, ніхто того не знає…
Усі задоволено сміялися, коли це один із хлопців раптом кинув, ніби громом уразив:
— Ти так гарно видумуєш, Катріно, що й сам дідько тебе не переважить!
— Тобто усе це неправда? — спитав неймовірно здивований Дан. — Не може бути!
— А ви що, повірили їй? — засміявся парубок. — Вона ж цілими днями тільки те й робить, що вигадує байки. Бачили б ви, як біля неї крутяться люди на роботі. Хто візьме її за дружину, той матиме сміху в хаті.
— Кого я візьму, ти хотів сказати, йолопе!
— Ми дуже вже забалакалися, а завтра нас жде робота в полі. Ти куди завтра йдеш, Катріно?
— Завтра не знаю, куди піду. А сьогодні йду в сад…
Колишні привиди визнали, що дуже гарно провели час, і розпрощалися з юнаками як з найкращими друзями.
Залишившись самі, черешняки ще довго сміялися, а Тік не міг приховати захоплення:
— От бісова дівчина… з такою ніколи не засумуєш!
Вони зайшли до намету, разом з ними вплив туди й сон, тільки Тіка ще довго доймали сумні думки.
