— Пан-Директрисо, — розпочала голографічна проекція, — Консультаційна рада прогнозистів Корду і надалі пропонує свої послуги в цей час великої...

— Де Корд, Альбедо? — перебила його Ґледстон.

— Перепрошую, пан-Директрисо, — продовжував усміхатися радник. — Що ви маєте на увазі?

— ТехноКорд... Де він?

На доброзичливому обличчі Альбедо з’явилося легке спантеличення, але жодного натяку на ворожість, жодних видимих емоцій, окрім хіба що задумливої запопадливості.

— Ви не можете не знати, пан-Директрисо, що від часів Відділення політика Корду полягає в тому, щоби не розкривати місцезнаходження... е-е... фізичних елементів ТехноКорду. Іншими словами, Корд ніде не існує, оскільки...

— Оскільки ви існуєте в базовій площині гармонізованих реальностей, — безбарвним голосом закінчила за нього Ґледстон. — Я чую цю маячню все своє життя, Альбедо. А до цього її чув мій батько, а до нього — і його батько. Зараз я запитую прямо: де ТехноКорд?

Радник задумливо і водночас із прикрістю похитав головою, ніби дорослий, котрого дитина в тисячний раз питає: «Тату, а чого небо синє?».

— Пан-Директрисо, просто на це питання неможливо відповісти у спосіб, який би мав сенс у сітці людських тривимірних координат. У якомусь аспекті ми... Корд... існуємо в Мережі та поза нею. Ми плаваємо в реальності базової площини, яку ви називаєте інфосферою, але що стосується фізичних компонентів... того, що ваші пращури назвали би «апаратною частиною», нам здається за необхідне...

— Тримати їх розташування в секреті, — закінчила за нього Ґледстон, схрестивши руки. — Ви в курсі, раднику Альбедо, що в Гегемонії знайдуться люди... мільйони людей... із твердим переконанням, що ваш Корд... ваша Консультаційна рада... зрадили людство?

— І це дуже прикро, — розвів руками Альбедо. — Прикро, але цілком зрозуміло.

— Ваші інтелекти мали би видавати залізобетонні прогнози, раднику. Але ви навіть не натякнули на знищення планет флотом Вигнанців.

Сум на прекрасному обличчі проекції здавався майже щирим:

— Пан-Директрисо, заради справедливості варто вам нагадати, що Консультаційна рада попереджала вас про те, що долучення Гіперіона до Мережі спричинить появу випадкової змінної величини, яку не здатна факторизувати навіть Рада.

— Причому тут Гіперіон?! — майже зірвалася на крик Ґледстон. — Горить Божегай. Небесна Брама перетворена на шлак. Наступного удару їхньою кувалдою тепер чекає Море Безкрає! Навіщо здалася Консультаційна рада, якщо вона не спроможна передбачити подій такого масштабу?

— Ми прогнозували неминучість війни з Вигнанцями, пан-Директрисо. Як і те, що оборона Гіперіона наражає всіх на велику небезпеку. Ви мусите повірити мені, що долучення цієї планети до будь-якого рівняння знижує прогнозистами фактор достовірності на...

— Гаразд, Альбедо, — зітхнула Ґледстон. — Мені треба переговорити з кимось іще з ТехноКорду. З кимось із вашої незбагненної ієрархії інтелектів, хто реально вирішує.

— Я вас запевняю, що представляю тут усі елементи ТехноКорду, коли...

— Так-так. Але я хочу поспілкуватися з кимось із ваших володарів. Ви їх так, здається, називаєте? Із якимось старшим Штінтом, із якимось вашим важковаговиком. Розумієте, Альбедо? Я хочу поспілкуватися із кимось, хто зможе мені пояснити, чому Корд викрав мого митця Северна і мого помічника Лі Ганта.

— Запевняю вас, пан-Директрисо, — проказав немовбито шокований Альбедо, — честю нашого чотирьохсотлітнього альянсу присягаюся, що Корд не причетний до прикрого зникнення...

— Ось чому мені треба переговорити із Володарем. Час для запевнень минув, Альбедо. Настала пора відвертих розмов, якщо хтось із наших двох видів збирається пережити цю війну. Це все.

Вона заглибилась у плівки факс-блокнотів, що лежали в неї на столі.

Радник Альбедо підвівся, кивнув на прощання і розчинився у повітрі.

Ґледстон викликала свій персональний портал, назвала коди лазарету в Будинку уряду і підвелася з крісла. Та перш ніж торкнутися каламутного дзеркала енергетичного прямокутника, вона завмерла, замислившись над тим, що вона ото зараз робить. Уперше в житті її бентежив факт використання телепорту.

А раптом Корд і її схоче викрасти? Або вбити?

Міна Ґледстон раптом усвідомила, що Корд вершить суд життя і смерті над громадянами Мережі, котрі повсякчас користуються послугами телепортів... тобто всіх громадян із доступом до електроенергії. Лі з кібридом Северном не обов’язково вбили чи кудись не туди квантували... тільки нав’язлива звичка підсвідомо думати про телепорти як про залізобетонної надійності транспортний засіб переконувала її в тому, що ці двоє кудись відправилися. Її помічника та загадкового кібрида могли нікуди не квантувати. Могли завиграшки розпорошити на атоми, розтягнувши їх по всій сингулярності. Телепорти ж фактично нікуди людей і речей не «переносили» (саме поняття про це — звичайна дурниця), та чи розумнішим було вірити устаткуванню, яке дірявить тканину часопростору і дозволяє людині гуляти крізь такий собі люк у чорній дірі? Наскільки розумною можна назвати людину, котра звіряється на Корд задля переходу в лазарет?

Ґледстон подумала про Операційний центр... три велетенські приміщення, зв’язані постійно діючими, кришталево прозорими порталами... але все одно — це три приміщення, розділені щонайменше тисячею світлових років реального космосу, десятками років реального часу, навіть якщо подорожувати на рушіях Гокінґа. Щоразу, коли Морпурґо, Сінґх чи хтось з інших рухається від голограми до планшета, то долає велетенські прірви в часі та просторі. Усе, що потрібно було би зробити Корду для знищення Гегемонії або будь-якого її громадянина, — це підкрутити щось там у порталах, дозволити невеличкій «помилці» закрастися в позиціонування.

«До дідька», — думає Ґледстон і вирушає на побачення з Полем Дюре у лазарет Будинку уряду.

Дві кімнати другого поверху в будинку, розташованому на П’яцца-ді-Спанья, малі, вузькі, мають чималі стелі і — якщо не враховувати по одненькій лампі, що їх у кожній із кімнат ніби привиди засвітили в очікуванні відвідин іншими привидами — досить темні. Моє ліжко стоїть у дрібнішій із двох кімнат, тій, що високим вікном виходить на П’яццу, дарма що цієї ночі з нього видно лише темряву із прожилками глибоких тіней, увиразнену бульканням невидимого водограю Берніні[106].

Щогодини б’є дзвін на одній із веж-близнючок Санта-Триніта-деї-Монті[107], церкви, що зачаїлася в цій пітьмі, немов дебелий рудувато-бурий кіт на верху сходів, і кожного разу, варто мені зачути короткий натужний передзвін, що сповіщає опівнічні години, я уявляю, як примарні руки смикають за мотузки тих дзвонів. Або, можливо, це зігнилі руки тягнуть за примарні мотузки. Навіть не знаю, який із цих образів найбільше пасує сьогодні вночі моїм макабричним фантазіям.

Затемна на мене, мов тяжка, вогка й задушлива ковдра, лягає пропасниця. Шкіра то пече, то робиться липка на доторк. Двічі мене проймали напади кашлю; перший підняв на ноги Ганта, котрий прибіг із сусідньої кімнати, і я бачив, як розширюються його очі від вигляду крові, яку я виплював на дамастові простирадла; із другим спазмом я боровся, наскільки стало сили, поки не добрів до миски на бюрку, куди вихаркав трохи крові та чорного слизу. Другого разу Гант не прокинувся.

Знову повернутися сюди. Пройти весь той шлях до цих темних кімнат і похмурого ліжка. У глибинах пам’яті спливає моє пробудження і чудесне зцілення тут, спливає «справжній» Северн, і доктор Кларк, і навіть низенька синьйора Анджелетті[108], котра завжди метушилася в передпокої. Той період одужання від смерті; той період усвідомлення, що я не Кітс, що я не на справжній Землі, що це не того самого століття я востаннє заплющив очі... що я не людина.