Проте не цього разу.

Вона прийшла по таку потрібну воду та їжу. Більше ніхто б сюди не подався... троє літніх чоловіків не змогли б її обігнати, навіть незважаючи на те, що їй довелося дати гак повз мертве місто... І вона повинна принести їм воду та їжу, а все решта її не цікавило.

«Кассад?» — міркувала вона, але відкинула цю думку. Такий звук не міг вирватися з горла полковника Збройних сил.

Тримаючи пістолет напоготові, Брон Ламія позадкувала від дверей, відтак намацала головні сходи і почала обережно спускатися, рухаючись крізь кімнати так тихо, як тільки міг дозволити вантаж із семи кілограмів продуктів та понад десятка пляшок. У тьмяному склі найнижчого поверху вона побачила своє відображення: зігнута під торбами постать, що водить дулом пістолета, в той час як важка ноша звисає на широких лямках і теліпається у неї за спиною, торохкочучи пляшками і флягами.

Побачене не зацікавило Ламії. Вона зітхнула з полегшенням, коли вийшла на нижню терасу, на прохолодне розріджене повітря, і зібралася спускатися. Ліхтарик ще не знадобився: вечірнє небо, яке раптом затягли низькі хмари, відкидало навколо рожеве і бурштинове світло, густим сяйвом заливаючи навіть Твердиню і підніжжя гори.

Вона переступала через дві сходинки, і її сильні м’язисті ноги заболіли вже на середині шляху. Зброю назад вона не запхнула, а тримала напоготові — на випадок, якби щось спустилося згори або ж з’явилося у близькій розщелині. Спустившись донизу, вона відійшла від сходинок і поглянула вгору на півкілометрові башти й тераси.

На неї летіло каміння. І не тільки каміння, зрозуміла вона; хтось зіпхнув химер із їхніх древніх сідал, і вони котилися вниз разом із брилами. У присмерку вона розрізняла їхні демонічні морди. Ламія побігла, і всі її пакунки і пляшки зателіпалися. Зрозумівши, що часу встигнути до безпечного місця в неї немає, жінка шмигнула між двома обіпертими одна на одну скелями.

Торби не давали їй повністю заховатися, і вона намагалася їх скинути, послабивши лямки. Жахливо загуркотіло, коли перші камені впали за нею, а тоді зрикошетили і перелетіли через неї. Брон пхалася і проштовхувалася із силою, що рвала шкіру й трощила фібропласт, і врешті вона вмостилася під брилами, затягнувши за собою пляшки та сумки, рішуче налаштована більше не повертатися до Твердині.

Каміння розміром з голову чи кулак котилося обабіч. Відбита довбешка гобліна проскакала повз жінку і розбила на друзки невеликий камінчик заледве в трьох метрах від неї. На якусь мить повітря сповнилося уламками, великі камені роздроблювалися об брилу в неї над головою, а тоді лавина минула, поступившись місцем дрібнішому щебеню.

Ламія саме схилилася, аби запхати рюкзак далі у сховок, коли камінчик завбільшки з її комлоґ відскочив од зовнішньої сторони скелі, майже горизонтально влетів у її укриття, двічі відбився від стін усередині і вдарив її в скроню.

Брон опритомніла зі старечим стогоном. Голова розколювалася. Стояла глупа ніч, крізь щілини у її прихистку проглядалися спалахи далекого бою. Пальцями вона торкнулася скроні й відчула засохлу кров на щоці та шиї.

Вона виповзла із розщілини, важко протискаючись через купу нових уламків, і присіла на мить, схиливши голову й долаючи напад нудоти.

Її торби були цілими, лише розбилася одна пляшка з водою. Пістолет вона знайшла там, де його впустила, — він не був закиданий жорствою. Кам’яний виступ, на якому вона стояла, весь посікло і порубало під час нетривалого зсуву.

Ламія глянула на комлоґ. Минуло менше години. Ніщо не спустилося і не потягло її за собою чи не перерізало їй горла, поки вона лежала без тями. Вона останній раз визирнула на вали та балкони, яких тепер там, угорі, не було видно, витягла свій вантаж і закрокувала зрадницькою рінистою стежкою у подвійному темпі.

Коли Брон дійшла до краю мертвого міста, Мартіна Силена вона не знайшла. Хоч насправді й не очікувала його там побачити, вона попри те сподівалась, що поет утомився і пішов назад, до долини, яка була всього за кілька кілометрів звідти.

Спокуса зняти з себе торби, покласти пляшки на землю і трохи перепочити була надто великою. Та Брон її здолала. Із маленьким автоматичним пістолетом у руці вона пішла вулицями міста. Вибухів світла було достатньо, аби освітлювати їй дорогу.

Поет не відповідав на її крики, що луною відбивалися від стін, хоча сотні маленьких пташок, яких Ламія не знала, зірвалися з місця і залопотіли в темряві білими крильцями. Вона ходила нижніми поверхами старого королівського палацу, гукала на сходах та навіть одного разу вистрелила в повітря, однак і духу Силена чутно не було. Брон пройшла внутрішнім двориком за стінами, густо вкритими в’юнком, гукаючи його на ім’я і шукаючи якогось доказу поетової присутності. Вона бачила фонтан, що нагадав їй розповіді Мартіна Силена про ту ніч, коли зник Сумний Король Біллі — його тоді забрав Ктир. Та там були й інші фонтани, тож жінка не могла бути впевнена, що це саме той.

Ламія пройшлася центральною обідньою залою під розбитим куполом, але там були лише тіні. Вона почула якийсь звук і роззирнулася із пістолетом напоготові, та виявилося, що то вітер ганяє якийсь листок чи древню паперову сторінку.

Брон зітхнула і пішла з міста, рухаючись легко, незважаючи на втому від кількаденного недосипу. Відповідей на запити комлоґа не було, хоча вона й відчувала, як разом із часовими хвилями на неї накочується дежавю. Це її не дивувало. Вечірні вітри знищили будь-які сліди, які міг лишити Мартін, повертаючись до табору.

Гробниці знову мріли — Ламія це помітила, ще не дійшовши до широкої сідловини, яка вела у долину. Вони горіли не дуже яскраво, це годі було й порівнювати із беззвучним буйством спалахів у небі, та кожна із наземних гробниць, здавалося, відкидала бліде світло, наче позбуваючись енергії, накопиченої протягом тривалого дня.

Брон зупинилася біля входу в долину і загукала, попереджаючи Сола й інших про своє повернення. Вона б не відмовилася, якби їй запропонували донести речі на останніх ста метрах. Спина у жінки нила, а сорочка просякла кров’ю там, де лямки врізалися у тіло.

Ніхто не озвався.

Повільно підіймаючись сходами до Сфінкса, вона відчула втому. Кинула речі на широкому кам’яному ґанку і полізла по ліхтарик. Всередині було темно. Спальні мішки та сумки були розкидані по кімнаті, де вони ночували. Ламія крикнула, почекала, доки стихне луна, і знову освітила кімнату. Все як раніше. Хоча ні, щось змінилося. Вона заплющила очі і пригадала приміщення таким, яким воно було зранку.

Зник куб Мебіуса. Дивний ящик у захисному енергетичному полі, що лишився від Гета Мастіна на буєрі, більше не стояв на своєму місці у кутку. Брон знизала плечима і вийшла назовні.

На неї чекав Ктир. Стояв просто за дверима. Він був вищим, ніж вона уявляла, — він просто нависав над жінкою.

Ламія вийшла, а тоді одразу позадкувала, придушуючи бажання заверещати. Вона звела пістолет, але той виглядав нікчемною абищицею у її руці. Брон навіть не помітила, як випустила ліхтарик на кам’яну підлогу.

Та штука схилила голову і подивилася на неї. Десь із-поза його багатофасеткових очей пульсувало червоне світло. На кутастому тілі й лезах вигравали промені.

— Ах ти сучий сину, — промовила Ламія рівним голосом. — Де вони? Що ти зробив із Солом і дитиною? Де всі?

Створіння нахилило голову в інший бік. Те обличчя було занадто чужинським, аби прочитати на ньому хоч якийсь вираз. У його рухах відчувалася лише загроза. Сталеві пальці ляскали, розгинаючись, наче викидні скальпелі.

Ламія чотири рази вистрілила в обличчя Ктиря, важкі шістнадцятиміліметрові кулі гучно стукали і зі свистом відскакували в ніч.

— Я сюди не вмирати прийшла, бляшана ти падлюко, — гаркнула Брон і випалила ще з десяток разів, не схибивши ні разу.

Летіли іскри. Ктир здійняв голову, наче дослухаючись до якогось далекого звуку.

А тоді зник.