Мартін Силен працював над «Піснями» понад два стандартні століття. Найкращу свою роботу він писав у цих околицях, у цьому покинутому місті, де пустельні вітри завивають на його фоні, наче зловісний грецький хор, і де постійно відчувається можливість раптової появи Ктиря. Рятуючи своє життя й тікаючи звідси, Силен покинув власну музу і прирік своє перо на мовчанку. Почавши працювати знову, слідуючи за второваною дорогою і проживаючи ідеальний цикл, який здатен осягнути лише натхненний письменник, Мартін Силен відчував, як повертається до життя... судини розширяються, він дихає на повні груди, насолоджується багатим світлом і чистим повітрям, не думаючи про них, радіючи кожному штриху древньої ручки по пергаменту. Величезна купа списаних сторінок покоїться на круглому столикові, уламки каменю слугують як прес-пап’є, а сюжет знову плавно тече, і безсмертя манить кожною строфою, кожним рядком.
Силен дійшов до найважчої і найзахопливішої частини поеми, до сцен, де конфлікт шаленів на фоні тисяч ландшафтів, уся цивілізація була розбита вщент, а представники Титанів просять про припинення бою та про перемовини з суворими Олімпійськими героями. На цьому безмежному полі в його уяві поставали Сатурн, Гіперіон, Котт, Япет, Океан, Бріарей, Мім, Порфіріон, Енцелад, Рет та інші й рівні їм сестри-титаніди Тетіс, Феба, Тея та Клімена[47], а також їхні протилежності з сумними обличчями: Юпітер, Аполлон та їхня рідня.
Силен не знав, чим закінчиться цей епос із епосів. Він жив лише, щоби завершити оповідь... і так уже десятки років. Канули в Лету його молодечі мрії про славу та багатство, коли він ще тільки вчився Слову. Потім він їх здобув — безмежну славу та безмежні багатства, і це заледве не вбило його самого і таки вбило його мистецтво. І хоча він знав, що «Пісні» — це найкраща літературна праця його часів, він мріяв лише про одне — закінчити їх, дізнатися самому їхнє завершення, надати кожній строфі, кожному рядкові, кожному слову найліпшої, найчіткішої, найпрекраснішої із можливих форм.
Тепер він писав люто, майже шаленіючи від бажання завершити те, що так давно вважав приреченим назавжди зостатися незакінченим. Слова і фрази витікали з його антикварної ручки на застарілий папір; строфи народжувалися без зусиль, пісні набули голосу і довершеності — не потрібно було перечитувати їх чи зупинятися у пошуках натхнення. Поема розгорталася з вражаючою швидкістю й дивовижними одкровеннями; від краси слова і сюжету завмирало серце.
Сатурн і його узурпатор Юпітер, розділені мармуровою брилою, вели перемовини під знаменами перемир’я. Їхня розмова була водночас епічною і простою; їхні аргументи й обґрунтування життя та війни утворювали найзмістовнішу дискусію з часів «Мелоського діалогу» Фукідіда[48]. Раптом щось нове, щось абсолютно незаплановане Мартіном Силеном, котрий годинами музував без музи, ввійшло в поему. Обидва владарі над богами боялися третього загарбника, якоїсь жахливої сили, що загрожувала сталості їхнього правління іззовні. Силен у щирому здивуванні спостерігав, як герої, яких він породжував стільки часу, всупереч його волі тиснули одне одному руки над мармуровою перепоною й об’єднувалися проти...
Проти чого?
Поет зупинився, покинув писати і враз усвідомив, що майже не бачить сторінки. Він уже якийсь час працював у присмерку, а тепер зійшла кромішня тьма.
Дозволивши світові знову ввірватися в себе, Силен тепер приходив до тями — саме так повертаються відчуття після оргазму. Тільки повернення письменника у світ — болючіше. Хмари слави, що волочаться за ним, розвіюються у марноті чуттєвої буденності.
Силен роззирнувся. Велика обідня зала була темною, лише крізь шибки і листя плюща трохи підсвічувалася мерехтливими зорями й далекими вибухами. Розташування столів навколо нього можна було вгадати тепер лише по тінях, а темні стіни, вкриті пустельним в’юнком, на відстані тридцяти метрів навсібіч здавалися ніби порізьбленими варикозом. Назовні здіймався вечірній вітер, тепер його голоси лунали гучніше: у тріщинах, дірах і визубнях сволоків, у куполі звучало його соло, контральто і сопрано.
Поет зітхнув. У нього не було із собою ліхтарика. Він не брав нічого, крім води і «Пісень». Шлунок його бурчав із голоду. «І де в дідька запропастилася Брон Ламія?» Та тільки-но він згадав про неї, як одразу ж зрадів, що жінка не повернулася по нього. Йому треба було побути наодинці і закінчити поему... на цьому етапі це займе не більше дня, ну, можливо, ще ніч. Ще кілька годин, і він завершить справу свого життя, буде готовий трохи відпочити й насолодитися маленькими щоденними радощами, різними життєвими дрібницями, які десятиліттями лише заважали його роботі.
Мартін Силен знову зітхнув і почав укладати сторінки рукопису в рюкзак. Він десь має знайти світло... розпалить багаття і за потреби використає для цього антикварні килими Сумного Короля Біллі. Якщо доведеться, він писатиме під вогнями космічної битви.
Силен, тримаючи в руці кілька останніх сторінок і перо, роззирнувся у пошуках виходу.
Щось бовваніло коло нього у темряві зали.
«Ламія», — подумав він. У ньому боролися відчуття полегшення і розчарування.
Проте це була не Брон Ламія. Силен зауважив спотворені форми: масивний торс, що здіймався над задовгими ногами, на панцирі та шипах відблискували зорі, під руками купчилися тіні, а там, де мали би сидіти очі, пекельним червоним вогнем горіли кристали.
Поет застогнав і знову сів.
— Не зараз! — заревів він. — Геть, вирластий чорте!
Висока тінь тихцем підійшла ближче по холодній кераміці. Небом бігли брижі криваво-червоної енергії, і Силен побачив тепер шипи, леза та колючу стрічку.
— Ні! — скрикнув Силен. — Я відмовляюся. Дай мені спокій.
Ктир підійшов ближче. Поетова рука конвульсивно смикнулася, підняла ручку і написала внизу на чистому полі останньої сторінки: ЧАС НАСТАВ, МАРТІНЕ.
Чоловік втупився у написане, долаючи бажання шалено розреготатися. Наскільки йому було відомо, Ктир ніколи не говорив... не спілкувався... ні з ким. Окрім як через спарований канал болю та смерті.
— Ні! — загорлав він знову. — У мене є робота. Забери когось іншого, хай тобі грець!
Ктир зробив іще один крок уперед. Небо пульсувало безшумними вибухами плазми, а жовті й червоні потоки збігали по ртутній грудині та руках створіння, наче розлита фарба. Рука Мартіна Силена знову смикнулася і написала поверх першого повідомлення: УЖЕ ЧАС, МАРТІНЕ.
Поет притиснув до себе рукопис і прибрав останні аркуші зі столу, аби більше нічого не могти написати. Його рот спотворила жахлива гримаса, оголивши зуби, і він тільки й зміг, що зашипіти на мару. ТИ БУВ ГОТОВИЙ ПОМІНЯТИСЯ МІСЦЯМИ ЗІ СВОЇМ ПОКРОВИТЕЛЕМ, написала його рука на стільниці.
— Не зараз! — волав Силен. — Біллі мертвий! Просто дай мені закінчити. Благаю! — Мартін Силен за своє довге-довге життя ніколи нікого не молив. А тепер благав: — Будь ласка! Ну будь ласка. Просто дай мені завершити.
Ктир ступив ближче. Він був настільки близько, що його потворний тулуб закрив поетові світло від зірок, і того тепер укрила темрява.
НІ, написала рука Мартіна Силена і випустила ручку, коли Ктир простягнув свої довжелезні лапи, а його надзвичайно гострі пальці проштрикнули наскрізь поетові кисті.
Мартін Силен кричав, коли його тягли з-під обіднього купола. Він кричав, побачивши під ногами бархани, і крізь власний вереск чув шум піску. А тоді побачив, як у долині виростає дерево.
Дерево було більшим за саму долину, вищим від гір, які перетнули прочани. Його верхні гілки, здавалося, сягали космосу.
Дерево було зі сталі й хрому, а його гілками були шипи та жала. На цих шипах звивалися й билися люди, тисячі, десятки тисяч. У червоному світлі вмирущого неба Силен крізь біль зміг зосередитись і впізнати декого у тих силуетах. То були тіла, а не душі чи абстрактне марево, і вони явно страждали від агонії просякнутого болем життя.
