Тим неймовірно високим водоспадом спускався човен, наближаючись до поверхні їхнього крихітного світу. На його носі та кормі можна було розрізнити людиноподібні постаті.

— Господи, — прошепотів Тео.

— Нам треба збиратися, — промовив Консул. — Це наш почет.

Надворі сонце котилося за обрій із неймовірною швидкістю, надсилаючи у півкілометрі над тінистою поверхнею крізь запону водоспаду своє останнє проміння та розтинаючи ультрамаринове небо веселками страшної барви та густини.

Гант мене будить не дуже рано. Він прийшов зі сніданком на таці та переляком у темних очах.

— Де ти взяв їжу? — питаю я.

— Тут унизу, в сінях, якийсь маленький ресторанчик. Там і була їжа, гаряча, але людей — ні душі.

Я киваю.

— Крихітна траторія синьйори Анджелетті, — пояснюю я. — Куховарить вона так собі, — у спогадах спливають переживання доктора Кларка про моє харчування. Йому здавалося, що сухоти вразили мій шлунок, і тому він перевів мене на напівголодну дієту з молока та хліба, вряди-годи дозволяючи рибу. Просто дивовижа, скільки стражденного народу вирушило назустріч із вічністю, одержимі своїми кишками чи пролежнями, а скільки — скупістю свого меню.

Я знову підводжу погляд на Ганта:

— Що не так?

Помічник Ґледстон став біля вікна, і здається, що його повністю поглинули краєвиди П’яцци внизу. Я чую трикляте дзюркотіння фонтана Берніні.

— Поки ти спав, я ходив тут трошки прогулятися, — неквапом розповідає Гант, — ну, раптом когось би де-небудь зустрів. Або побачив телефон чи телепорт.

— Звісно, — підтакую я.

— Я тільки-но вийшов, і... і... — він розвернувся й облизав губи. — Северне, там щось є. На вулиці під сходами. Я геть не певен, але в мене таке враження, що це...

— Ктир, — закінчую за нього я.

— Ти його бачив? — киває Гант.

— Ні, але я не здивований.

— Це... це жахливо, Северне. У ньому є щось таке, від чого в мене сироти по всьому тілу. Ось... поглянь хоч краєм ока. Він у тіні з тієї сторони сходів.

Я спробував був піднятися, але раптом закашлявся і відчув, як мокротиння піднімається в грудях і по горлу, кидаючи мене назад на подушки.

— Ганте, я знаю, як він виглядає. Не переживай. Він тут не по твою душу, — я говорю впевненіше, ніж почуваюся.

— По твою?

— І це навряд чи, — вичавлюю я із себе між ковтками повітря. — Найпевніше, він тут, аби пересвідчитися, що я не пробуватиму тікати... в пошуках іншого смертного місця.

Гант вертається до ліжка.

— Ти не помреш, Северне.

У відповідь я промовчав.

Він сідає на стілець із прямою спинкою поруч з моєю постіллю і бере вже трохи охололу чашку чаю.

— Що буде зі мною, якщо ти помреш?

— Не знаю, — щиро відказую я. — Якщо я помру, то навіть не знаю, що буде зі мною.

Серйозним захворюванням притаманний такий собі соліпсизм[118]: уся увага людини, не згірш від чорної діри астрономів, притягує до себе все, чому не пощастить потрапити в межі її критичного радіуса. День збігає повільно, і я пильно стежу за рухом сонячних променів по шерехатій стіні, мацаю під руками простирадло, думаю про гарячку, що набігає нудотою і випікає все в голові, але переважно в центрі моєї уваги — біль. Мається на увазі не мій біль. Зрештою, ті кілька годин чи днів, протягом яких він стискає моє горло та горить у грудях, його можна терпіти, навіть вітати, немов баламутного старого приятеля, зустрітого в чужому місті, а мається на увазі біль інших... усіх інших. Він відлунює в мені шумом-гамом розбитого шиферу й періодичними ударами молота по залізному ковадлу, від чого мені нема спасу.

У мізках стоїть це калатання, перетворюючись на поезію. Весь день і всю ніч вселенським потопом біль заливає температурні коридори моєї свідомості, де народжуються вірші, образи, плутаний нескінченний танок мови — то розрадливий, ніби соло на флейті, то пронизливий, і грубий, і спантеличливий, немов дюжина симфонічних оркестрів одночасно настроюються, але це завжди — вірші, завжди — поезія.

Надвечір я прокидаюся з дрімоти, яка розбила на скалки сон, у якому полковник Кассад бився за життя Сола та Брон Ламії, і бачу Ганта, котрий сидить під вікном, а його довгасте обличчя забарвлене призахідним сонцем у теракотовий відтінок.

— Досі там? — питаю я хрипким голосом, наче провів терпугом по каменюці.

Гант підскочив і запопадливо всміхнувся, а я вперше спостерігаю такий рум’янець на його неодмінно строгому обличчі.

— Ктир? Не знаю. Якийсь час його не було видно. Але я його відчуваю, — він дивиться на мене. — Як ти?

— Помираю, — я одразу пошкодував про потурання своїй легковажності, хай би і точній на всі сто, бо побачив, який біль я спричинив Ганту цими словами. — Усе гаразд, — майже весело додав я. — Мені це не вперше. Фактично помираю не я сам. Як особистість, я існую в надрах ТехноКорду. А це просто тіло. Кібрид Джона Кітса. Двадцятисемирічна ілюзія із плоті, крові та позичених асоціацій.

Гант підходить поближче і сідає на краю ліжка. Мене вражає раптове відкриття, що вдень він поміняв простирадла, викинувши забрьохану кров’ю постіль і поклавши замість неї свою власну.

— Твоя особистість — штучний інтелект у Корді, — говорить він. — Значить, ти мусиш бути здатним зайти в інфосферу.

Я хитаю головою, бо надто слабкий, аби відповідати.

— Коли тебе викрали Філомелі, ми простежили твою маршрутизацію в інфосферу, — не здавався він. — Тобі не потрібен особистий канал зв’язку із Ґледстон. Просто залиш повідомлення, де його зможе знайти Служба безпеки.

— Ні, — харчу я. — Цього не бажає Корд.

— Вони тебе блокують? Спиняють?

— Поки що ні, але обов’язково спробують, — я обачно розставляю окремі слова між зітханнями, ніби вкладаю крихкі яйця назад під квочку. Несподівано у спогадах спливає лист, якого я надіслав любій Фанні невдовзі після складного крововиливу, приблизно за рік перед тим, як вони мене доконають. Написав я так: «Якщо судилося мені померти[119], то я нічого безсмертного не лишаю по собі, нічого, що дозволило би моїм друзям пишатися пам’яттю про мене. Однак я ж полюбив ті засади краси геть в усіх речах навкруги, і якби мав час, то створив би щось варте пам’яті про мене». Зараз мені ці слова здаються такими марними, й егоцентричними, й ідіотськими, і наївними... але я досі відчайдушно в них вірю. Якби ж мати час... місяцями я вдавав із себе митця-художника на Есперансі. А скільки згаяв днів у приміщеннях Будинку уряду із Ґледстон, коли міг писати...

— Звідки тобі знати, якщо ти не пробував? — питає Гант.

— Ти про що? — перепитую я, і від цих трьох складів у мене знову напад кашлю. Корчі закінчуються, варт мені вихаркати майже тверді кульки крові в миску, яку похапцем підніс Гант. Я відкидаюся на спину, намагаючись зосередитися на його обличчі. У вузькій кімнаті сутеніє. Ламп ми не світили. Надворі голосно хлюпоче водограй.

— Ти про що? — знову питаю я, намагаючись нікуди не линути, навіть засинаючи, навіть відчуваючи, як сни шарпають мене до себе. — Пробував що?

— Лишити повідомлення в інфосфері, — шепоче Гант. — Зв’язатися з кимось.

— А про що лишити повідомлення, Лі? — я вперше назвав його на ім’я.

— Де ми. Як нас украв ТехноКорд. Що завгодно.

— Гаразд, — я заплющую очі. — Спробую. Хоча навряд чи мені дозволять. Та я обіцяю спробувати.

Я відчуваю, що Гант тримає мене за руку. Навіть занурившись у приплив утоми, цей раптовий людський контакт розчулює мене до сліз.

Я постараюся. Спробую ще до того, як здатися снам чи смерті.

Із грудей полковника Федмана Кассада вирвався бойовий крик ЗСГ, коли він кинувся навперейми Ктиреві метрів за тридцять до місця, де Сол Вайнтрауб згорбився над Брон Ламією.