Сол примружився, дивлячись на гори, що мерехтіли над голою розпеченою землею. А на кілька кілометрів ближче, ніби гострі зуби, шкірились на фоні неба руїни Міста поетів.

— Усе як і раніше, — сказав він. — У нас і так забагато deus ex machina[46].

Поль Дюре розреготався глибоким щирим сміхом і перестав, лише коли закашлявся і мав ковтнути води.

— Що вас насмішило? — запитав Консул.

— Deus ex machina. Це те, про що ми раніше говорили. Підозрюю, це саме та причина, що нас усіх тут звела. Бідний Лінар зі своїм deus’ом у machin’і хрестоформи. Брон і її воскрешений поет, котрий застряг у петлі Шрена. Вона теж шукає machin’у, яка б випустила її персонального deus’a. Ви, Соле, чекаєте на похмурого deus’a, аби розв’язати страшну проблему вашої доньки. Свого deus’а намагається збудувати і Корд, породжений тією самою machin’ою.

Консул поправив окуляри.

— А ви, отче?

Дюре труснув головою.

— Я чекаю, коли найбільша з усіх можливих machina — Всесвіт — створить свого deus’a. Наскільки сильно мої роздуми на тему вчення святого Тейяра спираються на простий факт, що я не знайшов жодного доказу існування Творця у сучасному світі? Так само, як інтелекти ТехноКорду, я прагну збудувати те, чого більше ніде не можу знайти.

Сол поглянув у небо.

— А якого deus’a шукають Вигнанці?

— Вони справді одержимі Гіперіоном, — відповів Консул. — Гадають, що він народить нову надію для людства.

— Треба вже вертатися назад, — запропонував Сол, прикриваючи Рахіль від сонця. — Брон і Мартін мають повернутися до вечері.

Та до вечері вони не повернулись. Так само не було їх і до заходу сонця. Щогодини Консул ходив на край долини, вилазив на брилу і намагався вловити хоч якийсь рух між дюнами та кам’яним полем. Нічого й нікого. Консул шкодував, що Кассад не лишив свого потужного бінокля.

Іще до того, як небо огорнули сутінки, спалахи світла в зеніті звістили про те, що битва в космосі не закінчилася. Троє чоловіків сиділи на найвищій сходинці Сфінкса і спостерігали за світловим шоу, повільними вибухами білосніжного кольору, тьмяними червоними квітами і раптовими зеленими й помаранчевими спалахами, від яких в очах пливли плями.

— Як гадаєте, хто перемагає? — запитав Сол.

Консул навіть не подивився угору.

— Немає значення. Чи варто нам замість Сфінкса пошукати в якійсь іншій гробниці місця для сьогоднішньої ночівлі?

— Я не можу залишити Сфінкса, — відповів Вайнтрауб. — Але ви можете йти.

Дюре торкнувся щічки немовляти. Воно завзято справлялося зі смочком, і він пальцем відчув цей рух.

— Скільки зараз дитині, Соле?

— Два дні. Майже рівно. Час народження припадає десь на п’ятнадцять хвилин після заходу сонця в цих широтах, за гіперіонівським часом.

— Піду ще востаннє гляну, — сказав Консул. — А тоді треба розпалити вогнище чи зробити інший орієнтир, аби вони змогли відшукати дорогу.

Консул уже пройшов половину сходів униз, коли Вайнтрауб підвівся і кудись показав. Не туди, де вхід у долину був підсвічений вже зайшлим сонцем, а в інший бік, де тіні вкривали саму долину.

Дипломат зупинився, і до нього приєдналися двоє інших чоловіків. Консул поліз у кишеню і дістав маленький нейронний аудіотравмат, який дав йому Кассад кілька днів тому. Без Кассада й Ламії він залишився єдиною їхньою зброєю.

— Бачите? — прошептав Сол.

У темряві, під тьмяним світінням Нефритової гробниці, рухався якийсь силует. Він не виглядав надто великим і не рухався прискорено, аби бути Ктирем. Хода фігури була дивною... постать просувалася повільно, періодично завмираючи і погойдуючись.

Отець Дюре поглянув через плече у сторону входу в долину, а тоді назад на подорожнього.

— Чи могло так статися, що Мартін Силен увійшов у долину з протилежного боку?

— Ні, якщо він тільки не зістрибнув зі скель, — зашепотів Консул. — Або пішов в обхід вісім кілометрів на північний схід. Окрім того, цей хтось занадто куций, як на Силена.

Людина знову зупинилася, захиталася і впала. З відстані понад сотню метрів її тепер не можна було відрізнити від невисокої брили.

— Пішли, — промовив Консул.

Вони не бігли. Консул спускався сходами попереду, тримаючи аудіотравмат у витягнутій руці. Він налаштував його десь так метрів на двадцять, хоча й розумів, що на такій відстані нейронний ефект буде мінімальним. Священик ішов за ним позаду, тримаючи Солову дитину, поки той шукав невеликий камінь, аби прихопити його з собою.

— Давид і Ґоліят? — запитав Дюре, коли побачив, як Вайнтрауб приніс каменюку завбільшки з кулак і прилаштував її у саморобну пращу, яку в обід вирізав з упаковки.

Обпечене на сонці лице Сола, там, де шкіра не була вкрита бородою, потемнішало.

— Щось таке. Давайте заберу Рахіль.

— Ні, мені подобається її нести. Та й коли доведеться боротися, то хай краще у вас двох будуть вільні руки.

Сол кивнув і наздогнав Консула. Священик із дитиною ішли на кілька кроків позаду.

Із відстані п’ятнадцяти метрів стало очевидно, що то впав чоловік, дуже високий чоловік, у грубій одежі, і що він лежить обличчям у пісок.

— Чекайте тут, — сказав Консул і побіг. Інші спостерігали, як він перевернув тіло, поклав аудіотравмат назад до кишені, а з-за пояса видобув пляшку з водою.

Сол неквапом підбіг. Голова йому трохи паморочилася від утоми, але це було навіть приємно. Дюре йшов повільніше.

Коли священик наблизився туди, де світив Консул, він побачив у сяйві Нефритової гробниці та ліхтарика дивним чином спотворені азійські риси обличчя, яке ледь прикривала відлога.

— Це тамплієр, — здогадався Дюре, здивований зустріти тут послідовника М’юїра.

— Це Істинний Голос Дерева, — пояснив Консул. — Найперший із наших зниклих пілігримів, Гет Мастін.

Мартін Силен увесь день працював над епічною поемою, і лише присмерки змусили його припинити роботу. Свій кабінет він знайшов розграбованим, антикварного столу вже не було. Найгірші знущання пережив палац Сумного Короля Біллі: всі вікна були розбиті, між вицвілими килимами, які колись коштували незліченні багатства, тепер перекочувалися мініатюрні дюни, а серед куп каміння жили щурі й дрібні скельні вугрі. У житлових баштах зараз гніздилися голуби і мисливські здичавілі соколи. Врешті-решт поет повернувся до громадського центру під величезним геодезичним куполом в обідній кімнаті, всівся за невисоким столиком і почав писати.

Керамічну підлогу вкривали пил та уламки, червоні плями пустельного в’юнка відтіняли розбиті шибки, проте Силен не зважав на цей розгром і продовжував роботу над «Піснями».

У поемі йшлося про загибель Титанів, місце яких посіли їхні нащадки — давньогрецькі боги. Ішлося про Олімпійську битву, що відбулася після відмови Титанів поступитися: кипіння великих морів, коли Океан боровся із Нептуном, своїм узурпатором; зникнення сонць, коли Гіперіон зчепився з Аполлоном за владу над світлом; і трепет самого Всесвіту, коли Сатурн змагався з Юпітером за престол богів. На кону був не просто відхід одних божеств і їхня заміна іншими. Це знаменувало закінчення Золотого віку та початок темних, проклятих для всього живого часів.

«Пісні Гіперіона» не приховували інакомовного характеру цих богів: Титанам легко було знайти аналогії в короткій історії людства у космосі, Олімпійські узурпатори були Штінтами з ТехноКорду, а поле їхньої битви простягалося крізь знайомі континенти, океани і повітряні шляхи всіх світів у Мережі. Посеред усього цього — монстр Діс, який хоча й був сином Сатурна, та волів успадкувати королівство Юпітера; він переслідував своїх жертв, збираючи урожай як серед богів, так і поміж смертних.

У «Піснях» ішлося також про стосунки між створіннями та їхніми творцями, про любов батьків до дітей, художника до свого мистецтва, а творців — до власних творінь. Поема прославляла кохання та відданість, проте балансувала на межі нігілізму, постійно пронизуючи весь твір розпусністю жаги до влади, людських амбіцій та інтелектуальної зверхності.