— То це значить «так»?

— Це значить «чому, в сраку, ні?», — гигоче Силен. — Навіщо ускладнювати пошуки нашій холодній музі? Чекаючи, подивимось, як розкладається наш товариш. Скільки часу, за словами Дюре, знадобилося одному з бікура, аби повернутися до своєї отари після того, як смерть перервала їхній випас?

— Три дні, — відказує Консул.

Мартін Силен лупить себе долонею по лобі.

— Ну звичайно! Як можна було забути? І як усе гарно складається, геть ніби в Новому Заповіті. А за цей час, можливо, наш вовк-Ктир іще поцупить пару овечок. Як гадаєте, падре не буде проти, якщо я позичу в нього одну хрестоформу про всяк випадок? У нього ж є запасна...

— Ходімо, — говорить дипломат. Дощ ллється рівними струмочками з його капелюха на три роги. — Перебудемо у Сфінксі до ранку. Я понесу Кассадів вантаж і куб Мебіуса. Брон, ви несіть речі Гойта і Солів наплічник. Соле, бережіть маля від дощу та холоду.

— А що ж із падре? — дивується поет, тицьнувши на труп.

— А ти понесеш отця Гойта, — озираючись, спокійно говорить Ламія.

Мартін Силен роззявлює рота, проте бачить пістолет у руці жінки, знизує плечима й кладе тіло собі на плече.

— Хто ж потягне Кассада, коли ми його знайдемо? — знущається він. — Звісно, його можна розділити на достатню кількість шматків, аби ми всі могли...

— Будь ласка, заткнися, — просить утомлено Брон Ламія. — Якщо я тебе застрелю, нам доведеться волочити ще на одну річ більше. Тож іди собі.

Консул веде, Вайнтрауб чвалає одразу за ним, далі плететься Мартін Силен, а завершує процесію Брон Ламія: група знову спускається сідловиною у Долину гробниць.

Того ранку графік у Директриси Ґледстон був напружений. Доба на Центрі Тау Кита триває двадцять три години, тому уряду зручно працювати за Центральним поясним часом Гегемонії, майже не порушуючи місцевого добового ритму. О 05:45 Ґледстон зустрічалася з військовими радниками. О 06:30 вона поснідала з двома десятками найвпливовіших сенаторів, представниками Речі Спільної та ТехноКорду. О 07:15 Директриса телепортом вирушила на вечірній Ренесанс-Вектор, де взяла участь в офіційному відкритті Медичного центру «Гермес» у Кадуї. О 07:40 повернулася в Будинок уряду на зустріч зі своїми головними помічниками, включно з Лі Гантом, аби ще раз прогнати промову перед Сенатом та Річчю Спільною, заплановану на 10:00. О 08:30 Ґледстон знову зустрілася з генералом Морпурґо та адміралом Сінґхом, щоб одержати свіжу інформацію про обстановку в системі Гіперіона. О 08:45 вона знайшла час і для мене.

— Доброго ранку, пан-Северне, — привіталася Директриса.

Вона сиділа за столом у кабінеті, де ми з нею познайомилися три ночі тому. Рукою вона показала на буфет попід стіною, де в кухликах із монетного срібла вже чекали чай, кава і кафта.

Я похитав головою і присів. Із трьох голографічних вікон лилося біле світло, і тільки в одному, ліворуч од мене, крутилася тривимірна мапа системи Гіперіона, яку я намагався розшифрувати ще в Оперативному центрі. Зараз у мене складалося враження, що червоні кольори Вигнанців обволікали та всотувалися в систему, ніби фарба, яку поглинав голубий розчин.

— Я хочу послухати про ваші сни, — промовила Директриса Ґледстон.

— Я хочу послухати, чому ви їх покинули, — відповів я незворушно. — Чому ви залишили там помирати отця Гойта?

Може, по сорока восьми роках, проведених у Сенаті, і півтора десятиріччя на посаді Директриси Ґледстон і не звикла, щоби до неї говорили таким тоном, та єдине, що вона зробила, — це звела брову на частку дюйма.

— Отже, вам сняться реальні події?

— А ви сумнівалися?

Вона поклала і вимкнула робочий записник, похитавши головою:

— Та ніби й не сумнівалася, але все ще приголомшена, коли чую про те, чого більше ніхто в усій Мережі не знає.

— То чому ви не дозволили їм скористатися власним зорельотом Консула?

Ґледстон крутнулася в кріслі до вікна, в якому мерехтів і мінився з надходженням свіжих даних тактичний екран: прибували червоні, відступали блакитні, рухалися планети і їхні супутники. Однак якщо Директриса й планувала обґрунтувати свою відповідь обстановкою на фронті, згодом вона передумала і розвернулася назад.

— А з якого дива мені вам пояснювати будь-які управлінські рішення, пан-Северне? Хто ваші виборці? Кого ви представляєте?

— Я представляю п’ятьох людей і немовля, які через вас застрягли на Гіперіоні, — відповів я. — Гойта можна було би врятувати.

Ґледстон стисла руку в кулак і зігнутим указівним пальцем постукала себе по нижній губі.

— Цілком можливо, — проказала вона. — Як цілком можливо і те, що він уже мертвий. Але ж питання полягає не в цьому, правда?

Я відкинувся на спинку крісла. Я не здогадався взяти з собою ескізник і тепер мучився, не маючи куди діти руки.

— Ну, то в чім же справа?

— Ви пам’ятаєте історію отця Гойта?.. Яку він розповів під час подорожі до Гробниць? — уточнила Ґледстон.

— Так.

— Кожен прочанин має право благати Ктиря про одне прохання. Якщо вірити переказам, істота сповнює одне, а решту прохачів убиває. Ви не забули, про що збирався просити Гойт?

Я задумався. Згадувати інциденти під час паломництва було все одно що пробувати воскресити в пам’яті деталі снів тижневої давнини.

— Він хотів позбутися хрестоформ, — відповів я. — Хотів збавлення для обох... душі, ДНК, хай там чого... отця Дюре та самого себе.

— Не зовсім так, — поправила Ґледстон. — Отець Гойт хотів померти.

Я підвівся, ледве не перекинувши свого крісла, і підскочив до мапи, що бриніла вогниками перед нами.

— Брехня несусвітня. Навіть якби він цього й хотів, у решти є зобов’язання порятувати його... у вас також. А ви дозволили йому померти.

— Так.

— Так само як дозволите і решті?

— Не факт, — відповіла Директриса Міна Ґледстон. — Така їхня воля... на те Ктирева воля, якщо ця істота все ж таки існує. Мені відомо тільки одне: їхня проща — надто важлива, щоби дозволити їм... відступити... у момент, коли треба вирішувати.

— Кому вирішувати? Їм? Як можуть життя шістьох чи сімох осіб... а ще немовляти... вплинути на долю суспільства зі ста п’ятдесяти мільярдів людей? — звісно, я знав відповідь на це запитання. Консультаційна рада штучних інтелектів і не такі розумні прогнозисти Гегемонії добирали прочан украй ретельно. За яким критерієм? Непередбачуваності. Вони — цифри, які добре пасували абсолютній загадці всього гіперіонівського рівняння. Чи знала про це Ґледстон? Чи вона спиралася лише на те, що їй розповів радник Альбедо та її власні шпигуни?

Я зітхнув і знову сів у крісло.

— У вашому сні щось було про долю полковника Кассада? — поцікавилася Директриса.

— Ні. Я прокинувся до того, як вони, ховаючись від бурі, повернулися до Сфінкса.

Ґледстон ледь усміхнулася.

— Пан-Северне, ви усвідомлюєте, що для наших цілей було би набагато вигідніше вас приспати з використанням правдоказу, аналогічного тому, якого застосовували друзі вашої Філомель, і під’єднати до субвокальних реєстраторів? У такий спосіб ми б змогли одержувати значно регулярніші звіти про події на Гіперіоні.

— Так, — відповів я усмішкою на усмішку, — це набагато зручніше. От тільки вашу зручність ставила би під загрозу моя здатність через інфосферу вислизнути у Корд і залишити вам тільки своє тіло. А я саме так і вчиню, якщо знову потраплю в подібну скруту.

— Аякже. Я би так само зробила на вашому місці. А розкажіть-но мені, пан-Северне, як воно там у Корді. Як воно — перебувати в такому віддаленому місці, де насправді живе ваша свідомість?

— Метушливо. Ви ще хотіли би сьогодні щось обговорити?

Ґледстон іще раз усміхнулася, і тепер я відчув, що її усмішка щира, а не елемент політичного озброєння, яким вона володіла бездоганно.

— Так, є в мене на думці ще одна річ. Чи хотіли б ви побувати на Гіперіоні? На справжньому Гіперіоні?