Цього сучого сина я незлюбив із першого погляду.

— Абсолютно все є виявами мистецтва, пан-Ш’єр, пан-Северне, — всміхнувся Рейнолдс. — Або ж мусить ним стати. Ми вже незворотно пройшли точку, після якої війну аж ніяк не можна розглядати банальним і непоштивим засобом проектувати політику альтернативними методами.

— Дипломатію, — з-під лівої руки Рейнолдса озвався генерал Морпурґо.

— Перепрошую, генерале?

— «Дипломатію», — повторив той, — і не «проектувати», а «поширювати».

Спенсер Рейнолдс манірно відвісив поклон. Зюдетта Ш’єр і Тайріна тихо посміялися. Проекція радника Альбедо нахилилася вперед справа від мене і проказала:

— Здається, фон Клаузевіц[22]?

Я глянув на радника. Переносний проектор, більше схожий на блискуче павутиння, ширяв у гіллі позаду нього метрів за два. Ілюзії бракувало тієї бездоганності, якою вона могла похвалитися в Будинку уряду. І все одно її якість значно перевершувала будь-яку приватну голограму, що мені її доводилося бачити.

Генерал Морпурґо кивнув у сторону представника Корду.

— Байдуже, — озвалася Ш’єр. — Сама ідея війни як мистецтва просто геніальна.

Я доїв салат, і чоловік-офіціант вихопив у мене порожню тарілку, підмінивши її на полумисок темно-сірого супу, що мені його не вдалося ідентифікувати. Він мав аромат диму, який відгонив цинамоном та морем, і загалом добре смакував.

— Війна — бездоганний засіб самовираження митця, — завівся Рейнолдс, вимахуючи столовим кувертом під салат, ніби диригентською паличкою. — I не тільки для... ремісників, котрі вивчали так звану науку війни, — він усміхнувся Морпурґо та іншому офіцеру Збройних сил праворуч від нього і не дав їм часу бодай задуматися про свої слова: — Тільки той, хто воліє здолати зором бюрократичні межі тактики і стратегії, а також звироднілої волі до «перемоги», ладен майстерно опанувати настільки складним засобом самовираження, яким є сучасна війна.

— Звиродніла воля до перемоги? — перепитав офіцер ЗСГ.

Інфосфера нашептала у вухо, що це був капітан II рангу Вільям Аджунта Лі, герой морської війни під час протистояння на Мауї-Заповітній. Він виглядав молодо, років на п’ятдесят п’ять, а його звання підказувало, що своєю молодістю Аджунта Лі завдячував радше міжзоряним подорожам, аніж Поульсену.

— Звісно, звиродніла, — розсміявся Рейнолдс. — Невже ви вважаєте, що скульптор мріє завдати поразки глині? Невже маляр нападає на полотно? Та й візьміть хоча б яструба Томаса — хіба він штурмує небо?

— Орли повимирали, — пробурмотів Морпурґо. — Краще би вони його штурмували. Те небо їх зрадило.

Рейнолдс звернувся до мене. Офіціанти прибрали салат, про який Спенсер уже давно забув, і тільки-но принесли йому суп, котрого я вже доїдав.

— Пан-Северне, ви ж митець... щонайменше — ілюстратор, — промовив він. — Будьте ласкаві, поможіть розтлумачити цим людям, що я маю на увазі.

— Мені не відомо, що ви маєте на увазі, — в очікуванні наступної страви я постукав пальцем по винному келиху. І мені його миттю наповнили. За двадцять футів, у голові стола, я чув регіт Ґледстон, Ганта і кількох членів правління Фонду допомоги.

Моє невігластво Спенсера Рейнолдса не подивувало.

— Для того, щоб наш рід сягнув істинного саторі[23], щоб він ступив на новий щабель свідомості й еволюції, проголошений у наших численних філософіях, геть усі грані людської діяльності повинні спрагло линути до мистецтва.

Генерал Морпурґо надовго допався до келиха і нарешті рохнув:

— Я так припускаю, що до цих граней долучені і такі фізіологічні процеси, як харчування, розмножування і випорожнення?

— Ці процеси особливо! — вигукнув Рейнолдс. Він розвів руки, намагаючись охопити цим жестом увесь довгий стіл із його багатством наїдків. — Усе, що постає перед вашим поглядом, — це тваринна потреба в перетворенні мертвої органіки на енергію, ниций учинок, що полягає в глитанні іншого життя. От тільки в «Кронах» цей процес перетворили на мистецтво! Ну, а грубий, звіриний процес відтворення вже давно поступився місцем справжньому танцю людських істот. Винищення просто зобов’язане перетворитися на поезію!

— Я подумаю над цим наступного разу, коли піду у сральник, — заявив у відповідь Морпурґо.

Тайріна Вінґрін-Фіф розсміялася і звернулася до чоловіка в червоному та чорному, котрий сидів праворуч від неї:

— Монсеньйоре, ваша церква... католицька, ранньохристиянська, правда ж?.. От у вас хіба не існує ніякої захопливої древньої доктрини про те, що людство має досягнути такого собі вивищеного еволюційного статусу?

Ми всі крутнули голови до маленького тихого чоловічка в чорній сутані і химерній шапочці. Монсеньйор Едуар, представник практично забутої ранньохристиянської секти, що зараз гибіла на планеті Пацем і ще в кількох колоніях, опинився в переліку запрошених осіб завдяки участі у Фонді допомоги Армаґасту. Аж до цього моменту він собі спокійно сьорбав суп. На його обличчі, зморщеному від багаторічних турбот і перебування просто неба, читалося легке здивування:

— Власне, так, — одказав він. — В ученнях святого Тейяра йдеться про еволюцію в напрямку точки Омега[24].

— А ця ваша точка Омега схожа на концепцію практичного саторі в дзен-гностицизмі? — поцікавилася Зюдетта Ш’єр.

Монсеньйор Едуар замислено поглянув у свій суп, ніби зараз він мав для нього більше значення, ніж ця розмова.

— Я би так не сказав. Святий Тейяр відчував, що все живе на світі, всі рівні органічної свідомості є плановою еволюцією, що має увінчатися абсолютним злиттям із Божественним, — він трохи спохмурнів. — За останні вісімсот років погляди Тейяра зазнали певних змін в інтерпретації, але червоною ниткою по них все одно проходить віра в те, що Ісуса Христа ми вважаємо втіленим прикладом того, як абсолютний інтелект може виглядати в людському плані існування.

Я прокашлявся:

— Здається, про гіпотезу Тейяра багато писав єзуїт Поль Дюре?

Монсеньйор Едуар нахилився вперед, аби визирнути з-за Тайріни, і подивився мені прямо в очі. На його цікавому обличчі читався подив.

— Власне, так. Але я приголомшений тим фактом, що ви знайомі з працями отця Дюре.

Я не відвів погляду від чоловіка, який колись дружив із Дюре, навіть заславши єзуїта-апостата у вигнання. А ще подумав про іншого біженця із Нового Ватикана, молодого Лінара Гойта, чий холодний труп лежав у Гробниці часу, поки паразитична хрестоформа з мутованим ДНК як Дюре, так і його самого виконувала свою похмуру ціль воскресіння. І як та мерзенна хрестоформа вписувалася в погляди Тейяра і Дюре про неминучу, милостиву еволюцію в Божественне?

Вочевидь, Спенсеру Рейнолдсу здалося, що він надто довго випускає ініціативу бесіди зі своїх рук.

— Я хотів сказати, — у глибокому голосі артиста потонули всі інші розмови за половиною столу, — що війна, подібно до релігії чи будь-якої іншої людської діяльності, яка скеровує та зорганізовує людську енергію в таких масштабах, просто зобов’язана позбутися інфантильної одержимості буквалізмом Ding an sich[25], що ми його зазвичай із такою рабською догідливістю виражаємо через «цілі», та розкошувати в мистецькому вимірі власного доробку. Мій найновіший проект...

— А яка ціль вашого культу, монсеньйоре Едуаре? — запитала Тайріна Вінґрін-Фіф, перехопивши діалогічного м’яча в Рейнолдса, навіть не підвищивши голосу і не перевівши погляду з клірика.

— Допомогти людству пізнати Бога і служити йому, — відповів священик, докінчивши свій суп одним вражаючим сьорбом. Маленький старожитній церковник перевів погляд трохи далі і вперся очима в проекцію радника Альбедо. — Подейкують, раднику, що ТехноКорд переслідує напрочуд схожу мету. Ви справді намагаєтеся побудувати власного Бога?