— А «нічого» в кінці? — спитав Урсу.

— Це інша дивина. Навіщо тричі говорити «нічого»? Давай ще раз подивимось. Пиши! Двадцять дев’ять рядків-речень; кожне речення має своє значення, яке не вкладається в загальний смисл тексту… Чекай! Тоді це означає, що ми не можемо говорити про загальний смисл тексту… Але що ж це може бути? Аби не втратити нитки… І повторене «нічого» в кінці. Ми знову залишаємося без ніякого просвітку… Чи не можуть бути зашифровані речення? Або слова? Чи букви? Ану, давай спробуємо… Дай мені номер одного речення, Урсу!

— Одинадцятого чи дванадцятого, яке ти хочеш?

— Одинадцятого! «Потім піднімайся з труднощами до околиці села». Що може означати ця фраза? Куди піднімайся, до околиці якого села? Ні, тут нема навіть числової вказівки… Давай вісімнадцяте… «Потім зупинися біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки…» Тут є якісь числові вказівки… Дві одиниці… Одинадцять чи два?.. І три… Що воно означає? Букви?.. Ні! Тому що нема в світі жодної абетки, яка б складалася з десяти літер. Слово? Яке слово? Звідки слово?

— А може, якісь речення не мають значення? — перепинив Урсу Віктора. — Як, наприклад, «нічого» в кінці?

— Не може бути жодної фрази без значення.

— Чому?

— Тому що вони не були б уведені в текст. Усі речення самостійні. Якби вони не були потрібні, їх би не вводили в текст. Ясно?

— Але все-таки останні фрази не означають нічого, крім «нічого». Чи вони теж мають якесь значення?

— Саме так, Урсу! І саме звідси треба починати!

— Я все одно не розумію. Якщо навіть «нічого» щось означає, то що ж це за документ?

— Оце і я питаю, Урсу, — відповів Віктор із якимось дивним полиском в очах. — А може, перед нами ще один документ?

— Як? — підскочив Урсу. — Я ж казав просто так…

— А я кажу не просто так. Я абсолютно впевнений! І все-таки логофет припустився однієї помилки… Чи, може, зумисне зробив це…

— Якої помилки? — по спині в Урсу побігли мурашки.

— Дуже чітко відокремив речення, перетворив їх на окремі самостійні речення, без ніякого зв’язку між ними… Це вказує, Урсу, що ми не маємо, точніше, не можемо мати загального смислу. А якщо нема загального смислу, то це означає, що перед нами не документ.

Віктор з Урсу разом підвелися з місць. Крем’язень був ошелешений, розгублений:

— То що ж воно таке, оці папери, які виповнили мені душу киплячим салом?

— Я думаю, що це ключ! Перед нами не документ, Урсу, а тільки ключ для розшифрування документа…

— То де ж тоді документ?

— Або він загублений… або тут!

— Де? Ти що, з глузду зсунувся? — вигукнув Урсу, хапаючись руками за голову.

— Ні! Я був, був божевільний, усі ми божевільні, спантеличені, приголомшені… Неймовірно! Невже він міг загубитися?

Віктор притулився чолом до віконної шиби та так і закляк біля вікна, не маючи й кровиночки в обличчі.

— Невже він загубився, Урсу? — повторив знову по якомусь часі роздумів. — Невже загубився?.. Я навіть боюся спробувати.

— Якщо ти вважаєш, що це лише ключ, то загубилася сторінка документа.

Віктор не зважав на слова Урсу; він відійшов од вікна, ніби трохи підбадьорений.

— Мені аж страшно. Я ніколи в житті так не хвилювався. Урсу! Я не можу дивитися, не можу думати, роби все сам…

— Що робити?

— Полічи рядки в передмові…

— Передмова! — загорлав Урсу.

— Ні, ні! Я прошу тебе, не говори ні слова. Полічи рядки… Тільки й того! Як хочеш — голосно, тихо…

— Двадцять дев’ять! — прошепотів Урсу, теж вражений відкриттям. — Двадцять дев’ять рядків, отже…

Віктор безсило опустився на ліжко.

— Що з тобою? — кинувся до нього крем’язень.

Віктор відповів тихо, тремтячим голосом:

— Ми відкрили справжній документ!..

— Як?! Так… так! — І від голосу Урсу здригнулися стіни в хаті. — А-а! Передмова! Гаразд, але ж це… тільки за кількістю рядків?..

— Ні, Урсу! Це за всіма ознаками. За «потім» і за «нічого», а особливо за доданим реченням. Нам бракувало однієї подробиці. Кількості рядків. Тепер я вже не маю ані найменшого сумніву.

— Я не бачу нічого, крім однакової кількості рядків…

— У чому сила речень-рядків? У тому маленькому невизначеному «потім»…

— А «нічого»?

— Воно ще важливіше! Прочитай останні три рядки, які написав логофет!

Урсу почав читати:

— «Я, третій логофет дивану…»

— Почекай! — перебив його Віктор. — Передусім зверни увагу, що тільки тут третій логофет почав з абзаца… А це дуже важливо! Читай!

— «Я, третій логофет дивану Крістаке Зогряну, написав цю таємну грамоту… — тут починається новий рядок, — …в друге князювання його величності Мойсея Могили на сорок і першому році… — починається новий, останній рядок, — …свого життя, котрий, дасть бог, буде не останнім». Читати й додану фразу?

— Ні!.. Тепер тобі не здається все дуже простим? Оця фраза і означає «нічого».

— З такими фактами?

— Ці факти не стосуються документа. Для самого документа вони означають «нічого».

— Отже, інші фрази з передмови?..

— Саме так! Інші фрази з передмови — це і є документ!

— А додана фраза?

— Це геніальна думка, Урсу! Геніальна! Це ніби ще один документ. Той, хто додав фразу, знав таємницю документа. Розтягнувши її отак, на обидві сторінки, він дав найкращу вказівку на те, що існує нерозривний зв’язок між двома сторінками, що їх не можна відділяти одну від одної, що тільки обидві вони — документ!

— А ми зовсім не звернули уваги на передмову!

— Той книжник був дуже мудрий. Якби його не вбили, він неодмінно став би великим логофетом. Хто зна, скільки втратили і культура, й історія через його смерть!..

— Але я все одно не розумію, де документ? Що він містить?

— Я цього теж іще не знаю. Його треба розшифрувати. У нас є ключ. Кожному рядкові з передмови адресується речення з ключа. От і все, що ми знаємо. Але це вже надзвичайно багато! Нам ще треба чимало намучитися, але нас чекає винагорода. Почали?

Урсу був готовий. Віктор узяв обидва аркуші:

— Таємниця кожної фрази з передмови тісно пов’язана з її сестрою, тобто з відповідною фразою з ключа… Звідси ми й почнемо. Перше речення ключа: «Перше, звідки б ти не брався шукати». Що б це могло означати? Я думаю про числову вказівку, яка допоможе нам відбирати слова. Стривай! Але ж тут теж є вказівка, Урсу! Коли ти приходиш на певне місце, в певну точку, звідки будеш рушати?

— Точкою буває центр або середина…

— Скільки слів у першому рядку передмови?

— Дев’ять. Середнім буде п’яте… Гаразд…

— Точно! Підкресли те слово, Урсу. А я його випишу окремо. Далі… «Потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів, де, думаю, нічого не знайдеш…» Будемо вважати, що в відповідному рядку передмови нема жодного слова, яке могло б стосуватися таємниці… Далі: «Потім із десяти заповідей п’яту і дев’яту вибери…»

— Я підкреслив п’яте і дев’яте слова в третьому рядку, — повідомив Урсу. — Готово!

— «Потім іди, як рак, чотири сажні», — продовжував Віктор. — Як рак… Отже, назад, виберемо четверте слово від кінця в четвертому рядку. «Потім швидко ступи два кроки вперед, а на останньому зупинись». Отже, говориться про перше, друге і останнє слова. Ти підкреслив, Урсу?

— Підкреслив! Але ти знаєш, що вони не в’яжуться між собою, ті підкреслені слова.

— Я волів би, щоб несподіванка чекала нас укінці. Давай поклянемося, Урсу, поки не закінчимо, ніхто з нас не обізветься жодним зайвим словом!.. Чудово! Продовжуємо: «Потім трохи відпочинь, бо ти стомився, а дорога не зовсім безпечна». Отже, нам тут теж нічого шукати. «Потім і внизу нема нічого, тільки марнота». І в цьому рядку теж. Мудрий логофет! Він умів тримати перо в руці. «Потім рушай у дорогу з усіма євангеліями, і не зле, щоб ти сам придумав одну заповідь».

— Усі євангелія… Це «4» чи 1, 2, 3, 4?..

— Думаю, що четвірка. А що це таке: «…щоб ти сам придумав одну заповідь»? Щось тут наплутано!