— А «місцевий» значить...

— Час нашого всесвіту, звичайно ж.

— І ви впевнені в тому, що Гробниці рухаються в часі у протилежному напрямку... з нашого майбутнього? — поцікавився я.

— Назад у часі — так, — пояснив Арундес. — Із нашого майбутнього — важко сказати. Ми навіть не знаємо точно, що означає «майбутнє» в термінах науки про час — фізики. Це може бути послідовність синусоїдних імовірностей, або дерево рішень мегаверсуму, або ж навіть...

— Хай там як, — перебив я його, — Гробниці часу і Ктир походять звідти?

— Гробниці часу — на сто відсотків, — відказав фізик. — Про Ктиря мені нічого не відомо. Особисто я притримуюся думки, що це міф, якого підживлює людська спрагла віра в забобони, що рухає іншими релігіями.

— Навіть після того, що сталося з Рахіль? — здивувався я. — Ви й досі не вірите в Ктиря?

Арундес люто зиркнув мені в очі:

— У Рахіль хвороба Мерліна. Її вразив синдром антиентропійного вікування, а не покусав міфічний монстр.

— Укуси часу важко назвати міфічними, — відповів я, сам подивувавшись власній дешевій доморощеній філософії. — Насправді ж питання полягає в тому, чи поверне Ктир або що там за сила, котра населяє Гробниці часу, Рахіль у «місцевий» потік часу?

Арундес кивнув та перевів погляд на дахи. Сонце сховалося за хмарами, ранок був сірий, і з червоної черепиці вилиняв весь колір. Знову задощило.

— Ну, і ще одне питання, — знову подивувавшись із самого себе, мовив я. — Чи ви досі її кохаєте?

Фізик поволі розвернувся, прикипівши до мене гнівним поглядом. Я відчував (майже на фізичному рівні), як наростала, набігала, а тоді намарне розлилася хвиля його розлюченої відповіді. Він поліз у кишеню і дістав мені миттєве голографічне фото, із якого на мене дивилися приваблива жінка з сивиною у волоссі та двоє майже дорослих дітей-підлітків.

— Це моя дружина і діти, — пояснив Меліо Арундес. — Вони чекають мене на Ренесанс-Векторі, — він тицьнув у мене голубуватим пальцем. — Якби Рахіль... якби Рахіль вилікувалася сьогодні, то коли їй сповниться стільки ж, скільки було на момент нашого знайомства, мені виповниться вісімдесят два стандартні роки, — він опустив палець і запхав картку назад у кишеню. — Так. І я досі її кохаю.

— Готовий? — на якусь мить пізніше знайомий голос порушив тишу. Я підняв голову і побачив на порозі Ганта з Тео Лейном. — Катер відлітає через десять хвилин, — пояснив Гант.

Я підвівся і потиснув руку Меліо Арундесу.

— Я спробую, — промовив я.

Назад у космопорт нас доправив один із екранольотів супроводу генерал-губернатора Лейна, а сам він повернувся до консульства. Військовий екраноліт виявився не зручнішим консульського апарата, зате швидшим. Ми вже сиділи припнуті до своїх крісел-павутин у капсулі силового поля на борту спускового катера, коли Гант раптом спитав:

— Що там у тебе з цим фізиком?

— Просто освіжив старе знайомство з невідомою мені людиною, — відповів я.

— Ну, і що ти йому пообіцяв спробувати? — спохмурнів Гант.

Я відчув, як катер спочатку труснуло, як заскреготів метал, а потім катапульта запустила нами високо в небо.

— Пообіцяв допомогти навідати хворого друга, — пояснив я.

Гант і далі супився, а я дістав альбом та заходився креслити ескізи за мотивами відвідин «Цицерона», аж поки за п’ятнадцять хвилин ми вже не стикувалися з кораблем-стрибуном.

Коли ти просто робиш крок у телепорт і виходиш у виконавчому комплексі Будинку уряду, тебе проймає шок. Із наступним кроком я опинився на балконі Сенату, де Міна Ґледстон досі виголошувала промову. У залі був аншлаг.

Я зиркнув на свій хронометр — 10:38. Ми були відсутні лише дев’яносто хвилин.

Будівля, що прихистила Сенат Гегемонії Людини, мала за взірець радше споруду Сенату США вісімсотрічної давнини, аніж більш імперські на вигляд структури Північноамериканської Республіки чи Першої Всесвітньої Ради. Головна зала засідань, яку оперізував балкон, була велика і вміщала близько трьохсот з гаком сенаторів, котрі представляли планети Мережі, та понад сімдесятьох представників колоніальних світів Протекторату без права голосу. Килимові доріжки кольору червоного вина, ніби промені, розбігалися від підвищення президії, де головував Про Тем та сидів спікер Речі Спільної, компанію яким сьогодні склала сама Виконавча директриса Гегемонії. Столи сенаторів були виготовлені з дерева М’юїра, пожертвуваного храмовниками з Божегаю, в котрих воно вважалося священним, а тепер відблиск та запах полірованих стільниць створювали в приміщенні особливу атмосферу навіть попри те, що сьогодні тут і голки ніде було встромити.

Ми з Лі Гантом увійшли, коли промова Міни Ґледстон саме добігала кінця. Я хутко набрав у комлозі запит про її стенограму. Як і в більшості випадків, промова Директриси була стисла, відносно проста, позбавлена всяких натяків на поблажливість і помпу, та все ж таки не без оригінальних знахідок й образності, що аж бриніли від власної сили. Директриса зробила короткий огляд інцидентів та конфліктів, які спричинили нинішню ворожнечу з Вигнанцями, проголосила вшановане віками прагнення миру, який завжди був найвищою метою політиків Гегемонії, та закликала до єдності Мережі з Протекторатом, аж поки не мине поточна криза. Я вслухався в завершальні слова:

— І сталося так, шановні співгромадяни, що по ста роках мирного життя нас знову втягнуто у боротьбу за права, яким суспільство було віддане з-від часів смерті нашої Матері-Землі. Знову по ста мирних роках ми вимушені брати в руки (хай як знехотя, хай із якою відразою) наш щит і наш меч, завдяки яким вберегли своє право старшинства та вбезпечили спільне благо задля відновлення миру в майбутті.

Най не зведе нас на манівці веремія од звуків сурем чи піднесена метушня, що неминуче народжується в час мобілізації. Той, хто в запалі воєнного шалу забуває уроки історії, буде не тільки вимушений наново їх проходити... а й гинути від «повторного курсу». Попереду нас можуть чекати серйозні жертви. А декого — й великі скорботи. Та яких би успіхів чи невдач не зазнали ми на цьому шляху, я закликаю вас пам’ятати про дві речі понад усе: по-перше, ми б’ємося заради миру і розуміємо, що війна — це не стільки стан, скільки тимчасова кара, яку нам треба пережити, ніби дитині здолати пропасницю, з думкою про те, що за тривалою ніччю болю настає видужання. Наше видужання — це мир. По-друге, ми ніколи не здамося... не здамося, не похитнемось і не скоримось меншим голосам або знадливішим спокусам... не похитнемося, поки не здобудемо перемоги, не розвіємо агресії й не завоюємо миру. Дякую.

Лі Гант похилився вперед й уважно роздивлявся зал, поки більшість сенаторів підвелася і влаштувала Ґледстон гучну овацію, звуки якої відбивалися від високої стелі та хвилями накочувалися на балкон. Більшість сенаторів. Я помітив, що Гант рахує тих, котрі так і не підвелися, подекуди навіть схрестивши руки на грудях і в багатьох випадках неприховано насупившись. Війні заледве дві доби, а вже формується опозиція... спершу в особі колоніальних світів, які боялися за власну безпеку через те, що свої сили ЗСГ спрямували на Гіперіон, потім — в особі опонентів Ґледстон... багатьох опонентів, оскільки лишаючись при владі так довго, людина не може не кувати своїх кадрових ворогів. І врешті-решт в особі учасників власної ж коаліції, на чию думку війна була нерозумним ударом по безпрецедентній добі процвітання.

Я бачив, як Директриса покинула президію, потисла руки підстаркуватому Голові Сенату та молодому спікерові Речі Спільної і, незмінно всміхаючись, вийшла центральним рядом, багато з ким по дорозі перекинувшись парою слів або обмінявшись дружніми жестами. За нею линули камери Речі Спільної, і я навіть відчував напругу в дискусійній мережі, де зараз мільярди обмінювалися думками на інтерактивних рівнях мегасфери.

— Мені треба негайно з нею зустрітися, — проказав Лі Гант. — Ви в курсі, що вас запрошено на урядову вечерю в «Кронах»?