— Стомився, — промовив усе слабшим голосом Гет Мастін і заплющив очі.

Консул знову потрусив його за плечі.

— Як ви потрапили сюди? Мастіне, як ви тут опинилися одразу із Трав’яного моря?

— Я прокинувся серед Гробниць, — прошепотів чоловік, не розплющуючи очей. — Прокинувся серед Гробниць. Стомився. Треба поспати.

— Дайте йому відпочити, — проказав отець Дюре.

Консул кивнув і опустив чоловіка в плащі горілиць.

— Усе це безглуздо, — прошепотів Сол, коли троє дорослих і одне немовля сиділи в тьмяному світлі, дослухаючись до хронобурі надворі.

— Одного пілігрима втратили, іншого віднайшли, — бурмотів Консул. — Ніби граємо в якусь химерну партію.

Через годину вони почули відлуння пострілів у долині.

Сол із Консулом сиділи навпочіпки біля мовчазної фігури Брон Ламії.

— Щоби це відрізати, потрібен лазер, — проказав Сол. — Без Кассада в нас не лишилося зброї.

Консул торкнувся зап’ястка молодої жінки.

— Якщо це відсічемо, то можемо її вбити.

— Вона і так мертва, якщо вірити біомонітору.

Консул похитав головою.

— Ні. Щось-таки відбувається. Раптом ця штука спілкується із персоною кібрида Кітса, яку вона носить у собі? Може, коли вони скінчать, Брон нам повернуть?

Сол підняв триденну донечку на рівень свого плеча і визирнув на тьмяно освітлену долину.

— Що за божевільня? Все йде не так, як ми собі уявляли. Якби ж тільки ваш триклятий корабель був тут... ми би знайшли там інструмент і могли б у разі потреби визволити Брон від цієї... штуки... і в них з Мастіном був би шанс вижити після операції.

Консул так і колінкував, дивлячись у нікуди. Подумавши, він промовив:

— Зачекайте тут, будь ласка, поруч із нею, — а сам підвівся і зник у темній пащі Сфінкса. За п’ять хвилин він повернувся зі своєю великою дорожньою сумкою. На її дні він знайшов згорнутий килимок і розклав його на верхній приступці сходів.

То був стародавній килимок, трохи менше двох метрів завдовжки і понад метр завширшки. Тканина з витіюватим плетенням вигоріла за багато сторіч, але моноволокна пілотних ниток досі яріли золотом у тьмяному світлі. Тонкі прожилки вели з усього килима до єдиної акумуляторної батареї, що зараз була в руках у Консула.

— Господи Всемогутній, — видихнув Сол. Він згадав розповідь Консула про трагічну історію кохання його бабусі Сірі та матроса Гегемонії Меріна Аспіка. Через це кохання вибухнуло повстання проти Гегемонії, що втягнуло Мауї-Заповітну у багаторічний вир війни. У Пристань Мерій Аспік прилетів на килимі-літуні, що належав його другу.

Консул кивнув:

— Це колишня власність Майка Ошо, друга дідуся Меріна. Сірі лишила його для Меріна у своїй могилі. А той передав килим мені, коли я ще був малим. Якраз напередодні Битви за Архіпелаг, під час якої загинули і він, і його мрія про свободу.

Сол провів рукою по старовинному артефакту.

— Так прикро, що тут він не працює.

— Чому це? — здивовано підвів очі Консул.

— Магнітне поле Гіперіона слабкіше від критичного рівня для електромагнітних видів транспорту, — пояснив своє розчарування старий. — Саме тому тут подорожують дирижаблями та екранольотами, а не «емтешками». І саме тому «Бенарес» більше не левітаційна баржа, — тут він замовк, уторопавши, що виглядає по-дурному, намагаючись пояснити це колишньому Консулу Гегемонії на Гіперіоні протягом одинадцяти місцевих років. — Я помиляюся?

— Ви маєте рацію щодо ненадійності стандартних «емтешок», — усміхнувся у відповідь Консул. — Їхнє співвідношення маси до підйомної сили тут нікуди не годиться. Але килим-літун — це суцільна підйомна сила проти мізерної маси. Я його вже тут випробовував, коли мешкав у столиці. Політ не дуже впевнений... але з однією людиною він має впоратися.

Сол озирнувся на долину й поглянув на бліді контури Нефритової гробниці, Обеліска й Кришталевого моноліту — і далі, аж до скельної стіни, за якою ховалися входи до Печерних гробниць. Він подумав про те, чи все ще самотують там отець Дюре і Гет Мастін... чи все ще живі...

— Хочете відправитися по допомогу?

— Один із нас відправиться по допомогу. Приведе назад корабель. Або принаймні визволить його і надішле сюди на автопілоті. Можна потягнути жереб.

— Подумайте, мій друже, — настала Солова черга усміхатися. — Дюре не в тому стані, щоби кудись подорожувати, та й він навіть не знає дороги. Я... — Сол підняв Рахіль так, щоб її голівка торкнулася його щоки. — Політ триватиме кілька днів. А я... ми... їх не маємо. Якщо їй і можна чимось зарадити, то тільки тут. Ми мусимо ризикнути. Летіти мусите ви.

Консул зітхнув, але не став сперечатися.

— Крім того, — правив далі Сол, — йдеться про ваш корабель. Якщо хтось і може порятувати його від заборони, накладеної Ґледстон, то це ви. Ну, і з генерал-губернатором ви теж добре знайомі.

— Навіть не знаю, чи Тео ще має якусь владу, — Консул подивився на захід.

— Давайте підемо назад і розкажемо отцю Дюре про наш план, — сказав Сол. — Крім того, всі мої пакетики з дитячим харчуванням залишилися в печері, а Рахіль уже голодна.

Консул згорнув килимок, вкинув його в сумку і ретельно поглянув на Брон Ламію та на бридкий шнур, що зміївся геть у темряву.

— З нею все буде гаразд?

— Я попрошу Поля прийти сюди з ковдрою і побути тут, поки я донесу до Сфінкса іншого нашого немічного. Ви летітимете вночі чи дочекаєтеся світанку?

Консул утомлено потер щоки.

— Мені не дуже до вподоби думка про переліт через гори вночі, але часу не залишається. Я вирушатиму, щойно зберу речі.

Сол кивнув і поглянув на вхід у долину.

— Шкода, що Брон не розкаже нам, куди подівся Силен.

— Я пошукаю його, коли летітиму, — Консул звірився із зірками. — Припустимо, до Кітса мені від тридцяти шести до сорока годин. Кілька годин на те, щоби звільнити корабель. Я маю повернутися через два стандартні дні.

Сол кивнув, погойдуючи заплакане немовля. Його втомлене, проте миле обличчя виказувало сумніви. Він поклав руку на плече Консула.

— Добре, що ми пробуємо, друже мій. Гайда. Нам треба переговорити з отцем Дюре, перевірити, чи не прокинувся наш інший супутник, і щось перекусити разом. Здається, Брон захопила із собою досить їжі, аби її вистачило на цей останній бенкет.

Одного разу у дитинстві Брон Ламія ненадовго мусила разом із батьком-сенатором та всім будинком переїхати із Луза на Центр Тау Кита, де побачила лісисті чудеса Адміністративного житлового комплексу. У той же час вона вперше подивилася старожитній плаский мультфільм від студії Діснея «Пітер Пен». Потім вона одразу ж прочитала книжку. Обидва витвори полонили її душу.

Кілька місяців п’ятирічна за стандартним ліком дівчинка щоночі чекала на появу Пітера Пена, котрий мав би забрати її разом із собою. Вона лишала в будинку записки, які могли скерувати хлопчака до її спальні у черепичній мансарді. Вона втікала з дому, поки батьки спали, і вилежувалася на м’якій траві Оленячого парку, спостерігаючи за молочно-сірим нічним небом ЦТК та мріючи про хлопчика з Небувальщини, котрий як не цієї ночі, то наступної прилетить, щоби забрати її — за другу зірку праворуч, а далі навпростець аж до ранку[50]. Вона стане йому супутницею, матір’ю загублених хлопчаків, мстицею-сестрицею в боротьбі із лихим Гаком, а найголовніше — новою пітеровою Венді... новою подругою хлопця, котрий ніколи не стане дорослим.

І от тепер, через двадцять років, Пітер нарешті прийшов по неї.

Ламія не відчула болю, тільки раптовий, крижаний натиск, ніби сталевий пазур Ктиря, який, встромившись у нейрошунт за вухом, вирвав її кудись. Тепер вона летіла.

Раніше їй доводилося бувати у базовій площині та самій інфосфері. Ще кілька тижнів тому Ламія, намагаючись допомогти Джонні викрасти його персону повернутої особистості, покаталася матрицею ТехноКорду разом зі своїм улюбленим кіберпанком Бі-Бі Сурбрінґером. Вони подолали периферію і вкрали персону, але наразилися на сигналізацію, і Бі-Бі загинув. Ламія нізащо на світі не хотіла повертатися в інфосферу.