У місті палають пожежі. Дим заслав протилежний берег Гулаю, а в цій частині Джектауна, Старого Міста, ніби хтось розпалив погребні багаття: під низькими хмарами куряться густі стовпи чорного диму. Бойові лазери та сліди ракет і надалі розкреслюють паволоку, інколи влучаючи в штурмові катери, парашутистів і бульбашки силових полів, що сипляться згори, наче звіяна вітром полова зі свіжоскошеного поля.

— Тео, з тобою все гаразд?

Генерал-губернатор кивнув і поправив окуляри на носі... поки його спантеличення не поступилося місцем розумінню, що окуляри він загубив. Лоб і руки Тео вкривала кров.

— Головою вдарився, — захмелілим голосом відповів він.

— Треба скористатися твоїм комлоґом, — проказав Консул. — Нас має хтось підібрати.

Тео кивнув, підняв руку і, поглянувши на зап’ясток, спохмурнів.

— Його нема. Комлоґу нема. Треба сходити і пошукати в екранольоті, — він спробував зіпнутися на ноги.

Консул потягнув його вниз. Їх тепер прикривало кілька декоративних дерев, але екраноліт лежав у всіх перед очима, та й їхня посадка відбувалася не потайки. Поки вони намагалися не звалитися в піке, консул роздивився на суміжній вулиці загін солдатів і бронетранспортер. Ті могли виявитися самооборонцями, Вигнанцями та й навіть десантом Гегемонії, але дипломат вважав, що незалежно від своєї приналежності вони здатні стріляти без попередження.

— Забудь. Нам треба роздобути телефон і зв’язатись із консульством, — Консул озирнувся, впізнав частину складів та кам’яних споруд, де вони зазнали аварії. Вище за течією, за кількасот метрів звідси, розміщувався покинутий собор із напіврозваленим будиночком капітулу, що виходив на річку. — Тепер я знаю, де ми. У кварталі чи двох від «Цицерона». Гайда.

Він закинув руку Тео собі на плече і допоміг пораненому чоловіку звестися на ноги.

— От чорт, — прошепотів Консул.

У «Цицероні» була пожежа. Старий бар та готель — не молодший від Джектауна і набагато старіший від решти міста — втратив у вогні три з чотирьох своїх корпусів, що нависали над водами Гулаю, і тільки енергійний загін постійних клієнтів, озброєний відрами, намагався врятувати останній із корпусів.

— Бачу Стена, — проказав Консул, тицьнувши пальцем у кремезну постать Стена Левеського, котрий у вервечці рятувальників стояв першим навпроти вогню з відром у руках.

— Ось, — він допоміг Тео сісти під берестом біля тротуару. — Як голова?

— Болить.

— Я сходжу по допомогу, — і Консул швидко, як тільки міг, рушив по вузькому провулку до чоловіків.

Стен Левеський витріщився на Консула, ніби той був привидом. Обличчя велетня вкривала сажа та сльози; нічого не розуміючи, він просто лупив очі. «Цицерон» належав шістьом поколінням його сім’ї. Щойно пустився дрібний дощик, і полум’я нібито почало вщухати. Мужики щось закричали в ланцюжку, коли у вигорілих спорудах обвалилися дерев’яні балки та рухнули в жар підвалу.

— Хай Бог милує, от і все, — промовив Левеський. — Бач? Прибудова діда Іржі. Їй кінець.

Консул схопив гіганта за плечі.

— Стене, нам потрібна твоя допомога. Он там лежить Тео. Його поранено. Наш екраноліт зазнав аварії. А треба дістатися космопорту... потрібен телефон. Це терміново, Стене.

— Нема телефону, — похитав головою Левеський. — На частотах комлоґу перешкоди. Це все та клята війна.

Він показав на вигорілі корпуси старого заїзду.

— Хай мені чорт, от і все. Кінець.

Лютий від розчарування, дипломат стиснув кулак. Навколо тирлувалися різні люди, але Консул нікого не впізнавав. Ні військового начальства, ні командирів Самооборони поруч видно не було. Раптом голос позаду проказав:

— Можу допомогти. У мене є екраноліт.

Консул крутнувся на п’ятах і побачив чоловіка під шістдесят років, вродливе обличчя та хвилясту чуприну якого вкривали сажа і піт.

— Чудово, — відповів він. — Я буду вам страшенно вдячний, — і після паузи додав: — А ми знайомі?

— Доктор Меліо Арундес, — назвався чоловік уже по дорозі до паркової доріжки, де відпочивав Тео.

— Арундес, — повторив Консул, намагаючись не відставати. Ім’я здавалося напрочуд знайомим. Старий товариш? Хтось, кого він мав би знати? — Господи, Арундес! Ви ж були другом Рахілі Вайнтрауб, коли вона прибула сюди кількадесят років тому.

— Узагалі-то її університетським керівником, — уточнив Арундес. — А я вас знаю. Ви були в паломництві із Солом.

Вони зупинилися біля Тео, котрий і досі сидів, тримаючись за голову.

— Он мій екраноліт.

Консул побачив невеликий двомісний «Віккен Зефір», захований у тіні дерев.

— Чудово. Спершу ми закинемо Тео в лікарню, а потім я маю одразу летіти в космопорт.

— Лікарні переповнені — там справжнісінька дурка зараз, — відказав Арундес. — Якщо вам потрібно до свого зорельота, то раджу взяти з собою генерал-губернатора прямо туди і скористатися його хірургічним відсіком.

— Звідки вам відомо, що в мене є свій корабель? — аж призупинився дипломат.

Арундес розсунув двері й допоміг всадовити Тео на вузьке сидіння за контурними кріслами переднього ряду.

— Я знаю про вас та інших пілігримів усе, пан-Консуле. Упродовж багатьох місяців я намагався вибити дозвіл на подорож у долину Гробниць часу. І ви не уявляєте мого розчарування, коли я дізнався, що ваша баржа потайки вирушила туди із Солом на борту, — Арундес зробив глибокий вдих і поставив запитання, яке, вочевидь, боявся ставити раніше: — Рахіль іще жива?

«Із дорослою Рахіллю вони були коханцями», — подумав Консул.

— Не знаю, — натомість відповів він. — Я саме намагаюся вчасно повернутися назад заради неї і, якщо вийде, їй допомогти.

Меліо Арундес кивнув і вмостився у крісло пілота, показуючи Консулу, щоб той і собі залазив.

— Спробуємо пробитися до космопорту. Але це буде нелегко, бо там ідуть серйозні бої.

Консул відкинувся на спинку і, коли крісло прийняло його в свої обійми, одразу відчув усі синці, порізи та міру виснаження.

— Треба доправити Тео... генерал-губернатора... в консульство, чи то в урядову будівлю, чи як вона там у них зараз називається.

Арундес похитав головою:

— Нє-а. Консульства вже нема. Якщо вірити каналу екстрених новин — випадкове влучання сліпою ракетою. Усі урядовці Гегемонії відправилися на евакуацію в космопорт іще до того, як ваш друг полетів вас шукати.

Консул поглянув на напівпритомного Тео Лейна.

— Полетіли, — тихо звернувся він до археолога.

Над рікою екраноліт потрапив під вогонь дрібнокаліберної зброї, але флешети тільки поторохтіли по корпусу, а єдиний енергетичний промінь сковзнув під ними, піднявши десятиметровий стовп пари. Арундес кермував, немов шаленець, вихляв, рвав, пікірував, кренив, рискав, а інколи навіть розвертав апарат навколо власної вісі — так наче хтось на безлічі мармурових кульок покочував тарілочку. Опори й обмежувачі крісла надійно тримали Консула, але його все одно регулярно нудило. Позаду них у Тео, який здався на поталу непритомності, безвільно теліпалася голова.

— У центрі міста справжня веремія! — Арундес спробував перекричати гул роторів. — Я полечу над старим віадуком до шосе на космопорт, а потім на поземному польоті зріжемо навпростець через поля.

Вони заломили пірует над палаючим домом, у якому Консул заледве впізнав свій старий багатоквартирний будинок.

— А шосе на космопорт відкрите?

Арундес похитав головою.

— Дохлий номер. Парашутисти падали в його районі останні тридцять хвилин.

— Вигнанці намагаються зруйнувати місто?

— Нє-а. Вони могли би це зробити з орбіти й обійтися без усього цього безладу. Здається, вони просто беруть столицю в облогу. Більшість їхніх катерів і парашутистів сіли щонайменше в десяти кілометрах.

— А хто ж їм дав бій? Наша Самооборона?

Арундес розсміявся, вищиривши такі білі на тлі засмаглої шкіри зуби.

— Ага, десь уже на півдорозі до Ендіміона та Порт-Романса... хоча, якщо вірити повідомленням, що надійшли хвилин десять тому, до створення перешкод на всіх каналах, ті міста також зазнали нападів. Ні, весь цей скромний опір чинять кілька десятків десантників Збройних сил, яких лишили боронити місто і космопорт.