Ктир зробив три кроки вперед, зупинившись менше ніж за два метри від Сола. Руки істоти закрутилися і піднялися, розгорнулися пальці-леза.

Сол ні на йоту не відпускав від себе дитинки. Її шкіра зволожилася, обличчя вкрилося синцями та плямами від потуг народження. Лишалися якісь там секунди. Очі крутилися самі по собі, здавалося, вона зосередилася на Солі.

«Погоджуйся, тату», — Сол пригадав свій сон.

Голова Ктиря низько опустилася, поки його рубінові очі під страхітливим каптуром не вп’ялися в самого Сола та його дитину. Живосрібні щелепи розтулилися, вишкіривши ряди та яруси сталевих зубів. Чотири руки простягнулися до нього із розкритими металевими долонями і завмерли в метрі від старого.

«Погоджуйся, тату», — Сол пам’ятав свій сон, пам’ятав обійми доньки і збагнув, що вкінці (коли все обертається на порох) вірність тим, кого ми любимо, — це єдине, що можна забрати з собою в могилу. Віра (істинна віра) означає довіру до цієї любові.

Сол підняв новонароджене немовля, немовля, котре помирало, якому виповнилися якісь секунди, яке верещало у своєму першому й останньому подиху, і передав його Ктирю.

Звільнившись від своєї невагомої ноші, Сол раптом відчув кошмарну млість.

Ктир підхопив Рахіль і відступив, обійнятий світлом.

Позаду Сфінкса тернове дерево припинило мерехтіти і перейшло у фазу сьогодення, набувши жахливого фокусу.

Сол ступив уперед, простягнувши руки в благальному жесті, але Ктир уже відходив назад у сяйво, аби через мить зникнути там. Вибухові хвилі ганяли в хмарах, а відтак впали на Сола, від чого він знову опустився на коліна.

Позаду та навколо нього відкривалися Гробниці часу.

Я прокинувся, і мені це не припало до вподоби.

Перевернувшись, я мружився та лаяв несподіване вторгнення світла. На краю ліжка сидів Лі Гант, досі тримаючи в руках аерозольний інгалятор.

— Ти прийняв стільки снодійного, що можна цілий день провалятися в ліжку, — проказав він. — Прокинься і співай.

Я сів, пошкрябав на щоках ранкову щетину і скривився в напрямку Ганта.

— Хто в дідька тобі дозволив вдиратися у мій номер? — говорячи це, я закашлявся і не міг спинитися, аж поки Гант не приніс мені склянки води з ванної кімнати.

— На.

Я випив, марно стараючись виливати свій гнів та лють у проміжках між спазмами кашлю. Рештки сну розвіялися, немов уранішній туман. На мене впало відчуття жахливої втрати.

— Вдягайся, — підвівся Гант. — Ти потрібен Директрисі в її кабінеті за двадцять хвилин. Поки ти тут спав, дещо сталося.

— І що ж таке трапилося? — я протер очі, а тоді п’ятірнею спробував розкуйовдити чуприну.

— Зазирни в інфосферу, — стримано всміхнувся Гант. — І якнайшвидше у кабінет Ґледстон. Двадцять хвилин, Северне, — і він пішов.

Я зайшов в інфосферу. Зазвичай, такий візит можна порівняти із видом на клаптик океану на Старій Землі, який може перебувати на різних стадіях турбулентності. У нормальні дні вона скидається на спокійне море, чиєю поверхнею бігають хвильки різних конфігурацій. Кризові стани візуалізуються в подобі брижів та баранців на гребенях хвиль. Сьогодні в інфосфері штормило. Я не одразу зміг зайти, хай яким маршрутом хотів скористатися. Вал спантеличення характеризував припливи інформації й оновлень, матриця базової площини навісніла від перемін у сховищах даних, крупних переведень кредитів із рахунку на рахунок, у той час як Річ Спільна (що схожа на багатошарову гутірку про новини та політичні дебати) сьогодні перетворилася на ураган непорозумінь, покинутих референдумів та застарілих шаблонів, що ніби дрантя хмар носилося в буревії.

— Господи всемогутній, — прошепотів я, насилу пробившись в інфосферу та змагаючись із напливом інформації, що бив хвилями в імплантовані мережі та мозок. Війна. Несподівана атака. Неминуче руйнування Мережі. Балачки про відставку Ґледстон. Заворушення на двох десятках планет. Повстання проти Церкви Ктиря на Лузі. Флот ЗСГ, що темпом покидав систему Гіперіона, здійснюючи відчайдушний ар’єргардний маневр. Але ж надто спізнілий, надто спізнілий. Напад на Гіперіон уже розпочався. Острах замаху на систему телепортів.

Я скочив і голяка побіг в акустичний душ, який закінчив приймати у рекордний для себе час. Гант або ще хтось уже приготував мені сірий формений костюм та накидку, тож я похапцем убрався, на ходу зачісуючи мокре волосся назад, дозволивши йому впасти на комір.

Не годилося затримувати Виконавчу директрису Гегемонії Людини. Ой, не годилося.

— Ви вчасно, — з порога приватного кабінету мене зустріла Міна Ґледстон.

— Що ви нахрін скоїли? — гарикнув я.

Ґледстон кліпнула. Вочевидь, Виконавча директриса Гегемонії Людини не звикла до такого тону. «Сама, трясця, винна», — подумалося мені.

— Не забувайте, хто ви і з ким розмовляєте, — холодно зауважила вона.

— А я не знаю, хто я. Та й говорю, можливо, з найбільшим масовим убивцею від часів Горація Ґленнон-Гайта. Якого дідька вам здалася ця війна?

Ґледстон іще раз кліпнула та роззирнулася по кімнаті. Ми спілкувалися самі. Її вітальня була довга, стіни приємних темних кольорів були прикрашені шедеврами зі Старої Землі. Але тієї миті мене справді не хвилювало, що я стояв у приміщенні з оригіналами ван Ґоґа. Я прикипів поглядом до Ґледстон та її лінкольнівського обличчя, що насправді належало старій жінці, на яку крізь стулки жалюзі падали промінці світла. На мить наші погляди зустрілися, але вона швидко відвела очі.

— Перепрошую, — різко промовив я без ноток вибачення в голосі, — ви ж не дозволили цьому статися, ви спровокували такий хід подій, правда?

— Ні, Северне, я не спровокувала такого ходу подій, — Ґледстон говорила притишеним голосом, майже напошепки.

— Розказуйте, — відказав я, міряючи кроками кімнату перед високими вікнами, а світло, пробиваючись крізь жалюзі, бігало по мені різнобарвними смужками. — І я не Джозеф Северн.

— Мене вас називати пан-Кітсом? — повела вона бровою.

— Звіть мене Ніким[52], — відповів я. — А коли прийдуть інші кіклопи, скажете їм, що Ніхто вас осліпив, а ті вернуть назад, примовляючи, що то боги наслали на вас.

— Плануєте мене осліпити?

— Зараз я міг би скрутити вам в’язи і піти геть, не відчуваючи жодного докору сумління. Ще й тиждень не добіжить до кінця, як загинуть мільйони. Як ви могли дозволити цьому статися?

Ґледстон торкнулася нижньої губи.

— У майбутнього є тільки два шляхи розвитку, — тихо промовила вона. — Війна й абсолютна невизначеність або мир й однозначне винищення. Я обираю війну.

— Хто це сказав? — тепер у моєму голосі лунала радше допитливість, аніж гнів.

— Це факт, — вона звірилася з комлоґом. — За десять хвилин у мене виступ у Сенаті, під час якого я оголошу війну. Розкажіть мені, що нового у пілігримів на Гіперіоні.

— Тільки в тому разі, якщо ви мені щось пообіцяєте.

— Гаразд, якщо це в моїх силах.

Я взяв паузу і зрозумів, що жодним важелем у всесвіті не зможу переконати цієї жінки поставити свій автограф на порожньому чеку.

— Ну, добре, — почав я. — Я хочу, щоби ви відправили плюс-сигнал на Гіперіон, зняли арешт із корабля Консула і відправили когось угору Гулаєм на його пошуки. Він десь у ста тридцяти кілометрах від столиці, в районі шлюзів Карли. Може бути поранений.

Ґледстон зігнула палець, потерла губу і кивнула.

— Пошуки ми організуємо. Звільнення корабля залежить від того, що ви мені конкретно розкажете. Інші живі?

— Деякі, — я підібгав куцу накидку і впав на канапу навпроти стола.

— Донька Байрона Лами? Брон?

— Її забрав Ктир. Якийсь час вона лишалася непритомною, під’єднаною через дивний нейрошунт до інфосфери. Я снив... що вона пливла в просторі й возз’єдналася з імплантованою персоною першої повернутої особистості Кітса. Вони ввійшли до інфосфери... по суті, мегасфери, до вимірів та комунікації Корду, про які я сном-духом не відаю.