Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— А для більшої певності ми з Марією вирішили приготувати там сніданок.

— Яке ж ви мали право вирішувати тільки обоє? — обурився Дан.

— Удвох! — виправила його Марія. — Тобто одноголосно. А хочеш, щоб нас було більше, то можемо й тебе прийняти в ряди господинь…

— Гаразд! — пригрозив Дан. — Я готовий у дорогу.

І він так прудко пішов уперед, що здивував навіть Урсу. Дан так рішуче вирішив помститися господиням і позбутися заразом слави лінтюха та слабака, що невдовзі почав задихатися — цей стан дуже добре відомий спортсменам, він настає на межі сил. Криза сталася десь через два кілометри. Як грім. Хлопець ніби в пекло йшов, ніби в озеро з киплячою смолою. Але поруч нього був Тік. Він здогадався, чому в Дана заплітаються ноги, і саме тоді, коли той збирався прохрипіти: «Тіку, я вмираю! Передай батькові, що я загинув, як герой…», малий погнав його вперед:

— Лучія сказала, що помре зо сміху ще до третього кілометра…

— Чому? — прошепотів Дан.

— Бо сміятиметься з тебе, що ти рушив, як витязь, а звалився, мов ковбаса… їй-право, отак і сказала… Але Марія краща… Вона сказала, що сміятиметься, коли ти впадеш і доведеться піклуватися тобою…

— Так?! — видихнув Дан і прискорив ходу.

І тут сталося з ним оте просте й звичайне для спортивного світу диво. Йому вдалося подолати кризу… Він відчув, що відлягає в грудях, зникає кволість, яснішає голова. Він ішов, не озираючись назад. Згодом сказав Тікові:

— Я тебе дуже прошу, попроси рюкзака в Лучії. Я не можу дивитися на неї. А сам боюся зупинитись.

Тік приніс Данові рюкзака, але не Лучіїного, бо дівчина затялася давати щось із своєї поклажі до першого привалу, а Маріїного, — та дуже зраділа, що може позбутися частини свого вантажу завдяки темпові Дана. І лише Тік та вірний Цомбі найбільше раділи від такого завзятого маршу.

Навіть коли почався підйом, Дан нікому не дозволив обійти себе. Де тільки в нього сили взялися! Разом з Тіком і Цомбі він відважно подолав страшну крутизну горба й вибрався нагору, не відчуваючи втоми. Зупинився аж під велетенським деревом і, взявшись руками в боки, переможно чекав приходу двох господинь. Коли дівчата, нарешті, з’явилися, вони мовчки якийсь час дивилися на нього, а потім, ніби між іншим, звернулися до Віктора:

— Ми порадилися з Тіком і вирішили зробити привал біля крем’яної скелі.

Найгучніше з усіх сміявся Урсу:

— Ха-ха-ха! Дане, ти герой! Обіцяю, що зроблю з тебе чемпіона-марафонця. Коли тобі вдалося подолати кризу, то це означає, що в тебе є спортивні нахили. Але мушу сказати відверто, краще б ти не переходив через кризову точку.

— Чому? — розсердився Дан. — Ага! Заздрощі!..

— Бо мені доведеться нести тебе на спині. Ти не козирися, що назавжди позбувся втоми. До вечора вона себе покаже, а на завтра нам потрібні будуть ноші. Як би ти зараз не хизувався, як би не впирався, завтра ти вже не будеш здатен ні на що. А може, навіть сьогодні надвечір.

— Побачимо! — задерикувато відповів Дан.

Але слова Урсу трохи пригасили його запал. Завдяки спортивному досягненню Дана сніданок почався на півгодини раніше. Герой, по-лицарськи великодушний, пощадив Лучію й Марію, не став пускати тих контршпильок, яких вони заслуговували, а вдовольнився лише м’якою погрозою:

— Якщо ви вдруге присилуєте мене до такого випробування, то я заведу вас просто в пекло. Даю слово!

Урсу тим часом вибрався на вершечок дерева, щоб обстежити околиці. Горб, де вони зупинилися, круто спускався до підніжжя гори. На її схилі вдалині виднілося річище потоку, який збігав згори по ущелині. Урсу простежив за річищем і швидко відкрив, що воно — єдина доступна на гору дорога. Хлопець негайно доповів про свої спостереження й почув голос Віктора:

— Я так і думав. Мусить бути якась дорога. Логофет досить точно вказав нам шлях.

Урсу спустився з дерева, з великим апетитом попоїв і виробив з Віктором план дій, підрахувавши, що до підніжжя гори не більше п’яти кілометрів. Хоч темп, який запропонував Дан, вимагав від кожного великих зусиль, ніхто й не думав насолоджуватися відпочинком. Годинник не показував ще й восьмої ранку, коли черешняки почали спускатися з горба до підніжжя гори. Цей єдиний спуск поміж урвищ вів просто до річища потоку.

Коли черешняки дійшли до струмка, то відчули, що опинилися в іншому світі, який належить уже іншим силам.

Гори, що з вершини горба здавалися звичайними вершинами з голими загостреними верхами, тепер показували всю свою силу й дикість. Вони скидалися на мури — прямовисні, важкі, байдужі, притуплені й гладенькі, розколені то сям, то там стрімкими, страхітливими щілинами. Це було дике й суворе місце — воно пригнічувало, зловісно погрожувало, дихало жорстокістю. Нічого подібного черешняки ще не зустрічали на своїх шляхах.

Важкі випробування почалися вже в ущелині біля скелястих горбів. Тут не було ні второваної дороги, ані навіть сліду якоїсь стежини. Затиснуте скелями річище правило їм за сяку-таку приступну дорогу, непевну й примхливу. Вела вона через валуни, повз прірви й дерева, а особливо допікали безконечні повороти, аж навіть Дан здерся на валун і виголосив коротеньку промову:

— Ця дорога, на мою думку, схожа на боксерський матч. Атака справа, ухил наліво, крюк, прямий, аперкот, і жоден берег не лежить у нокауті більше десяти секунд. Для того, щоб розібратися, тут потрібен не турист, а рефері…

Дан зіскочив з валуна. І знову випади, ухили, обманні маневри…

Черешняки вийшли до підніжжя гір, але не зупинилися. Бо не закінчувалося й річище, а воно — єдина певна дорога, і вапнякові схили, які відкривалися час від часу, не провіщали поблизу крем’яної скелі. Десь через кілометр між скелями, ще грізнішими й гострішими, завидніло раптом кругле темне плато. Довкола здіймалися круті кам’яні стіни, і то таким густим частоколом, ніби утворювали ліс списів, що погрожували небові. Один із цих войовничих списів відрізнявся кольором і формою від решти. Туди й подалися черешняки, бо це була не вапнякова скеля, а гранітна, вона одна пережила хтозна-який геологічний катаклізм.

— Крем’яна скеля! — вигукнув Урсу.

Тільки біля її підніжжя юнаки зупинилися й поскидали поклажу. Урсу, мов мавпа, видряпався на стрімку скелю й знайшов місце, звідки добре було видно всю місцевість. По той бік гострих скель, що утворювали стінки відра, на дні якого вони перебували, здіймалися безжальною перешкодою гори Голих Вершин. Їхні стіни були такі рівні, неначе хтось вирубав їх одним ударом шаблі. Тільки небесні птахи вільно діставалися до вершин. Здавалося неймовірним, щоб людина могла добратися туди.

— Ми наче взаперті! — повідомив Урсу друзів, спустившись зі скелі. — Я не знаю, де той вхід, бо не видно нічого, що вказувало б на замок, але вибратися на ті гори абсолютно неможливо.

— І нема ніякої щілини, ніякої долини через гори? — спитала Лучія.

— Долини? Ти знаєш, який вигляд у фортечної стіни? Гори точнісінько такі самі. Їх наче створила людина, а не природа. Тільки на вершині вони ніби доступніші. Замок, мабуть, десь за цими шпичастими скелями.

— Не вірю! — сказав Віктор. — Його б легко знайшли.

— А може, він усередині якоїсь скелі? — висловила здогад Марія.

— Тоді б його теж було дуже просто знайти, — розчарував її Урсу.

— Давайте подивимося, куди нас веде логофетів документ, — втрутилася Лучія. — Нічого нам робити якісь припущення. Він говорить не про замок, а тільки про вхід. А в цьому нагромадженні скель може бути не один, а сто входів.

— І не забуваймо, — нагадала Марія, — що до входу веде стріла, пущена в сонце. Це означає, що вхід — на віддалі польоту стріли.

— У сонце! — уточнив Дан. — А що означає оте «в сонце», коли ніякого сонця не видно звідси, з цієї глибини?

— Не видно, — якось лагідно сказав Віктор. — Але ж відомо, де воно сходить, чи не так?

— А-а! — отямилася Марія. — Стріла, пущена на схід? Чудово-о! А де схід?

Лучія дістала компас і за мить показала такий важливий і потрібний черешнякам напрямок:

53
{"b":"492956","o":1}