За кілька хвилин вона зорієнтувалася і зрозуміла, що вже пройшла Обеліск і звернула на всипану камінними уламками доріжку в околиці Кришталевого моноліту. Сол і Сфінкс уже зникли десь позаду, а Нефритова гробниця тільки й мріла блідо-зеленим відсвітом у кошмарному вітрі та куряві.

Брон спинилася, ледве похитуючись під натиском свіжого штормового подуву та припливів часу. До Ктиревого палацу лишалося трохи більше півкілометра. Ну, зрозуміла вона, коли виходила з мегасфери, що між деревом та цією гробницею існує якийсь зв’язок, а далі що? Чим їй настільки любий цей триклятий поет? Своїми вічними прокльонами в її сторону та здатністю казитися з півоберта? Навіщо гинути заради нього?

У долині верещить вітер, але понад його звуками Брон розчула значно пронизливіші крики, більше схожі на людські. Вона глянула в сторону північних скель, але за піском у повітрі все одно нічого не можна роздивитися.

Брон Ламія схиляється вперед, піднімає комір куртки ще вище і суне далі проти вітру.

Перш ніж вона встигла вийти з кабінки передавача «світло+», Міна Ґледстон почула передзвін вхідного повідомлення і лишилася на місці, витріщившись у голографічну нішу. Корабель Консула відзвітував про одержання її відеолиста, але у відповідь нічого не надсилав. Може, дипломат передумав?

Ні. Колонки даних, які сплили в паралелепіпеді призми перед її обличчям, свідчили про те, що цей надсвітловий пучок походить із системи Моря Безкрайого. Приватним каналом із нею зв’язався адмірал Вільям Аджунта Лі, скориставшись кодами, які вона йому передала.

Коли Ґледстон наполягла на підвищенні флотського командира та призначила його «відповідальним за контакти з урядом» в ударній місії, що планувалася в околицях Хеврона, Військово-космічні сили нетямилися з люті. Але після жорстокого вбивства світів Небесної Брами та Божегаю всіх штурмовиків перевели в систему Моря Безкрайого: сімдесят чотири лінкори, кораблі першого рангу в рясному супроводі факельників та сторожові кораблі — усе це оперативне з’єднання одержало наказ якнайшвидше завдати удару по все ближчих зорельотах Рою і спробувати вразити його ядро.

Лі був шпигуном та зв’язковим Ґледстон. Хоча його нове звання та покладені на нього обов’язки дозволяли брати участь у штабних засіданнях, на тому театрі бойових дій четверо командирів ВКС були старші від нього.

Ґледстон це влаштовувало, їй потрібна була своя людина на місці.

У капсулі зібрався туман, і рішучий вираз обличчя заполонив собою нішу:

— Виконавча директрисо, доповідаю згідно з вашим наказом. Оперативне з’єднання сто вісімдесят один крапка два успішно квантувалося в систему тридцять дев’ять дев’яносто шість крапка дванадцять крапка двадцять два...

Ґледстон здивовано кліпнула, а потім пригадала, що це офіційний код системи зорі спектрального класу G, у якій було розташоване Море Безкрає. За межами своєї планети в складі Гегемонії рідко замислюєшся про географію.

— ...штурмові кораблі Рою подолають радіус суцільного ураження об’єкта націлювання за сто двадцять хвилин, — правив далі Лі. Ґледстон було відомо, що радіус суцільного ураження становить приблизно 0,13 астрономічної одиниці, і це дистанція, з якої системи озброєнь стандартного бойового корабля здатні вражати цілі попри їхній наземний захист. Наземного захисту на Морі Безкрайому не існувало. Свіжоспечений адмірал продовжував свій рапорт: — Контакт із передовими елементами прогнозується о сімнадцятій тридцять дві двадцять шість за часом Гегемонії. Тобто приблизно за двадцять п’ять хвилин. Оперативне з’єднання розгорнуте із розрахунку на максимальне проникнення. Два кораблі-стрибуни забезпечуватимуть підкріплення живою силою та збройним ресурсом до моменту від’єднання телепорт-комунікацій на час бойових дій. Мій особистий флагман — крейсер «Одіссей Вертограду» — готовий за першої нагоди виконати ваше особливе доручення. Вільям Лі. Кінець зв’язку.

Зображення трансформувалося в білу сферу, що крутилася, поки свій шлях доповзали шифри передачі.

— Відповідь? — запропонував комп’ютер передавача.

— Рапорт прийнято. Виконуйте далі, — вимовила Ґледстон.

Директриса вийшла у свій кабінет, де на неї з похмурим виразом на своєму прекрасному личку вже чекала Седептра Акасі.

— У чому справа?

— Воєнна рада готова розпочати засідання, — повідомила їй помічниця. — Але на вас чекає сенатор Колчев. За його словами, йому конче потрібно вас бачити прямо зараз.

— Впусти, а Раді перекажи, що я буду за п’ять хвилин, — Ґледстон примостилася за свій старожитній письмовий стіл, змагаючись із бажанням склепити повіки. Вона дуже втомилася. Проте коли зайшов Колчев, вона його зустріла із розплющеними очима. — Сідай, Ґабріеле Федоре.

Масивний лузієць крокував сюди-туди.

— Яке у біса сідай? Ти розумієш, що відбувається, Міно?

— Ти про війну? — всміхнулася вона. — Кінець життя, яким його знали ми? Ти це мав на увазі?

— Ні! — Колчев грюкнув по столу кулаком. — Дідько, я не це мав на увазі. Я про політичні наслідки. Ти стежиш за Річчю Спільною?

— Коли є час.

— Тоді мала би знати, що деякі сенатори і впливові особи поза Сенатом збирають голоси, щоби висловити тобі вотум недовіри. І це неминуче, Міно. Це лише справа часу.

— Я в курсі, Ґабріеле. Може, все-таки присядеш? У нас є хвилинка-дві перед поверненням до Воєнної ради.

Колчев фактично впав у крісло.

— Міно, я про те, що, трясця, навіть моя дружина зайнята цим гуртуванням нової коаліції.

— Ґабріеле, Зюдетта ніколи і не входила до числа моїх найвідданіших прихильників, — широко всміхнулася Ґледстон, але враз посерйознішала. — Я не стежила за дебатами останні хвилин двадцять. Скільки в мене є ще про запас, як гадаєш?

— Годин вісім. Може, менше.

Ґледстон кивнула.

— Більше мені й не знадобиться.

— Знадобиться? Та про що ти взагалі говориш, чорти б тебе забрали? Яке ще «знадобиться»? Хто ще, по-твоєму, здатен керувати Воєнкою?

— Ти. Я навіть не сумніваюся, що на цій посаді мене зміниш саме ти.

Колчев щось пробурчав собі під ніс.

— Можливо, ця війна триватиме не так довго, — Ґледстон ніби розмірковувала вголос.

— Що? А, ти про цю суперзброю ТехноКорду? Ага, в Альбедо є робоча модель на якійсь із баз Збройних сил, і він хотів би продемонструвати її Раді. Як на мене, жалюгідне марнування часу.

Ґледстон відчула, як її серце ніби стисла холодна рука.

— Пристрій типу жезла смерті? Що? Корд уже його збудував?

— І не один. Просто на факельник устигли завантажити єдиний екземпляр.

— Ґабріеле, хто це санкціонував?

— Підготовчі роботи велися з дозволу Морпурґо, — дебелий сенатор похилився вперед. — Міно, а що з цим не так? Скористатися ним без дозволу Виконавчого директора все одно неможливо.

Ґледстон подивилася на свого давнього напарника по Сенату.

— Ой, як далеко нам до Pax Hegemonica[120], правда, Ґабріеле?

Лузієць знову щось рохнув у відповідь, але грубі риси його обличчя закарбували біль.

— Наша власна чортова помилка. Попередній кабінет довірився Корду віддати Вигнанцям Брешію як наживку. Коли вляглося, ти послухалась інших елементів Корду про залучення Гіперіона до Мережі.

— Гадаєш, участь великого флоту в обороні Гіперіона спровокувала велику війну?

— Ні-ні-ні, — підвів погляд Колчев. — Це неможливо. Ті кораблі Вигнанців у дорозі понад сто років, правда ж? Шкода, що ми їх так пізно виявили. З іншого боку, якби ж тільки можна було всю цю лажу порішати на перемовинах.

У Ґледстон продзвенів комлоґ.

— Час повертатися. Радник Альбедо, напевно, хоче нас познайомити з озброєннями, які допоможуть виграти цю війну.

Мені простіше дозволити собі віддрейфувати до інфосфери, ніж лежати тут цілісінькі ночі, слухати фонтан і чекати наступного крововиливу. Ця слабість не тільки робить мене тупішим, вона перетворює мене на порожню людину[121]. Саму шкаралупу, без ядра. Пам’ятаю, коли Фанні доглядала за мною у Венворт-Плейсі, поки я видужував, то по-філософськи розмірковувала тим своїм тоном: «Чи є де інакше Життя[122]? Чи прокинуся я і зрозумію, що все те сон? Певно, так і є, бо не могли ж нас сотворити для таких страждань».