— ...навіть цієї миті підрозділи Збройних сил Гегемонії неухильно прямують до місць своєї дислокації, тверді, наполегливі й рішучі, готові порятувати не тільки загрожені світи, а й усю Гегемонію Людини від найлихішої тиранії глитаїв душ, якої ніколи не знали аннали людської історії...

Море Безкрає було розташоване у вісімнадцяти годинах від вторгнення. Я задер голову і в небі пошукав які-небудь ознаки ворожого Рою, якісь натяки на орбітальний захист чи пересування десантних військ. Але навколо мене було тільки небо, тільки теплий день і лагідне погойдування міста-на-морі.

Небесна Брама очолювала список планет, яким загрожувало вторгнення. Я вийшов у Болотянську з порталу для поважних гостей і з Висот Рівкіна глянув униз на прекрасне місто, чия назва була наклепом на нього. Стояла глупа ніч. У таку пізню годину прибиральні машини вже чистили вулиці, і їхні щітки та акустичні брандспойти шерхотіли об бруківку. І все ж тут відчувався рух. Довгі черги мовчазних людей на Висотах Рівкіна вишикувалися перед громадською телепорт-станцією, а ще довші виднілися внизу, біля терміналів Променаду. Виднілися правоохоронці, високі постаті в коричневих протиударних костюмах. Якщо армійці і квапилися сюди із підкріпленнями, то їх неможливо було помітити.

Люди в чергах — не тутешні. У землевласників на Висотах Рівкіна та Променаді, найпевніше, свої персональні телепорти, а ці більше нагадують меліораторів, що прибули за багато кілометрів звідси, десь із папоротевого залісся. Ніхто не панікував, говорили мало. Черги потрохи просувалися зі стоїчною терплячістю сімей, які стоять до кас тематичного парку атракціонів. Лише дехто взяв із собою щось більше від дорожньої сумки чи наплічника.

«Невже ми досягнули такого рівня витримки, — дивувався я, — що зберігаємо гідність навіть перед лицем вторгнення?»

Урочий час для Небесної Брами наступав через тринадцять годин. Я поклацав на комлозі і під’єднався до Речі Спільної.

— ...якщо ми перестрінемо цю загрозу, тоді світи, які ми любимо, мають шанс на свободу, а життя в Мережі і далі може рухатися під осоння в прийдешньому. Проте якщо ми зазнаємо поразки, тоді вся Мережа, сама Гегемонія, все, що ми знаємо та любимо, згине в безодні нових Темних століть, але набагато зловісніших і триваліших через світло науки, обернене на зло, та через рабство, заготоване для людини. Відтак сповнюймо свій обов’язок і тримаймося так, щоб у тому разі, коли Гегемонія Людини та її Протекторат із союзниками проіснують десять тисяч років, людство змогло сказати: «Це була їхня зоряна година».

Десь у тихому, свіжому місті внизу пролунали постріли. Спочатку заторохтіли флешетові автомати, потім низьке гудіння поліцейських аудіотравматів, за якими почулися крики та шипіння лазерної зброї.

Юрба на Променаді ринула на телепорт-станцію, але з парку вискочили спецпризначенці, ввімкнули потужні галогенові прожектори, що залили натовп нестерпним сяйвом, і через гучномовці прокрутили накази шикуватися назад у черги або розходитися. Люди завагалися і заметалися туди-сюди, наче медуза в підступних течіях, аж раптом — під’юджувані вже ближчими та гучнішими звуками перестрілок — усі разом кинулися до платформи з порталами.

Спецура розпорошила сльозогінний газ, вистріливши кілька набоїв із реагентами паморок. Між правоохоронцями й телепортом задзвеніли силові поля. Никаючи кинджальними променями прожекторів, над містом пролетіла група військових «емтешок» та екранольотів служби безпеки. В один із променів потрапив і я, мене тримали в полі зору, поки мій комлоґ не відповів на сигнал-запит, після чого прожектор ковзнув деінде. Задощило.

«Із витримкою, можна вважати, покінчено».

Правоохоронці звільнили громадську телепорт-станцію на Висотах Рівкіна і тепер зникали в приватному порталі Атмосферного протекторату. Я вирішив і собі кудись переміститися.

Зали в Будинку уряду тепер перебували під охороною армійських спецпризначенців, котрі перевіряли всіх, хто проходив телепортами, — попри те, що це був один із найскладніших для доступу маршрутів в усій Мережі. Довелося пройти аж три КПП, перш ніж я зміг потрапити до урядового / житлового крила, де замешкував. Раптом охорона відступила в сторони, звільнивши головний зал та перекривши всі бічні коридори, і в супроводі бурхливого почту радників, помічників та військовокомандувачів з’явилася Ґледстон. Я не сподівався, що вона мене помітить, але та незграбно спинила всю свою процесію і гукнула з-за барикади закутих у броню десантників.

— Пан-Ніхто, вам сподобалася промова?

— Годяща, — відказав я. — Зворушлива. І крадена у Вінстона Черчилля, якщо я не помиляюся.

Директриса всміхнулася та ледь знизала плечима:

— Якщо вже цупити, то в забутих майстрів, — її усмішка зникла. — Які новини з передової?

— Реальність починає брати гору, — відповів я. — Готуйтеся до паніки.

— Завжди готова, — відказала вона. — Які новини від пілігримів?

— Пілігримів? — здивувався я. — Я ж не... спав.

За інерцією кортеж і щільний графік Ґледстон починав зносити її в дрейфі далі по залу:

— А може, вам тепер не обов’язково спати, аби бачити сни? — гукнула вона. — Спробуйте.

Я подивився їй услід. Охорона пропустила мене до номера. Я дійшов до дверей, але з огидою до самого себе відвернувся. Я тікав, настрашений і приголомшений, від жахіть, що впали на нас усіх. Я би залюбки повалявся у ліжку, намагаючись не заснути, натягнувши ковдру до бороди, голосячи за Мережею, немовлям Рахіль та за самим собою.

Із житлового крила я вирушив до центрального саду, де якийсь час блукав його посипаними жостером доріжками. Крихітні мікрододатки дзижчали в повітрі, ніби бджоли, одна з яких не відпускала мене далеко від себе. Я проминув трояндову клумбу і спустився стежкою в парку тропічну зону, а за нею вийшов до містка біля секції Старої Землі. Я сів на кам’яну лаву, де ми бесідували із Ґледстон.

«Може, вам тепер не обов’язково спати, аби бачити сни? Спробуйте».

Я з ногами вмостився на ослоні, поклавши підборіддя на коліна, а пальці — на скроні, та заплющив очі.

Мартін Силен звивається і корчиться в чистій поезії болю. Сталевий шип завдовжки два метри ввійшов у його тіло між лопаток і вийшов із грудей, простягнувши тонкий, наче голка, кінець на цілий метр уперед. Чоловік метеляє руками, але дотягтися до нього не спроможний. Шип бездоганно гладкий, і його спітнілим долоням та гачкуватим пальцям навіть нема за що зачепитися. Попри таку відшліфованість на доторк його тулуб не зісковзується; поета нашпилили надійно, достоту як метелика для колекції.

Він не кровить.

Через кілька годин після того, як крізь полуду шаленого болю здоровий глузд повернувся до Мартіна Силена, він думає про це. Крові немає, зате є біль. О так, його тут аж занадто. Понад міру навіть у зіставленні з дикою фантазією поета про те, чим є той біль. Біль понад людську витривалість і межі страждань.

Та Силен витримує. І Силен страждає.

Він у тисячний раз верещить рваним риком, позбавленим змісту, мови, навіть непристойностей. Словами не передати такої агонії. Силен верещить і звивається. Трохи пізінше безвільно обвисає, і довгий шип погойдується в такт його круговим рухам. Над ним, під ним та позаду висять інші люди. Але Силен майже не роздивляється їх. Усіх їх займають лише власні кокони агонії.

«Те пекло скрізь, — Силен подумки цитує Марлоу, — і я довічно в нім»[55].

Та він у курсі, що це не пекло. І не життя після смерті. Так само він у курсі, що це не якесь там відгалуження реальності; шип стирчить із його тіла! Вісім сантиметрів органічної сталі в його грудях! І все одно він не вмирає. І не кривавить. Це щось, і перебуває воно десь, але це не пекло і не жива сутність.

Час тут лине дивно. Силен і раніше знав, що він може розтягуватися та вповільнюватися: агонія оголеного нерва в кріслі стоматолога, біль, викликаний каменем у нирці, в лікарняній приймальні. Час здатен практично спинятися, наганяючи жах на стрілки біологічного годинника. Проте навіть у такі моменти він усе одно продовжує бігти. Пломбування каналів закінчується, нарешті вводиться і починає діяти ультраморфій. А тут навіть повітря не ворушиться за відсутності часу. І біль — це гребінь та шумовиння хвилі, що ніколи не розбивається.