Усмішка Альбедо мала ідеальний розрахунок: дружня і без найменшого натяку на поблажливість.

— Ні для кого не таємниця, що елементи Корду століттями працюють над хоча б теоретичною моделлю так званого штучного інтелекту, що залишить далеко позаду наші вбогі інтелекти, — Альбедо розвів руками, ніби виправдовувався. — Навряд чи це можна назвати спробою створити Бога, монсеньйоре. Радше — дослідним проектом, що покликаний дослідити можливості у сферах, де першопрохідцями були ваш святий Тейяр та отець Дюре.

— Але ж ви переконані, що власну еволюцію можна впорядкувати і вивести на вищий рівень свідомості? — озвався капітан II рангу Лі, уважний слухач, герой та військово-морський звитяжець. — Сконструювати абсолютний інтелект у спосіб, аналогічний тому, в який ми колись сконструювали з кремнію та мікрочипів ваших примітивних пращурів?

Альбедо розсміявся.

— Боюся, нічого настільки простого й грандіозного. Ну, і коли ви, капітане, звертаєтеся до мене на ви, не забувайте, будь ласка, що я лишень одна з численних особистостей у сукупності інтелектів, не менш розмаїтих, ніж люди на цій планеті... та й у всій Мережі. Корд не є монолітним. І в ньому існують численні табори прибічників різних філософій, думок, гіпотез (якщо хочете, називайте їх релігіями) не згірш від усякої розмаїтої громади, — він склав руки, немовбито насолоджувався тільки йому зрозумілим жартом. — Особисто я вважаю пошуки Абсолютного Інтелекту різновидом хобі, а не віровизнанням. Все одно що складання моделей кораблів у пляшках, капітане, або дискусію про кількість янголів, що вмістяться на краєчку голки[26], монсеньйоре.

Усе товариство, крім щиро насупленого Рейнолдса, котрий, безсумнівно, намагався зараз придумати, як повернути плин розмови у своє русло, ґречно посміялося.

— А як щодо чуток, згідно з якими Корд, намагаючись віднайти Абсолютний Інтелект, побудував ідеальну копію Старої Землі? — спитав я, приголомшений із власного запитання.

Усмішка Альбедо навіть не ворухнулася, дружній погляд не дав слабинки, але на якусь наносекунду його проекцією таки пробігла хвиля чогось. Чого? Шоку? Люті? Веселощів? Я не мав жодного уявлення. Протягом тієї вічної секунди він міг вийти зі мною на зв’язок приватним каналом, передати неймовірний обсяг інформації через мій власний лінк із ТехноКордом або ж невидимими коридорами, що ми їх собі зарезервували в лабіринтах інфосфери, яку людство вважало такою простою. Він міг мене просто вбити, скориставшись своїм службовим становищем та відшукавши спільну мову хай із якими кордівськими богами, що управляли середовищем для такої свідомості, як моя. Не складніше, ніж директорові інституту наказати котромусь із лаборантів ввести смертельну дозу анестезії докучливій піддослідній мишці.

Бесіда зупинилася за всім столом. Навіть Міна Ґледстон із її вкрай важливими особами у почті зиркнули в наш бік.

Обличчя радника Альбедо розтягнулося в іще більшому посміху:

— Ну й химерні ж чутки бувають! От скажіть мені, пан-Северне, невже хтось... особливо такий організм, як Корд, що його ваші власні коментатори обізвали «безтілесним кодлом мізків, програм-дезертирів, які повтікали зі своїх мереж, тільки аби видлубувати інтелектуальний пух із неіснуючих пупків»... невже хтось здатен побудувати ідеальну копію Старої Землі?

Я поглянув на проекцію, крізь проекцію, вперше усвідомивши, що його страви та куверти також були проекцією. Поки ми говорили, він весь час їв.

— І, — вочевидь, щиро розважений, продовжував він, — хіба пліткарям не спадало на думку, що «ідеальна копія Старої Землі» мала би бути Старою Землею в усіх своїх функціях? Яку гіпотетичну користь можна стягнути з дослідження теоретичних можливостей прогресивної матриці штучного інтелекту?

Коли я не відповів, над усім центром стола запанувала ніякова мовчанка.

— Я би сказав, — прокашлявся монсеньйор Едуар, — що якби... е-е... суспільство могло створити точну копію будь-якої планети (й особливо такої, що чотириста років тому була знищена), то йому би не потрібно було шукати Бога. Воно б само було Богом.

— Авжеж! — реготів Альбедо. — Такі безглузді чутки, але ж наскільки прекрасні! Безперечно, прекрасні!

Діру-мовчанку затягнуло розслабленими смішками. Спенсер Рейнолдс заходився розповідати про свій наступний проект: намагання координувати спроби самогубців покінчити із життям, стрибаючи з мостів на добрих двох десятках планет перед камерами Речі Спільної, — але вся увага дісталася Тайріні Вінґрін-Фіф, котра обвила рукою монсеньйора Едуара та припрошувала його відвідати нудистську вечірку в її плавучому замку на Морі Безкрайому після вечері.

Я помітив, як на мене витріщався радник Альбедо, і вчасно розвернувся, щоби запримітити допитливі погляди Лі Ганта й Директриси, після чого крутнувся на місці, зустрічаючи офіціантів, котрі вже несли срібні таці з основною стравою.

На вечірку голяка у басейні Тайріни я не пішов. Як і Спенсер Рейнолдс, котрого я бачив востаннє, коли він про щось відверто гомонів із Зюдеттою Ш’єр. Не знаю, чи вдалося Тайріні спокусити монсеньйора Едуара.

Вечеря ще не добігла кінця, представники правління Фонду допомоги виступали з короткими промовами, і чимало владних сенаторів уже почали нервово метушитися, коли до мене зашепотів Лі Гант, повідомляючи, що супровід Директриси ладнається йти туди, де була потрібна моя присутність.

Годинник показував 23:00 за стандартним часом Мережі, тож я припустив, що товариство повертається до Будинку уряду, та коли я ступив крізь одноразовий портал — останнім з гурту, після мене в ар’єргарді йшла тільки преторіанська гвардія[27], — то на власне зачудування опинився в коридорі, що мав кам’яні стіни, самотнім оздобленням яких були тільки видовжені вікна з марсіянським світанком за ними.

Технічно Марс не входив до складу Мережі; найдавнішу позаземну колонію людства навмисне лишили складною для подорожування. Прочани дзен-гностики, які мандрували до Гори Наставника на рівнині Еллада[28], мусили телепортуватися на Станцію Домашньої системи і вже потім катерами з Ґанімеда чи Європи добиратися до Марса[29]. Незручності забирали всього кілька годин, але в суспільстві, де буквально все розташовано в десятьох кроках від тебе, ця процедура навівала відчуття жертовності та пригод. Інших людей, які б з професійних причин прагнули на Марс, окрім істориків та селекціонерів бренді-кактуса, не існувало. А з поступовим занепадом дзен-гностицизму впродовж минулого століття навіть паломництва значно порідшали. Усім було байдуже до Марса.

Тільки не Збройним силам. Попри те, що адміністрація ЗСГ розміщувалася на ЦТК, а їхні бази було розкидано по всій Мережі та Протекторату, планета Марс лишалася істинною домівкою для військовиків, в серці якої перебувало Командне училище «Олімп».

Невелике товариство політичних бонз уже чекало на невелике товариство бонз військових. І поки ці два гурти, зустрівшись, вирували, немов галактики під час зіткнення, я підійшов до вікна та визирнув назовні.

Коридор входив до комплексу, вирізаного у верхній частині схилу вулкана Олімп, і з висоти приблизно десяти миль, на якій ми зараз стояли, складалося враження, ніби ти можеш охопити єдиним поглядом усю планету[30]. З цієї перспективи весь світ і був стародавнім щитовим вулканом, а відстань ховала під’їзні шляхи, старе місто в його підніжжі та кипіла з лісами на плато Тарсіс[31], перетворюючи їх на карлючки червоного ландшафту. Він здавався незмінним від часів, коли сюди вперше ступила нога людини, яка проголосила цей світ територією Японії і зробила фотознімок на пам’ять.