Ламія зойкнула, схилилася і покрутилася навколо. Нічого. Долина сяяла під нерухомим зоряним небом. Удалині здіймалися тіні кольору чорнила. Навіть вітер затих.

Брон Ламія поточилася і сіла на найбільший рюкзак, намагаючись стишити прискорене серцебиття. Вона здивовано усвідомила, що не злякалася... не зовсім... хоча заперечити викиду адреналіну в кров не могла.

Жінка все ще тримала пістолет у руці. У магазині лишалося з півдесятка куль і в достатній кількості рушійного заряду. Вона взяла пляшку і довго пила.

Ктир з’явився збоку миттєво і беззвучно.

Ламія випустила пляшку і, перекочуючись на бік, спробувала повернути пістолет.

Із таким же успіхом вона б могла рухатись у сповільненому темпі. Ктир витягнув праву руку, пальці, схожі на швацькі голки, зблиснули, один із гостряків сковзнув їй за вухо, намацав череп і легко та безболісно сковзнув у голову, лишаючи по собі лише крижане відчуття.

Полковник Кассад ступив у портал, очікуючи побачити там щось незвичне; натомість він зустрівся з хореографічною постановкою воєнного безуму. Монета його випередила. А Ктир ні на мить не відпускав, угородивши пальці-леза в плече чоловіка. Остаточно вийшовши з-під енергетичної запони, від якої поколювало в усьому тілі, він побачив перед собою Монету, зате Ктир кудись зник.

Кассад одразу впізнав місце. Вони стояли на маківці невисокої гори, у схилі якої майже два сторіччя тому Сумний Король Біллі наказав викарбувати свій лик. Пласка вершина була безлюдна й порожня, якщо не брати до уваги досі курного згарища, яке лишилося від контрорбітальної батареї. З глянцевого блиску граніту та металевих баюр, що досі кипіли, Кассад виснував, що зенітників ланцетували з космосу.

Монета підійшла до краю бескиду, що був за п’ятдесят метрів над масивним чолом Сумного Короля Біллі, за нею покрокував і Кассад. Вид на долину ріки, на місто і космодром на узвишші в десяти кілометрах західніше був промовистим.

Столиця Гіперіона палала. Старе місто, Джектаун, перетворилося на вогненну бурю в мініатюрі, і ще сотня дрібніших пожеж о цяткували передмістя й розкинулися вздовж магістралі на аеропорт, неначе старанно підтримувані сигнальні багаття. Горіла навіть річка Гулай, плесом якої нижче антикварних верфей та пакгаузів розлилися нафтові плями. Кассад роздивився шпиль стародавньої церкви, що підносився серед омахів кострищ. Намагався ще відшукати поглядом «Цицерона», але генделик сховався в диму та вогні вище за течією.

У горах і долині панував жвавий рух, ніби якісь велетенські чоботи розворушили мурашник. Кассад бачив живий потік людей, що повністю заторив усі шосе, та ці десятки тисяч біженців рухалися повільніше від справжньої ріки. Зона суцільного вогню з артилерійської та енергетичної зброї простяглася до обрію і підсвічувала тепер низькі хмари зісподу. Щокілька хвилин літальний апарат (військовий екраноліт або спускова капсула) виринали з диму навколо космопорту або з лісистих гір на півночі та півдні, і повітря враз прошивали удари когерентного світла згори і знизу, й апарат падав, тягнучи за собою шлейф чорної кіптяви й оранжевий вогонь.

Судна на повітряних подушках шугали над рікою, ніби водомірки, оббігаючи палахкотливе румовище, на яке перетворилися човни, баржі та інші судна на повітряних подушках. Кассад помітив, що єдиний магістральний міст було зруйновано, горіли навіть його бетонні та кам’яні стояни. Дим розтинали бойові лазери і промені пекельних батогів; протипіхотні снаряди мерехтіли швидше, ніж могло вловити око, скидаючись на білі порошинки, що лишали по собі брижі перегрітого повітря. Поки вони з Монетою все це роздивлялися, вибух струснув космопорт, і над ним виросла грибоподібна хмара, пойнята омахами полум’я.

— «Не ядерний», — подумав він.

— «Ні».

Обтислий костюм, що вкривав навіть очі, діяв краще, ніж щиток армійського шолома. Кассад збільшив картинку пагорба в п’ятьох кілометрах на північний захід за рікою. Десант ЗСГ упристриб біг на його маківку, дехто із солдатів уже попадав і за допомогою піропатронів готував собі в землі персональні окопи. З активним камуфляжем їхні полімерні панцирі лишали мінімальні теплові сигнатури, і все одно Кассад без проблем розрізняв людей. При бажанні він міг би роздивитися навіть їхні обличчя.

У вухах перешіптувалися тактичні командні та вузькоспрямовані канали. І ними вже лунала надмір збуджена балаканина, пересипана брутальною лайкою, що супроводжувала битви між людьми незліченну кількість поколінь. Тисячі військ було розпорошено навколо космодрому та районів свого зосередження, і тепер вони окопувалися по круглому периметру, що пролягав у двадцяти кілометрах від міста. Радіусами цієї окружності мали стати завчасно розплановані сектори обстрілу та вектори тотального знищення.

— «Вони очікують на вторгнення», — подумки передав Кассад, відчувши своє комунікативне зусилля як щось таке, що сильніше від субвокальних сигналів і слабкіше в порівнянні з телепатією.

Монета підняла ртутну руку і вказала на небо.

Хмари заволокли його на чималій висоті, щонайменше на двох тисячах метрів, і Кассада пройняв справжній шок, коли їхню полуду розірвав спершу один тупоносий корабель, а потім іще кільканадцять. Через пару секунд уже спускалися сотні таких об’єктів. Більшість маскувалася в камуфляжному полімері та захисних полях із фоновим кодуванням. Та Кассад знову ж таки їх бачив без жодних проблем. Під камуфляжем свинцеві лівреї суден мали слабкі каліграфічні позначки, що, як він знав, належать Вигнанцям. Більші, вочевидь, були спусковими апаратами з добре видними вихлипами голубої плазми, решта ж сідала повільно під мерехтливими куполами підвісних полів, од яких бігли хвильки повітря. Кассад не міг не помітити їхніх грубих форм, деякі контейнери, безсумнівно, містили набої та артилерію Вигнанців, інші ж просто відволікали на себе увагу наземних захисних рубежів.

Миттєвістю пізніше паволоку хмар знову розірвало кілька тисяч цяток у вільному падінні — ніби град пішов. Піхота Вигнанців пролітала між контейнерами та спусковими апаратами, аж до останнього чекаючи на нагоду розкрити свої підвісні поля або парашути.

Хто б тут не командував Збройними силами, він (або вона) мав належну витримку й дисципліну — і що стосувалося себе, і що стосувалося підлеглих. Наземні батареї й тисячі роззосереджених навколо міста десантників знехтували легкими мішенями спускових апаратів і контейнерів та дочекалися, поки не почали гальмувати парашутисти, і тільки на висоті найбільших дерев... Повітря сповнилося тисячами мерехтливих огнів і слідів диму, коли заблищали лазери та вибухнули снаряди.

На перший погляд, завдана шкода була нищівною. Її було досить, щоби завиграшки спинити будь-яку атаку. Проте хуткий огляд підказав Кассадові, що як мінімум сорок відсотків Вигнанців змогли приземлитися, а цього з головою вистачало для початку першої хвилі будь-якої планетарної атаки.

П’ятеро парашутистів зробили віраж у напрямку гори, де вони стояли разом із Монетою. Від променів із підніжжя двоє зайнялися вогнем, один зірвався у панічний штопор, намагаючись уникнути наступних ланцетів, а інші двоє, підхопивши східний бриз, колами спускалися над лісом.

У Кассада працювали всі органи чуття. Він нюшив іонізоване повітря і вловлював запахи кордиту та твердого палива, а від диму і тупого кислотного присмаку плазми його ніздрі палали. Лагідний вітерець ніс до полковника голосіння сирен десь у місті та тріскотню ручної стрілецької зброї й охоплених вогнем дерев. На радіоканалах і на виділених лініях стояв галас. Полум’я охопило долину, і лазерні ланцети, ніби промені прожекторів, прошивали у своєму танці хмари. За півкілометра внизу, де узлісся поступалося місцем гірським лукам, загони десанту ЗСГ зчепилися з Вигнанцями врукопаш. І він добре чув їхні крики.

За всім цим Федман Кассад спостерігав із захватом, якого не знав із часу стимсимів про атаку французької кінноти під Азенкуром.