— Та навіщо ж? — спитав Віктор уголос.
— Із тими заповідями… — додав Дан.
— І вигадування інших заповідей… — докинула й собі Марія.
— І свята неділя, і ліс із бузиною, і три смереки, і те, що після третьої йде четверта, а після восьмої дев’ята! — сказала Лучія. — Якесь цілковите безглуздя.
— Усе-таки тут приховано якийсь сенс! — стояв на своєму Віктор.
— Хіба? Ти його вже побачив? — пустив шпильку Дан.
— Ні! — невтішно відповів Віктор. — Якби ж то… Але в принципі сенс повинен бути, і навіть дуже великий.
— Але це алогізми! — сказала ніби докірливо Лучія.
— Але це алогізми! — повторив ніби вдоволено Віктор.
— Я вже не вірю, що в цій плутанині фраз може щось прояснитися. Це неможливо! — Данів голос був не злий, але теплий, твердий.
— Давайте почнемо з кінця… — запропонувала Марія. — Почнемо з «нічого».
— І скоро дійдемо до кінця кінців! — знервовано відповіла Лучія.
— А це хіба не означає, що десь усе-таки існує логіка? — спитав Віктор.
Однак Лучію не так-то просто переконати.
— Скажи мені, будь ласка, Вікторе, яка логіка в такому реченні: «Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я»? Можеш сказати?
— Не можу, — признався Віктор. — Але ж повинна вона десь бути.
— Або таке речення, — вела далі Лучія. — «Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання». Що це таке — «проста мандрівка»? І яка вона «і не зовсім навіть остання»?
— Не знаю. Звідки мені знати?
— Або таке: «Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім».
— Лучіє! Текст все одно має якийсь смисл. У нас нема до нього ключа. Це головне! Коли ми його знайдемо, все стане дуже простим.
Данові прийшла до голови несподівана думка:
— А навіщо князь убив Крістаке Зогряну?
— Щоб той не розголосив таємниці! — відповіла Марія.
— Він його вбив тому, що не вдавалося розшифрувати документа, чи тому, що той просто насміхався з «високого повеління», пишучи все це? Я питаю серйозно.
— Тоді не було б ніякого сенсу оберігати документ, та ще й так ретельно, — остудив Дана Віктор. — Його негайно порвали б на шматочки. Ти згоден?
— Так!.. Але… могло бути й таке: цей документ фальшивий і його зумисне поклали в таємне місце, щоб використати, як майстерну пастку, а справжній документ…
— Могло бути й таке… — трохи подумавши, згодився Віктор. — Але ми не приймемо цієї гіпотези, поки не знайдемо справжнього документа або поки остаточно не переконаємося, що цей текст абсолютно неможливо розшифрувати, бо він підроблений.
— А я певен, що ця гіпотеза правильна! — захищався Дан.
— А я ні! — сказав Віктор. — Така майстерна пастка вимагає деяких приманок, щоб заманити чи, як сказав би Тік, завести до себе.
— І я так думаю, — похопилася сестра того, кого щойно згадав Віктор.
Лучія теж досить виразно визнала, що хоч вона й говорила про абсурдність документа, але не поділяє Данової думки.
— Ми використали ще не всі можливості для його розшифрування, оце і все!
З Віктором погоджувався й Урсу.
— Я ось що подумав, — знову почав Віктор. — Ви точно скопіювали текст оригіналу? Нічого не пропустили при переписуванні?
— Нічогісінько! — запевнила Лучія. — Можеш звірити з оригіналом.
Вона дістала з рюкзака товсту папку, розкрила її й подала Вікторові два пожовклі від часу аркуші. Віктор узяв і всю свою увагу зосередив на них. Він досить добре знав кирилицю, тож вільно читав з оригіналу.
Прочитав раз, удруге, потім сказав:
— Не пропущено нічого, це я визнаю повністю… Зачекайте! Ви все-таки щось пропустили. Ви переписали фрази не так, як вони розміщені в документі. Треба скопіювати їх точнісінько так, як вони стоять в оригіналі. Зараз ми це й зробимо, все одно маємо час, поки підійде автобус.
— Але ж це безглуздя! — запручався Дан.
Марія люто блимнула на нього.
— Тебе ніхто не просить копіювати. Краще визнай, що тобі ліньки.
— Отакої! Не про лінощі мова. Мені дивно. Я стільки настраждався через ці папери. Я просто захворів…
— А тепер хочеш заразити й нас! — гримнула на нього Лучія. — Бери краще в руки аркуш…
— Гаразд! — погодився Дан. — Я можу взяти навіть обидва аркуші, коли ти хочеш. Але клянуся всіма святими й дияволами, що не напишу й літери. Хай воно горить!
— І ти теж! — різко кинула Марія.
— А чому тільки я не смію говорити дурниць або глузувати? Чому це саме я повинен бути найсерйознішим серед усіх?
— Бо ти ніколи не буваєш серйозним. Досить! — сказала Лучія. — І врешті-решт нам не потрібна твоя допомога… зараз…
Вона сама, хоч і не надавала великого значення розміщенню фраз, почала старанно копіювати текст сторінки, переписуючи кожну букву так, як в оригіналі, а Віктор робив те саме з другою сторінкою.
Ось який вигляд мала тепер копія, що точнісінько відтворювала текст оригіналу:
«Я, логофет Крістаке Зогряну, тінь похила його князівської величності.
одержав високе повеління з уст
господаря нашого, що на дуба могутнього, крислатого, не викривленого, схожий,
він милістю своєю захищає всю країну. Я проводжу дні у тривогах тут, у
Шойменах, на князівському дворі, кожен день схоплююся на світанку,
щоб утримати в слові таємницю Фортеці Орлів, яку ще дехто
називає Замком двох хрестів. Таємниця турботливо оберігається, люди кажуть, що ця фортеця
тільки при світлі місяця була зведена колись давно, ще за восьмого князювання Мушатинів,
і що ніхто не знає, і ніхто не вкаже сюди дорогу;
ця міцна старовинна фортеця, за словами деяких людей, першою повинна дати захист
у жорстокі часи навали дорогим скарбам країни, що їх ми називаємо вершиною
роду нашого, і князівським нащадкам, біля підошви яких схиля-
ємо голови всі. Ми стоїмо під захистом скелі з кременю,
і стріла ворога, пущена на нас, не досягне сюди. Нас також
оберігає в гіркі і страшні часи, як сонце своє, владика землі нашої.
І труд мій не був даремним, бо ніхто не покаже мені
мудреця, який може знайти ключ, щоб розкрити таємницю і показати
вхід до фортеці. Тільки той, кому дорога з престолу князівського спускається і хто піднімається
на престол, може знати таємницю, місце й дорогу до Фортеці
Орлів. Також і я знав цю таємницю, але потім, із високого повеління та
прямо від страху, до Страшного суду я забуду її. Бо сам його величність сказав,
що лиш тільки це забуття мене веде до смерті старечої і ся-
йної, бо треба берегти всіх своїх нащадків від небезпек тяжких,
бо вони можуть за свої вчинки опинитися за всіма князівськими ворітьми.
Я, третій логофет дивану Крістаке Зогряну, написав цю таємну грамоту
в друге князювання його величності Мойсея Могили на сорок і першому році
свого життя, котрий, дасть бог, буде не останнім.
СКАРАНИЙ НА СМЕРТЬ, АБИ НЕ РОЗКРИТИ ТАЄМНИЦІ, ЛОГОФЕТ
Перше, звідки б ти не брався шукати;
Потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів, де, думаю, нічого не знайдеш;
Потім із десяти заповідей п’яту і дев’яту вибери;
Потім іди, як рак, чотири сажні;
Потім швидко ступи два кроки вперед, а на останньому зупинись;
Потім трохи відпочинь, бо ти стомився, а дорога не зовсім безпечна;
Потім і внизу нема нічого, тільки марнота;
Потім рушай у дорогу з усіма євангеліями, і не зле, щоб ти сам придумав одну заповідь;
Потім десять без одного і десять з одним понесуть твої кроки;
Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання;
Потім піднімайся з труднощами до околиці села;
Потім покинь околицю і біля останнього обійстя сядь у затінку стріхи;
Потім зупинися на три великодні дні;
Потім після одного „Гоп“ уприся ногою в землю, після другого зроби так само;
Потім, якщо підеш у понеділок, то прийдеш у неділю;
Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинись;
Потім заблукай добровільно у лісі, повному бузини;
Потім зупинись біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки;
Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім;
Потім перейди вершину, зітхни двічі і навіть удев’яте;
Потім постукай у перші ворота;
Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я;
Потім після третьої іде четверта, як після восьмої дев’ята;
Потім три і вісім розсипаються;
Потім приходь до кінця кінців;
Тому що нема нічого;
Нічого;
Нічого.
ДИВАНУ КРІСТАКЕ ЗОГРЯНУ МІСЯЦЯ ШОСТОГО РОКУ 7141 ВІД СТВОРЕННЯ СВІТУ»
