ЦЕ НЕОБХІДНО, написала Силенова рука на твердій і холодній грудині Ктиря. Кров скрапувала на ртуть і пісок.

— Ні! — кричав поет. Він бив кулаками по лезах-скальпелях і колючому дроту. Він смикався, боровся і крутився, хоча через це створіння тільки тісніше притискало його до себе, наштрикуючи на шипи, наче метелика на ентомологічну шпильку. Мартін Силен втрачав глузд, але не через безмежний біль, а через відчуття незворотної втрати. Він майже скінчив. Він майже скінчив!

У мертвому місті ще якусь хвилину відлунювали крики, стаючи все слабшими. Тоді запала тиша, яку порушували тільки голуби, що поверталися до своїх гнізд, приглушено шелестячи крилами і всідаючись на розбиті куполи і башти.

Здійнявся вітер. Він торохкотів розхитаними плексигласовими шибками і каменями бруківки, ганяв хрустке коричневе листя по висхлому фонтанові, пролазив крізь розбиті вікна у куполі та, здійнявши сторінки рукопису, закрутив їх у тихому хороводі. Окремі аркуші вирвались разом із черговим поривом на тихий двір, порожні доріжки та зруйнований акведук.

За якийсь час вітер ущух, і в Місті поетів нічого більше не ворухнулося.

Дорога, що планувалася як чотиригодинна, перетворилася для Брон Ламії на десятогодинний кошмар. Спочатку довелося збочити і прийняти важке рішення, залишивши Силена позаду. Вона не хотіла, аби поет зоставався на самоті, але так само не могла його силувати і не бажала втрачати часу, повертаючись до Гробниць. У результаті обхід уздовж кряжу вартував їй години.

Шлях крізь останні дюни та скелясті пустирі був виснажливий і нудний. Коли вона досягла підніжжя гір, настало вже пізнє пообіддя і Твердиню вкрила тінь.

Спуск по шестистах шістдесяти одній кам’яній сходинці з твердині сорок годин тому був легким. А підйом перетворився на випробування навіть для її м’язів корінної лузійки. Чим далі вона підіймалася, тим прохолоднішим ставало повітря, а краєвиди — захопливішими, аж доки Брон не опинилася на висоті чотирьохсот метрів над підніжжям, де вже більше не пітніла і де знову стало видно долину Гробниць часу. Із цього кута проглядався лише вершечок Кришталевого моноліту, який уривчасто спалахував і загорявся світлом. Вона зупинилася, аби переконатися, що насправді то не передача повідомлення, а випадкові відблиски від однієї з кришталевих панелей, які звисали із розбитого Моноліту.

Перед останньою сотнею сходинок Ламія знову включила свій комлоґ. На каналах комунікації лунало звичне шипіння і тарабарщина, певно, їх спотворювали часові хвилі, які не забивали хіба що найближчого електромагнітного зв’язку. Можна було би передати повідомлення лазерним променем... це наче спрацювало на Консуловому древньому комлозі... та крім цієї єдиної машини, у них більше не лишилося лазерного зв’язку після зникнення Кассада. Ламія зіщулилась і полізла вгору останніми сходинками.

Твердиню Хроноса побудували андроїди Сумного Короля Біллі. Хоча насправді твердинею вона ніколи й не була — її будували як місце відпочинку, таверну для мандрівників і літній рай для митців. Після евакуації Міста поетів це місце стояло порожнем понад століття, і лише найсміливіші шукачі пригод заходили сюди.

Із поступовим послабленням загрози натрапити на Ктиря туристи і пілігрими почали використовувати будівлю, і врешті Церква Ктиря знову її відкрила в якості важливої стоянки у щорічній прощі. Окремі кімнати були видовбані глибоко в горі або збудовані на вершечку найбільш важкодоступних веж. Подейкують, що там проводились таємні ритуали та вигадливі жертвопринесення створінню, яке послідовники культу Ктиря називають Аватарою.

Через неминуче відкриття Гробниць, жахливі нестабільні хроноприпливи та евакуацію північних територій Твердиня Хроноса знову змовкла. Так і було до повернення Брон Ламії.

Пустеля й мертве місто ще були залиті сонцем, але над Твердинею вже смеркалося, коли Ламія дійшла до нижньої тераси, сіла трохи перепочити, а тоді вийняла із найменшої сумки ліхтарик і ввійшла у лабіринт. У коридорах було темно. Коли вони зупинялись тут два дні тому, Кассад усе оглянув і дійшов висновку, що тутешні джерела енергії вийшли з ладу: сонячні конвертери розтрощені, термоядерні батареї розбиті, і навіть запасні акумулятори понівечені та розкидані навколо. Брон згадувала про це купу разів, поки долала шістот шістдесят сходинок і раз по раз дивилася на обмерзлу канатку.

Від часу, коли прочани минулися, у найбільших залах для обідів та зустрічей нічого не змінилося... скрізь виднілися засохлі рештки харчів та сліди панічної втечі. Трупів ніде не було, проте бурі плями на кам’яних стінах і гобеленах свідчили про криваву оргію, що сталася тут кілька тижнів тому.

Ламія проігнорувала хаос, проігнорувала вістунів — великих чорних птахів із моторошно схожими на людські обличчями, що вилетіли із центральної обідньої зали; проігнорувала і власну втому від підйому на незліченну кількість поверхів до складу, в якому зупинялися пілігрими. Сходи чомусь усе вужчали, а бліде світло, що падало на них із кольорових скелець, вигравало хворобливими тонами. У розбиті вітражі та спорожнілі шибки всередину зазирали химери, що так і позавмирали перед входом. Холодний вітер дмухав із засніжених вершин хребта Вуздечка, і Ламія, яка перед цим обгоріла на сонці, тепер тремтіла.

Сумки й інші речі лежали там, де їх і залишили, у маленькому складському приміщенні високо над центральною залою. Брон зазирнула до кількох коробок і ящиків у кімнаті, аби пересвідчитись, що там є харчі тривалого зберігання, а тоді вийшла на маленький балкон, де Лінар Гойт грав на балалайці всього лише кілька годин — цілу вічність — тому.

Тіні вершин простягалися по піску на кілометри, майже до мертвого міста. Долина Гробниць часу та кам’яниста пустеля за нею все ще нудилися в надвечірньому сонці, а брили та невисокі скелі відкидали хаотичні тіні. Ламія не могла звідси роздивитися Гробниць, хоча Моноліт час від часу ще виблискував. Вона знову перевірила зв’язок на комлозі, вилаялася, почувши лише звуки статики та фоновий шум, і зайшла назад, аби відібрати та завантажити провізію.

Вона взяла чотири базові набори, загорнуті у плинопін та формований фібропласт. У Твердині була вода: сніг танув високо вгорі і стікав у резервуари, а настільки примітивна технологія просто не могла зламатися. Жінка наповнила всі свої пляшки і роззирнулася навколо в пошуках інших. Нестача води відчувалася найважче. Вона проклинала Силена за те, що він не пішов із нею. Стариган міг понести принаймні півдесятка баклажок.

Вона вже збиралася йти, коли почула якийсь шум. Щось відбувалося у Великій залі, між нею і сходами. Ламія натягнула на себе останні торби, дістала з-за пояса батьків автоматичний пістолет і почала повільно спускатися.

У залі було порожньо, вістуни не поверталися. Над рештками їжі та столовим начинням надималися, наче зогнилі вимпели, обшарпані вітром важкі гобелени. Біля іншої стіни під подувом вітру вільно оберталася величезна скульптура Ктиревої голови із хрому та сталі.

Брон просувалася попід стінкою, роззираючись через кожні кілька секунд, аби надовго не йти спиною до темних закутків. І раптом скам’яніла від крику.

Це не був людський вереск. Він піднявся до ультразвуку і вище, Ламії аж зуби задзвеніли, і вона вже було схопилася побілілими пальцями за зброю, аж раптом вереск увірвався, так наче з програвача зняли лазерну голку.

Жінка побачила, звідки лунав той галас. За банкетним столом, за скульптурою, під шістьма вітражними вікнами, що ніби кровили приглушеними фарбами від останніх променів сонця, були невеликі двері. Той голос відбивався спочатку вгорі, а потім назовні, так ніби втікав із підземелля чи погребу.

Брон Ламія була допитливою. Усе життя вона боролася із надмірною цікавістю, що врешті призвела до вибору застарілої та інколи навіть дивної професії приватного детектива. Неодноразово через цю свою особливість Ламія потрапляла у незручні або проблемні ситуації чи й одночасно в обидві. Аналогічно й траплялося таке, що цей підвищений інтерес віддячував їй знаннями, якими мало хто міг похизуватися.