Гості Будинку уряду аплодували та схвально галасували. Джентльмен у чорному із ЗСГ мовчки плакав. Сховані поруч камери та широкосмугові передавачі транслювали цю мить по всій Мережі і — надсвітловими комунікаціями — на десятки планет, які до неї поки що не входили.

Я похитав головою і залишився сидіти.

— Пан-Северне? — наді мною стовбичила жінка-охоронець.

— Так.

— Директриса Ґледстон прийме вас зараз, — кивнула вона в напрямку крила, де та працювала.

Певно, будь-яка історична доба, яку терзають розбрат і небезпека, породжує свого власного лідера, політичного велета, чия відсутність у ретроспективі здається неймовірною, оскільки на ній, на цій постаті, стоїть уся тогочасна писемна історія. Міна Ґледстон була саме таким лідером нашої Завершальної ери, хоча тоді не знайшлося б нікого, хто міг би уявити, що єдиною особою, котра зможе донести її істинну історію, вписану у свою епоху, стану я.

Ґледстон так часто порівнювали з класичною постаттю Ейбрагама Лінкольна, що коли тієї ночі з парадом армади мене нарешті провели до неї, я ледь не здивувався, коли зауважив відсутність чорного фрака та високого циліндра. Генеральна директриса Сенату та керівниця уряду, що перебував на службі в ста тридцяти мільярдів людей, носила сірий костюм із м’якої вовни — штани і блузу, прикрашену по швах і на манжетах тільки ледве помітною шнурівкою-кантом. Не думаю, що вона скидалася на Ейбрагама Лінкольна... або ж на Альварес-Темпа, другого за популярністю героя минувшини, якого преса постійно величала її двійником. Мені вона здалася більше схожою на стару даму.

Міна Ґледстон була висока та худа і зі своїм носом-курдюком мала радше орлиний профіль, аніж лінкольнівський. Гострі вилиці, широкий виразний рот з тонкими губами і сиве волосся, що грубо стриженим коротким вихором пнулося вгору і справді трохи скидалося на пір’я. Та, як на мене, найвиразніша риса Міни Ґледстон — її очі: великі, карі та дуже сумні.

Аудієнція виявилася не приватною. Мене провели в довгу, неяскраво освітлену кімнату, всі стіни якої були завішані дерев’яними полицями із сотнями друкованих книжок. Довгаста голографічна рамка показувала вид на сад. Зустріч, яка тут відбувалася, перейшла до завершальної стадії, і її учасники — упереміж чоловіки та жінки — почали утворювати гурточки. Хто вже підвівся, а хто ще сидів в умовному півколі, у точці перегину якого розташовувався письмовий стіл Ґледстон. На нього, стоячи попереду та схрестивши руки, невимушено спиралася сама Директриса. Коли я ввійшов, вона підвела погляд:

— Пан-Северне?

— Так.

— Дякую, що прийшли, — її голос я знав із тисячі дебатів у Речі Спільній — згрубілий од віку тембр і п’янкий, немов дорогий трунок, тон. Цей знаменитий акцент, у якому зливався в одне-єдине точний синтаксис і майже забута наспівність англійської мови періоду до Гіджри, яку зараз, мабуть, можна було почути лише в річкових дельтах її рідної планети Патофи. — Пані та панове, дозвольте мені відрекомендувати пан-Джозефа Северна.

Хтось мені у відповідь кивнув, вочевидь, не розуміючи, що я тут роблю. Ґледстон утрималася від подальших інтродукцій, але я одразу черкнув по інфосфері, щоби розібратися, хто тут і що собою являє: троє міністрів нинішнього Кабінету, включно з Міноборони, двоє начштаби Збройних сил, двоє асистентів Ґледстон, четверо сенаторів, поміж яких виділявся впливовий сенатор Колчев, та проекція технокордівського дорадника, знаного як Альбедо.

— Ми запросили пан-Северна, щоб оцінити поточну ситуацію з мистецького погляду, — промовила Директриса Ґледстон.

— Мистецького погляду? — аж крекнув генерал Морпурґо. — З усією повагою, пані Директрисо, але що це в біса означає?

Ґледстон усміхнулася. Замість відповідати, вона знову розвернулася до мене:

— Як вам парад нашої армади, пан-Северне?

— Красиво.

— Красиво? — здивувався генерал Морпурґо. — Перед його очима постала наймогутніша концентрація вогневої потужності космічних сил в історії всієї галактики, а йому «красиво»? — він обернувся до іншого військового і похитав головою.

— А що ви думаєте про війну взагалі? — усмішка не покидала вуст Ґледстон. — Як ви оцінюєте нашу спробу порятувати Гіперіон від варварської навали Вигнанців?

— Вона дурна.

У кімнаті раптом запанувала абсолютна тиша. Голосування Речі Спільної в реальному часі свідчило про 98-процентну підтримку рішення Директриси Ґледстон битися, а не здавати Вигнанцям колоніального світу Гіперіона. Її політичне майбутнє залежало від успішного розв’язання конфлікту, а чоловіки та жінки, зібрані в цьому приміщенні, були знаряддями, що визначали відповідну політику, забезпечували прийняття ухвали, яка санкціонувала вторгнення, та реалізовували його матеріально-технічну сторону. Мовчанка затягувалася.

— Чому дурна? — нарешті тихо спитала Ґледстон.

— Гегемонія не воювала з-від часів свого заснування сімсот років тому, — змахнув я правою рукою. — Нерозумно випробовувати її на базову міцність у такий спосіб.

— Не воювала?! — обурився генерал Морпурґо і стиснув коліна масивними ручиськами. — А що то в біса було по-вашому із повстанням Ґленнон-Гайта?

— Повстання, — відказав я. — Заколот. Поліцейська акція.

Сенатор Колчев вишкірився на всі тридцять два зуби, але його усміх не говорив про радість. Він був лузійцем і скидався на суцільний клубок м’язів.

— Був залучений цілий флот, — промовив він, — півмільйона загиблих, дві дивізії Збройних сил понад рік не виходили з бойових дій. Звісно ж, синку, це була така собі поліцейська акція.

Я нічого не відповів.

Раптом прокашлявся Лі Гант[11], старший чоловік із виглядом сухотника, якого називали найближчим помічником Ґледстон.

— Але думка пан-Северна досить цікава. То у чому ж, на ваш погляд, полягає різниця між цим... е-е... конфліктом і війнами Ґленнон-Гайта?

— Ґленнон-Гайт був колишнім офіцером ЗСГ, — почав я, свідомий того, що проговорюю банальності. — Вигнанці ж є невідомою величиною от уже кілька сторіч. Потуга повстанців не становила загадки, їхній потенціал піддавався легкій оцінці. Натомість Рої Вигнанців перебувають за кордонами Мережі від початку Гіджри. Ґленнон-Гайт не покидав Протекторату, здійснюючи набіги на планети на відстані двомісячного часу-в-борг від Усемережжя. До Гіперіона ж три роки льоту від Парваті, найближчого плацдарму Мережі.

— Гадаєте, ми над цим не міркували? — спитав генерал Морпурґо. — А як щодо битви за Брешію? Ми ж змагалися там із Вигнанцями. Це вже точно було не... повстання.

— Тихіше, будь ласка, — перебив його Лі Гант. — Продовжуйте, пан-Северне.

Я знизав плечима.

— Основна відмінність у тому, що цього разу ми маємо справу з Гіперіоном, — промовив я.

Сенатор Рішо, одна з присутніх жінок, кивнула, нібито цим я усе пояснив.

— Ви боїтеся Ктиря, — встряла вона. — Належите до Церкви Останньої Спокути?

— Ні. Я не послідовник культу Ктиря.

— То чим ви є? — різко озвався Морпурґо.

— Митцем, — всміхнувся я.

Лі Гант також усміхнувся і повернувся до Ґледстон:

— Я згоден, пані Директрисо, що такий тверезий погляд нам не завадить, — промовив він і махнув рукою в бік вікна та голографічної картинки із зайнятою аплодисментами юрбою, — і оскільки наш митець порушив необхідні питання, нам доведеться їх ретельно розглянути і зважити.

Знову прочистив горло сенатор Колчев:

— Мені гидко про це питати, та позаяк це всі дружно ігнорують, то... у цього джентльмена... є взагалі допуск на зустрічі такого рівня?

Ґледстон кивнула і подарувала присутнім легкий усміх, який так марно прагнули зловити й передати численні карикатуристи.

— На замовлення Міністерства мистецтв упродовж кількох наступних днів або тижнів пан-Северн виконає серію графічних ескізів, які в теорії, наскільки я розумію, матимуть певне історичне значення і можуть лягти в основу мого офіційного портрета. У будь-якому разі, пан-Северн має допуск золотого рівня, категорії Т, тож ми можемо вільно говорити в його присутності. А ще мені імпонує його безпристрасність. Проте його прихід, вірогідно, знаменує кінець нашої зустрічі. Завтра ми зустрічаємося вранці о восьмій нуль-нуль в Оперативному центрі, якраз перед квантуванням флоту в систему Гіперіона.