— Я маю іти, Секу Гардіне. Перепрошую, якщо мої слова якось образили вас. Плутані думки у плутаний час, — «Найкращим бракує впевненості, — подумав він. — І водночас найгірших переповнює пристрасне завзяття».

Дюре розвернувся і рушив до краю платформи. Аж раптом спинився.

Сходи зникли. Тридцять метрів по вертикалі й п’ятнадцять по горизонталі чистим повітрям відділяли його від наступної платформи внизу, де на нього чекав ліфт. А нижче простягався кілометр листяних надр Світового дерева. Дюре з Істинним Голосом Дерева лишилися в ізоляції на його найвищій платформі. Священик підійшов до поручнів, підвів раптово спітніле обличчя назустріч вечірньому леготу і помітив перші зорі, що висипали на ультрамариновому небі.

— Що відбувається, Секу Гардіне?

Постать за столом, одягнену у сутану та з накинутим клобуком, огортала темрява.

— Через вісімнадцять стандартних хвилин планета Божегай упаде перед Вигнанцями. Наші пророцтва говорять, що її буде знищено. Так само її телепорти, передавачі «світло+» і фактично цей світ припинять своє існування. Рівно за одну стандартну годину небо Божегаю світитиметься від термоядерних огнів вигнанських зорельотів. Наші пророцтва говорять, що всі братчики, котрі залишаться — та й усі інші, хоч громадяни Гегемонії вже давно евакуйовані телепортом, — погинуть.

— Мені будь-що потрібно квантуватися на Центр Тау Кита, — Дюре поволі підійшов до стола. — Северн... одна людина мене чекає. Мені треба поспілкуватися із Виконавчою директрисою Ґледстон.

— Ні, — заперечив Істинний Голос Світового дерева Сек Гардін. — Ми чекатимемо. Перевіримо, чи правдиві пророцтва.

Єзуїт розчаровано стиснув кулаки, намагаючись подолати приплив лютих емоцій і не вдарити постать у сутані. Дюре заплющив очі і прочитав дві «Богородице Діво, радуйся». Не помогло.

— Будь ласка, — повторив він. — Пророцтва справдяться чи ні незалежно від моєї присутності тут. А потім вже може бути надто пізно. Армійські факельники знищать сферу сингулярності, і телепорти зникнуть. Ми будемо відрізані від Мережі на багато років. Мільярди життів можуть залежати від мого негайного повернення на Центр Тау Кита.

Тамплієр склав руки так, що його довгі пальці зникли у складках сутани.

— Зачекаємо. Усі пророцтва збудуться. За кілька хвилин Князь болю обрушиться на Мережу. Я не вірю в переконання єпископа про те, що шукачі Спокути врятуються. Краще нам це перебути тут, отче Дюре, де кінець настане швидко і безболісно.

Священик перебирав думки, намагаючись відшукати щось рішуче у відповідь. Але марно. У голову нічого не йшло. Він сів за стіл і витріщився на мовчазну закашурену постать навпроти. Вгорі розцвітали огнисті кетяги зірок. Лісова планета Божегай востаннє прошелестіла під легким вечірнім вітром і, здавалося, затамувала подих у передчутті.

Поль Дюре заплющив очі і став молитися.

Ми йдемо цілий день, я і Гант. Надвечір трапилася по дорозі таверна з наготованою для нас їжею: дичина, рисовий пудинг, цвітна капуста, макарони тощо — попри те, що навколо ні душі, жодного знаку людської присутності, крім розпаленого вогнища в каміні, яке горить яскраво, ніби його щойно розклали, і теплих страв на печі.

Ганта все це бентежить, все це і ще абстиненті симптоми, які він тяжко переживає від утрати контакту з інфосферою. Можу уявити собі його біль. Для людини, народженої та вихованої у світі, де інформація завжди попідруч, де із будь-якою людиною налаштовані канали зв’язку, а відстані не більші від кількох кроків до телепорту, цей несподіваний регрес до способу життя пращурів — все одно що прокинутися сліпим та скаліченим. За кілька годин пішої ходьби напади просторікування та люті в Ганта минулися, і він навернувся у небалакучий похмурий стан.

«Але ж я потрібен Виконавчій директрисі!» — горлав він упродовж першої години.

«А ще їй необхідна інформація, яку я їй постачав, — відказував я, — але з цим нічого не поробиш».

— Де ж ми? — вдесяте повторив Гант.

Я вже розповідав йому історію про цю альтернативну Стару Землю, але зараз він вкладав у своє запитання щось інше.

— Мабуть, у карантині.

— Нас сюди переправив Корд? — із не меншим притиском вимовив Гант.

— Можемо це тільки припускати.

— Як повернутися назад?

— Не знаю. Ймовірно, коли вони відчують, що можна, нічого не боячись, випускати нас із карантину, то ми побачимо портал телепорту.

Гант упівголоса вилаявся.

— Ну, а мене навіщо в цей карантин, га, Северне?

Я знизав плечима. Мені здавалося, це могло статися через те, що він чув, як я говорив на Пацемі, але впевненості в мене не було. У мене не було впевненості геть ні в чому.

Путівець петляв між низькими пагорбами, крізь луки та виноградники, звиваючись долинами, за якими проблискувало море.

— Куди веде ця дорога? — допитувався Гант перед тим, як ми знайшли таверну.

— Усі дороги ведуть до Рима.

— Я серйозно, Северне.

— І я теж, пан-Ганте.

Він виколупав розгойданий камінь із бруківки та пожбурив його в чагарі. Десь поруч заспівав дрізд.

— Тобі доводилося тут бувати? — Гант ніби звинувачував мене у своєму викраденні. Хоча, може, так і є?

— Ні, — відповів я. Зате Кітс бував, заледве не додав я. Мої пересаджені спогади виринали раз по раз на поверхню, накриваючи мене з головою, занурюючи в емоції втрати і близької смерті. Так далеко від друзів, так далеко від Фанні, його довічного кохання!

— Ти певен, що не можеш достукатися до інфосфери? — питав мене Гант.

— Абсолютно, — відповідав я. Про мегасферу він мовчав, а я ділитися інформацією не збирався. Мене хапає переляк від самої думки про те, щоби туди зайти, про те, що там можна загубитися.

На таверну ми натрапили перед заходом сонця. Вона розташувалася у крихітному видолинку, і з її кам’яного комина курився дим.

Поки ми їли, темрява огорнула шибки, і нашими єдиними вогнями були палахкотіння багаття в каміні та мерехтіння двох свічок вище нього на кам’яній полиці.

— У цьому місці я починаю вірити у привидів, — поскаржився Гант.

— А я в них і так вірю, — озвався я.

Ніч. Я прокидаюся від кашлю, відчуваю мокротиння на голих грудях, чую, як возиться зі свічкою Гант, у слабкому вогнику якої бачу кров на шкірі та постелі.

— Боже мій, — із жахом видихає Гант. — Що це? Що відбувається?

— Крововилив, — нарешті спромігся сказати я, відкашлявшись після наступного нападу, що лишив мене знесиленим та заляпаним іще більшою кількістю крові. Я намагаюся підвестися, падаю на подушку, тому жестом показую на умивальник із водою та рушник на тумбочці.

— Прокляття, прокляття, — шепоче Гант і намагається знайти мій комлоґ, щоби прочитати медичні показники. Комлоґу немає. Сьогодні вдень під час переходу я викинув марний інструмент Гойта.

Гант знімає власний, припасовує монітор і вдягає мені його на руку. Дані йому нічого не говорять, крім того, що мій стан потребує нагальної допомоги та медичного догляду. Як і більшість людей свого покоління, Гант ніколи не стикався зі смертю та хворобами, що перетворилися на суто професійне питання, із яким пересічні люди справи не мали.

— Не переживай, — шепочу я. Кашель минувся, але слабкість прибила мене, наче кам’яна ковдра. Я ще раз махнув у бік рушника, і Гант зволожив його, змив кров із грудей та рук, допоміг мені сісти на єдиний стілець, а тоді зайнявся переміною забрьоханої в кров постільної білизни.

— Ти розумієш, що відбувається? — питає він зі справжньою стурбованістю в голосі.

— Так, — я намагаюся всміхатися. — Точність. Достеменність. Онтогенез є рекапітуляцією філогенезу[93].

— А людською мовою? — гиркає Гант, помагаючи мені знову лягти в ліжко. — Від чого цей крововилив? Чим я можу помогти?

— Склянку води, будь ласка, — я відсьорбнув, відчув клекотіння у грудях та горлі, але втримався від чергового нападу кашлю. У животі ніби вогонь палає.