— Ктиря, — закінчив за нього Лейн, одрізаючи шматочок шинки. — Справжня причина — Ктир.

— Так. А ще побоювання про можливе проникнення Вигнанців у Мережу.

Генерал-губернатор розсміявся.

— Тобто ви боїтеся, що, збудувавши тут телепорт, ви впустите нас до себе, а ми дозволимо триметровим Вигнанцям десантуватися на Гіперіон, непомітно зайняти місце в черзі до порталу — і нічого не помітимо?

— Ні, — відсьорбнув кави Гант. — Проте шанси справжнього вторгнення дуже високі. Будь-який портал — це ворота в Мережу. Консультаційна рада проти.

— Гаразд, — не здавався Лейн, говорячи з набитим ротом. — Вивезіть нас кораблями. Хіба не таке завдання стояло перед евакуаційними силами спочатку?

— Це було тільки приводом, — пояснював Гант. — Наша справжня мета — завдати поразки Вигнанцям і повноцінно долучити Гіперіон у склад Мережі.

— А що ви тоді робитимете із загрозою Ктиря?

— Її... нейтралізують, — Гант узяв паузу, поки мимо нас проходило кілька чоловіків та жінок.

Я було підвів погляд, збираючись знову повернутися до застілля, аж раптом рвучко озирнувся. Товариство вже зникло за поворотом коридору.

— То часом пішов не Меліо Арундес? — перебив я генерал-губернатора Лейна.

— Що? А, доктор Арундес, так. Ви з ним знайомі, пан-Северне?

Лі Гант спопеляв мене поглядом, але мені було начхати.

— Так, — збрехав я Лейну, оскільки фактично ніколи раніше Арундеса не бачив. — А що він робить на Гіперіоні?

— Його експедиція прилетіла шість місцевих місяців тому з пропозицією нового проекту від Університету Райхса на Фригольмі. Додаткові дослідження в Гробницях часу.

— Але ж Гробниці закриті для науковців і відвідувачів.

— Так. Однак їхнє устаткування (а ми дозволили щотижневу передачу даних консульським ретранслятором «світло-плюс») зафіксувало зміни в антиентропійних полях навколо Гробниць. В Університеті Райхса знали, що Гробниці відкриваються... якщо це справді відповідає характеру змін одержаних ними даних... тому відправили сюди найкращих дослідників Мережі, аби ті вивчили це питання.

— Але ж ви не дали їм дозволу?

— Директриса Ґледстон не дала їм дозволу, — холодно всміхнувся Тео Лейн. — Закриття Гробниць — прямий наказ із ЦТК. Моя би воля, я б затримав пілігримів і віддав би перевагу ученим доктора Арундеса, — він знову розвернувся до Ганта.

— Перепрошую, — вибачився я і вислизнув із кабінки.

Арундеса та його колег — трьох жінок і чотирьох чоловіків, чий одяг та комплекція натякали на їхнє походження з абсолютно різних світів Мережі — я знайшов за дві тераси. Вони всі якраз згорбилися над своїми сніданками та науковими комлоґами, сперечаючись із використанням настільки спеціалізованого вокабуляру, що їм би позаздрили навіть талмудисти.

— Доктор Арундес? — спитав я.

— Так? — він підвів погляд.

Йому було на двадцять років більше, ніж я його пам’ятав. Він увійшов у середній вік і щойно розміняв сьомий десяток. А проте його напрочуд привабливий профіль анітрохи не змінився: та сама бронзова шкіра, вольове підборіддя, заледве шпакувата на скронях хвиляста чорна чуприна, пронизливі карі очі. Стало зрозуміло, як молода магістрантка могла так швидко в нього закохатися.

— Мене звуть Джозеф Северн, — відрекомендувався я. — Ми з вами не знайомі, але я знав одну вашу подругу... Рахіль Вайнтрауб.

Арундес умить зірвався на ноги, перепросив у решти, взяв мене під лікоть і повів геть, поки ми не знайшли порожньої кабінки під круглим вікном, що виходило на червоні черепичні дахи. Чоловік відпустив мене та уважно оглянув, запримітивши мій одяг із Мережі. Він узяв мої зап’ястки і покрутив їх, шукаючи зрадливу просинь терапії Поульсена.

— Ви надто молоді, — проказав він. — Хіба що були знайомі з Рахіль у дитинстві.

— Узагалі-то я краще знаю її батька.

Доктор Арундес видихнув і кивнув:

— Звісно. А де зараз Сол? Я кілька місяців намагався відшукати його через консульство. З адміністрації Хеврона тільки й відписали, що той виїхав, — він іще раз оцінююче на мене зиркнув. — Ви в курсі про... хворобу Рахіль?

— Так, — відповів я. Хвороба Мерліна, від якої вона молодшала, втрачаючи спогади з кожним новим днем і кожною годиною. Меліо Арундес був одним із таких спогадів. — Я знаю, що ви були в них у гостях на планеті Барнарда років п’ятнадцять тому.

— Дарма я до них літав, — скривився Арундес. — Збирався поговорити з Солом та Сарою, але коли побачив її... — він помотав головою. — Хто ви? Вам відомо, де зараз Сол та Сара? До її дня народження лишилося три дні.

Я кивнув.

— Її першого й останнього дня народження,— я роззирнувся. У коридорі було тихо та порожньо, якщо не брати до уваги віддаленого сміху з нижчого ярусу. — Мене відправили сюди у відрядження разом з адміністратором Виконавчої директриси, аби з’ясувати деякі факти. Я маю інформацію про те, що Сол Вайнтрауб із донькою вирушили до Гробниць часу.

Цими словами я ніби зацідив Арундесові попід дих.

— Тут? На Гіперіоні? — він якусь мить не зводив погляду з черепичних дахів. — Я мав до цього додуматися... Хоча Сол завжди відмовлявся повертатися сюди... але Сари не стало... — він глянув на мене: — Ви підтримуєте з ним зв’язок? З нею... з ними все гаразд?

Я похитав головою.

— На даний момент ні по радіо, ні через інфосферу з ними зв’язатися неможливо. Я знаю, що вони щасливо дісталися місця призначення. Питання полягає в тому, що саме відомо вам. Вашій експедиції? Інформація про те, що відбувається зараз у Гробницях часу, може зіграти ключову роль у їхньому виживанні.

Меліо Арундес провів рукою по волоссю.

— Якби ж нам тільки дозволили туди відправитись! Клята, тупа, бюрократична короткозорість... От ви ж з адміністрації Ґледстон. Поясните їм, чому нам так важливо потрапити туди?

— Я — лишень посланець. Ви б могли розтлумачити мені, чому це так важливо, і я спробую комусь переказати цю інформацію.

Арундес склав велетенські долоні в невидиму фігуру у повітрі. Відчувалося, що він був напружений і розгніваний.

— Щотижня упродовж трьох років ми телеметрично одержували розрізнені дані завдяки дорогоцінному консульському передавачу «світло-плюс». Ці дані засвідчували повільну, але неминучу деградацію антиентропійної оболонки (так званих хроноприпливів) навколо Гробниць часу і в них самих. Показники були непередбачувані, алогічні, а проте — стабільні. Незабаром після початку процесу деградації ми одержали дозвіл на цю експедицію. Прибули півроку тому, нові дані свідчили про те, що Гробниці відкриваються... переходять в одну фазу з тепер... але через чотири дні після нашої тут появи апаратура припинила надсилати дані. Геть уся. Ми благали того виродка Лейна випустити нас, дозволити наново її відкалібрувати, встановити нові сенсори, якщо вже нам самим особисто не можна там провадити дослідження.

І нічого. Нам заборонено покидати місто. З університетом зв’язку немає... не зарадило навіть прибуття зорельотів Збройних сил. Ми намагалися самостійно відпливти вгору за течією річки, без його дозволу. Відтак Лейн відправив за нами своїх десантників-душогубів. Нас перейняли під Шлюзами Карли, вдягли на руки кайданки і повернули назад. Чотири тижні я відсидів у в’язниці. Тепер нам можна гуляти по Кітсу, але якщо ми знову спробуємо переступити його межі, то потрапимо під варту на невизначений термін, — Арундес подався вперед: — Ви можете нам допомогти?

— Не знаю, — відказав я. — Я хотів помогти Вайнтраубам. Можливо, найкращим рішенням було би відправити вас на місце. Вам відомо, коли відкриваються Гробниці?

Хронофізик розгнівано змахнув рукою.

— Якби ж то в нас були свіжі дані! — він зітхнув. — Ні, нам не відомо. Вони вже могли відкритися або ще простояти замкнутими всі півроку.

— Коли ви говорите «відкритися», — спитав я, — то не маєте ж на увазі «фізично відкритися»?

— Звісно, ні. Гробниці часу фізично відчинені для огляду з першого дня їхнього відкриття чотири століття тому. Під «відкритими» я маю на увазі перепони часової природи, які досі приховують їхні частини, чиє зникнення дозволить усьому комплексу перейти в одну фазу з місцевим потоком часу.