А тоді стався Гіперіон.

На зворотному шляху із системи Брешії зореліт-шпиталь полковника Федмана Кассада атакували факельники Вигнанців. Вижив лише Кассад, він поцупив катер Вигнанців і здійснив жорстку посадку на Гіперіон. На континент Еквус. На високогірні пустелі, неродючі, відрізані від цивілізації землі за хребтом Вуздечка. У долину Гробниць часу. У володіння Ктиря.

І Монета чекала на нього. Вони любилися... а коли приземлилися Вигнанці, щоби повернути свого бранця, то Кассад із Монетою та ледь відчутною присутністю Ктиря розгромили їхні кораблі, знищили десант і вбили військовиків. На якусь коротку мить полковник Федман Кассад, котрий зростав у кишлах Тарсісу, син, онук і правнук утікачів, громадянин Марса в усіх можливих значеннях, пізнав найвищий екстаз від використання часу як зброї: він рухався невидимцем поміж ворогів, почувався богом руйнування, про що смертні бійці навіть і мріяти не могли.

Але пізніше, коли вони кохалися після кривавої різні, Монета змінилася. Перетворилася на монстра. Чи то Ктир замінив її. Кассад не запам’ятав усіх деталей; не пам’ятав би взагалі, якби йому це не було необхідним для виживання.

Проте він розумів, що повернувся із метою знайти Ктиря та вбити його. Знайти Монету і вбити її. Убити її? Він не знав. Полковник Федман Кассад знав лише, що найсильніші почуття його сповненого страстей життя привели в це місце і в цей час, тож якщо смерть чекає на нього тут, нехай так і буде. І якщо на нього чекали кохання, слава та перемога, від яких здригнеться сама Вальгалла, нехай так і буде.

Військовий опускає щиток, зводиться на ноги і з криком біжить від Нефритової гробниці. Його гвинтівка стріляє у бік Моноліту димовими гранатами і дипольним відбивачем[21], але цього замало для того, аби здолати необхідну йому відстань. Той хтось усе ще живий і стріляє з башти. Кулі й енергетичні заряди розриваються попід ногами, поки він ухиляється та стрибає від бархана до бархана, від однієї купи жорстви до іншої.

Флешети сиплять йому по шолому і ногах. На щитку з’являється тріщина, й індикатори починають загрозливо блимати. Кассад прокліпує тактичні дисплеї, залишаючи лише нічне бачення. Надшвидкі кулі цілять йому в плече і коліно. Він падає, його змушують впасти. Панцир стає жорстким, а тоді знову набуває еластичності. Він схоплюється і знову біжить, відчуваючи, як на тілі з’являються глибокі гематоми. Його полімеризована броня-хамелеон чимдуж намагається підлаштуватися під безлюдний ландшафт, що ним пересувається полковник: ніч, полум’я, пісок, розплавлений кришталь і розпечене каміння.

До Моноліту вже п’ятдесят метрів, і стрічки світла блимають то зліва, то справа від військового, одним доторком перетворюючи пісок на скло і спалахуючи зі швидкістю, від якої нікому не втекти. Убивчі лазери вже не граються з ним і вражають у ціль, б’ючи у шолом, в серце й пах жаром усіх зірок. Його костюм яскраво дзеркалить, змінюючись кожної мілісекунди, аби збігатися із кольорами атаки. Чоловіка оточує гало із розпеченого повітря. Розжарені мікросхеми пищать від непомірних перевантажень, вибудовуючи силове поле завтовшки один мікрометр для захисту тіла від жару.

Кассад долає останні двадцять метрів, за допомогою підсилювачів перестрибуючи бар’єри розплавленого кришталю. Зусібіч вибухи, він падає, а тоді знову зривається. Броня повністю жорстка. Він — лялька у лапах вогню.

Бомбардування припиняється. Полковник стає на коліна, а тоді на ноги. Він дивиться на фасад Кришталевого моноліту, та мало що бачить, окрім полум’я і тріщин. Щиток розтріскався і тепер уже непотрібний. Чоловік піднімає його, вдихає дим з іонізованим повітрям, а відтак входить у гробницю.

Імпланти сповіщають, що інші пілігрими шукають його по своїх каналах. Він їх усі закриває. Знімає шолом і йде у темряву.

Тут одна зала, велика, квадратна і темна. Він підводить очі; по центру на сотню метрів угору шахта відкривається в розтрощене небо. На десятому поверсі, в шістдесяти метрах від нього, чекає якийсь силует, оповитий полум’ям.

Кассад закидає зброю на плече, бере шолом під пахву, підходить до великих спіральних сходів посеред шахти і рушає вгору.

— Ви поспали? — поцікавився Лі Гант, коли ми ступили в телепорт-приймальню «Крон».

— Так.

— Сподіваюся, сни хоч були приємні? — уточнив Гант, навіть не приховуючи свого сарказму або ж ставлення людини до сонька, поки такі, як він, крутили коліщатка врядування та підпомагали сильним цього світу.

— Та де там, — озирнувся я, піднімаючись широкими сходами до банкетних ярусів.

У Мережі, де кожне провінційне містечко будь-якої країни на будь-якому континенті, здається, могло похвалитися власним чотиризірковим рестораном, де істинних гурманів можна було нарахувати з кільканадцять мільйонів, а їхні смаки вдовольняли екзотичні наїдки з двохсот планет, навіть у Мережі, розпещеній кулінарними тріумфами та успішними закладами харчування, «Крони» стояли осібно.

Розташований на одному з дюжини найвищих дерев світу, цей ресторан займав кілька акрів його гілок у верховітті на висоті щось із півмилі над поверхнею землі. Сходи, по яких ми здіймалися разом із Гантом, мали тут чотири метри завширшки та губилися серед неозорого проспектного гілля під пристовбуровим листям завбільшки з вітрила — освітленим прожекторами в прогалинах крони, — крутішим та масивнішим від більшості гірських схилів. У горішньому гіллі «Крон» налічувалося зо два десятки банкетних платформ, чиї статусність і привілейованість зростали з висотою дерева та статками і впливовістю їхніх завсідників. Впливовістю особливо. У суспільстві, де мільярдерів було як маку і де вечеря у «Кронах» могла потягнути на тисячу марок і все одно лишатися доступною мільйонам, головним арбітром, який вказував на ваше розміщення і привілеї, залишалася влада — валюта, яка завжди в ціні.

Вечірня зустріч мала відбутися на найвищому ярусі — широкій вигнутій платформі, виготовленій із яз-дерева (оскільки нога людини не повинна торкатися дерева М’юїра), звідки можна було побачити присмеркове лимонне небо, безмежжя крон трохи нижчих дерев, що тягнулися аж до неблизького обрію, дивні помаранчеві вогні деревних помешкань храмовників та їхніх молитовень, які прозирали в далекій зелені верховіть, і бурштиново-брунатну стіну тихошелесного лісу. На вечерю зібралося біля шістдесяти осіб. Я впізнав сенатора Колчева, чиє біле волосся виблискувало під японськими ліхтарями, а також радника Альбедо, генерала Морпурґо, адмірала Сінґха, голову Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, спікера Речі Спільної Ґіббонса, ще дюжину сенаторів, представників таких впливових світів, як Сьома Дракона, Денебі-Драй, Нордгольм, Фудзі, обидва Ренесанси, Метаксас, Мауї-Заповітна, Хеврон, Нова Земля та Іксіон, а також гурт дрібніших політиків. Тут же перебував і блискучий у своєму оксамитовому однострої темно-червоної барви артист-акціоніст Спенсер Рейнолдс, але інших митців якось я не зауважив. Щоправда, із протилежної сторони людної платформи я розгледів Тайріну Вінґрін-Фіф. Ця видавчиня, котра змінила книжкову ниву на філантропію, виділялася в натовпі своєю вечірньою сукнею, яка складалася з тисяч шкіряних пелюсток, не товстіших від шовкової нитки, а її бразолійне волосся завмерло у злеті високої хвилі. З іншого боку, її убір — усього лишень оригінальна модель від «Тедекаї», макіяж був різким, але не інтерактивним, та й назагал жінка виглядала набагато скромніше, ніж зазвичай якихось п’ятдесят чи шістдесят років тому. Я рушив у її напрямку навпрошки через вир гостей, котрі раз по раз вирушали в рейди по численних барах передостаннього ярусу та чекали на офіційне запрошення до столу.

— Джозефе, любий, — гукнула Вінґрін-Фіф, коли мені лишалося до неї пару ярдів, — а яким же дивним вітром занесло на цей нудний вечір тебе?

Я всміхнувся у відповідь і запропонував їй келих шампанського. Із вдовою та спадкоємицею видавничої імперії, законодавицею літературної моди ми познайомилися торік під час її тижневих відвідин мистецького фестивалю на Есперансі чи не лише завдяки моїй дружбі з такими іменитими діячами Всемережжя, як Салмуд Бреві III, Міллоном Де-Га-Вром та Рітметом Корбе. Тайріна була динозавром, що відмовлявся вимирати; якби не макіяж, її зап’ястки, долоні та шия мали би світитися голубим кольором через численні курси терапії Поульсена; десятки років вона провела у короткочасних міжзоряних круїзах або ж нечувано коштовитій кріогенній дрімоті на спа-курортах, що були надто ексклюзивними, аби мати власні назви. Як результат, Тайріна Вінґрін-Фіф залізною хваткою тримала світське життя під своїм контролем уже понад три століття і ні на мить не збиралася її послаблювати. Із кожним двадцятирічним сном її статки зростали, а ім’я перетворювалося на все п’янкішу легенду.