Брон Ламія сприйняла її фактично як послання мертвого коханця, батька її ще не народженої дитини, до неї самої. Я витріщався на пергамен, опустивши обличчя так низько, що мій подих затуманював вітрину.

То не послання з іншого часу до Брон і навіть не сучасний авторові плач за Фанні, моєю єдиною, найдорожчою душею та жаданням. Я прикипів очима до вигорілих слів — охайного каліграфічного почерку, що його літери і досі можна було спокійно розібрати попри безмір часу та еволюцію мови — і пригадав, як написав їх у грудні 1819 року, надряпавши цей уривок на сторінці сатиричної «казки», яку тоді тільки-но почав, про «Каптур і дзвіночки». Страхітливе безглуздя, яке цілком справедливо закинув після перших днів розваги, що принесло його складання.

А от уривок із «живою й гарячою рукою» належав до тих поетичних ритмів, що бринять нерозв’язаним акордом у думках, ваблячи до себе, до тих чорнил і пергаменту, на якому його виписано. У свою чергу він насправді був відгомоном іще давнішого, незадовільного рядка... вісімнадцятого абощо... в моїй другій спробі переповісти історію падіння сонячного бога Гіперіона. Пам’ятаю першу версію, яку, не вагаючись, витягають на світ Божий, коли б і де б не перемивали моїх літературних кісточок, лишаючи їх усім на позір, ніби мощі необачного святого, запечатані в бетоні й склі під вівтарем красного слова... У першій версії йшлося:

Рукопис мені припав до вподоби. Мене манило притаманне йому відчуття переслідування та водночас його невловимості, і я би залюбки скористався «оцією рукою з пером могильним», навіть якби це вимагало додаткового редагування і додавання чотирнадцяти рядків до і без того занадто розлогого вступного пасажу Першої пісні.

Я відкинувся на спинку фотеля й опустив обличчя на руки. Я хлипав носом. Не знаю чому. Але припинити не міг.

Іще довго по тому, як припинили бігти сльози, я там сидів і згадував. Одного разу, можливо, через кілька годин, іще звіддаля почулося відлуння кроків, які ввічливо зупинилися перед дверима маленької кімнатки. Хтось там постояв і знову пішов геть.

Я зрозумів, що всі книжки в цих нішах — роботи «містера Джона Кітса п’яти футів заввишки», як я колись написав. Джона Кітса, поета-сухотника, на єдине прохання якого надгробок лишили без імені, написавши на ньому лиш таке:

ТУТ СПОЧИВАЄ ТОЙ,

ЧИЄ ІМ’Я

ЗАПИСАНЕ НА ВОДІ.

Я не пішов дивитися на інші книжки. Не пішов їх читати. Мені це було непотрібно.

Самотній у тиші й мускусному запаху шкіри та древнього паперу бібліотеки, самотній у святилищі самого себе й водночас чужої людини, я заплющив очі. Я не спав. Я снив.

Інфосферний аналог Брон Ламії та повернена персона її коханця падають на поверхню мегасфери, ніби два пірнальники, що стрибнули у збурену воду з високої скелі. Відчуття квазіелектричного удару, наче здолався опір якоїсь перетинки, і ось вони вже всередині. Зорі зникли, й очі Брон лізуть з орбіт, коли вона дивиться на інформаційне середовище, складніше від будь-якої інфосфери.

Для людських операторів подорож інфосферою зазвичай прирівнюється до подорожі складним містом інформації: вежі-хмарочоси корпоративних і державних даних, магістралі виробничих процесів, широкі проспекти взаємозв’язків на рівні базової площини, підземні переходи з обмеженим доступом, високі крижані брандмауери[63] служб безпеки з мікрофагами на потайній варті, а ще — видимі аналоги усіх мікрохвильових потоків і зустрічного їм руху, якими живе геть усяке місто.

Тут цих слів не вистачить. Геть не вистачить.

Звичайні аналоги інфосферних міст нікуди не поділися. Вони всі тут, але крихітні, загублені в масштабах мегасфери, і видно їх немовби справжні міста з планетарної орбіти.

Брон чудово бачить, що мегасфера не менш жива й інтерактивна від біосфери будь-якого світу п’ятого класу. Густішають і буяють сіро-зелені ліси даних, дерева в них галузяться та вкорінюються новими пагонами прямо на її очах; під власне лісом цвітуть і відмирають по завершенню своєї функції справжні мікроекологічні ніші інформаційних потоків та підпрограми штучних інтелектів; під мінливим океаном-рідкоґрунтом самої матриці зайняті своєю роботою інформаційні кроти, комунікаційні черви, бактерії перепрограмування, коріння дерев даних, сіють своїм насінням Дивні Петлі, поки над ними, над тим лісом та густим підліском фактів і взаємодій свої потаємні обов’язки виконують аналоги хижаків і жертв, вони падають каменем униз, тікають, спинаються, вгороджують пазурі й вільно собі ширяють у просторах між синапсами гілок[64] та нейронами крон.

Щойно ця метафора подарувала Брон смисл картини, що розгорнулася перед її поглядом, образ тут же зник і залишив по собі тільки неосяжну реальність-аналог мегасфери — неозорий внутрішній океан зі світла й звуків, розгалужених комунікацій, розбавлений запаморочливими круговертями свідомостей штучних інтелектів та зловісних чорних дір, де виднілися вхідні сигнали телепортів. Брон зараз рухне від натиску морської хвороби, та вона не бариться і міцно хапає Джонні за руку, ніби жінка, що тоне й намагається порятуватися, вчепившись за рятувальний круг.

— «Усе гаразд, — сигналить їй Джонні. — Я втримаю. Лишайся поруч».

— «Куди ми?»

— «На пошуки декого, про кого я забув».

— ??????

— «Свого... батька...»

Брон міцно тримається, поки вони з Джонні все глибше занурюються в аморфну безодню. Вони потрапили на плинний малиновий проспект із опечатаними інфокур’єрами, і їй спадає на думку, що червоні кров’яні тільця, мабуть, бачать те саме під час своєї подорожі кровоносними судинами.

Здається, Джонні відомий цей шлях; вони двічі звертали на дрібніші вулички-притоки основної магістралі, і чимало разів йому доводилося обирати путь на розгалуженнях. Джонні легко вдається маневрувати їхніми тілами-аналогами поміж кур’рами-тромбоцитами завбільшки з невеликі зорельоти. Брон знову намагається побачити метафору біосфери, але тут, всередині гілок-розв’язок, їй не видно лісу за деревами.

Вони проносяться областю, де між собою спілкуються штучні інтелекти, вгорі над ними... навколо них... немовбито гігантські сірі кардинали, котрі посхилялися над пожвавленим мурашником в інсектарії. Брон згадує рідну планету мами — Фригольм — із пласким, ніби стіл для більярду, Великим степом, де одні тільки їхні короткотравні маєтності розкинулися на площі в п’ять мільйонів гектарів... Брон пам’ятає страхітливі осінні бурі, коли вона стояла в них на межі, лише на крок ступивши назовні захисної бульки силового поля, і спостерігала за громадженням шарувато-купчастих хмар двадцятикілометрової вишини в криваво-червоному небі, де лють акумулювалася з такою енергією, що в неї наїжачувалося волосся на передпліччях, поки вона чекала на блискавиці завбільшки як цілі міста, на смерчі, що звиватимуться і спадатимуть униз, геть як пасма Медузи[65], на честь якої їх і прозвали, а ще — зазирала поза торнадо, поза ті стіни чорного буревію, що змітає все на своєму шляху.