Вони мовчки сидять, напружуючи слух. Тривалий час більше нічого не чути. А потім раптово ніч розриває гуркіт... гуркіт, що змушує всіх зіщулитися, затуляючи вуха. Рахіль аж заходиться плачливим криком, але його не чути за вибухами навколо гробниці.

Я прокинувся, щойно спусковий апарат торкнувся землі. «Гіперіон», — міркував я, досі намагаючись відділяти думки від уривків сну.

Молодий лейтенант побажав нам щасливої дороги, і щойно відчинилася діафрагма люка, впускаючи в густу атмосферу доти герметичного відсіку прохолодне і розріджене повітря, він першим вискочив назовні. Я рушив за Гангом спершу по типовому трапу, через силову стіну, а відтак нарешті — на злітку.

Була ніч, я не мав ані найменшого уявлення про локальний час. Це місце на поверхні планети щойно проскочило термінатор чи тільки-но до нього наближалося? Але все навколо виглядало і пахло пізнім вечором. Тиха мжичка пахтіла солоними ароматами моря зі свіжим відтінком запаху мокрої зелені. Далекий периметр нещадно протинали аеродромні прожектори, а зо два десятки підсвічених вишок відкидали свої гало-ореоли на низькі хмари. Зо півдесятка молодиків у польовому однострої десанту хутко розвантажували спусковий апарат, і я бачив, як за тридцять ярдів праворуч наш юний лейтенант жваво про щось говорить із офіцером. Маленький космопорт скидався на історичний роман: колоніальний термінал найперших днів Гіджри. Примітивні пускові шахти і посадкові майданчики цілу милю тягнуться до темного пасма пагорбів на півночі, штук двадцять військових катерів і дрібніших човників оточені баштами обслуговування та кабель-щоглами, а посадкову зону обсіли модульні штабні будиночки, наїжачені антенами, захисні поля фіолетового кольору та юрмище екранольотів й інших повітряних суден.

Я простежив погляд Ганта і помітив, що до нас наближається екраноліт. У світлі його власних ходових вогнів на захисному бортику можна було роздивитися синьо-золотий символ Гегемонії. Краплі дощу стікали передніми блістерами і розліталися навсібіч від вентиляторів у несамовитій запоні туману. Екраноліт приземлився, його плексигласовий ліхтар розкрився й замкнувся знову, випустивши чоловіка, який кинувся до нас по бетонці.

Він простягнув руку Гантові:

— Пан-Ганте? Мене звуть Тео Лейн.

Гант потис йому руку і поманив мене головою.

— Радий познайомитися, генерал-губернаторе. А це Джозеф Северн.

Я й собі потис руку Лейна, і від цього доторку мене пройняв дрож упізнавання. Я згадав Тео Лейна у своєму серпанку дежавю, висотаного з пам’яті Консула, згадав як старі літа — коли він іще молодим служив на посаді віце-консула, — так і нетривалу зустріч з усіма пілігримами, минулого тижня, перед тим, як ті відпливли вгору за течією ріки на левітаційній баржі «Бенарес». Шість днів тому він здавався набагато молодшим, аніж зараз. Та неслухняне пасмо волосся на чолі нікуди не ділося, на місці були старожитні окуляри, і руку він тиснув міцно та швидко, як і дотепер.

— Радий, що ви знайшли час спуститися на планету, — проказав Гантові генерал-губернатор Лейн. — Мені треба переказати Директрисі кілька слів.

— Саме тому ми й прилетіли, — мружився проти дощу Гант. — У нас майже година. Тут можна десь посушитися?

Генерал-губернатор вишкірився, ніби юнак:

— Навіть о п’ятій двадцять на космодромі ніби у справжній божевільні. Консульство в облозі. Але я знаю одне таке місце, — і він показав нам на екраноліт.

На зльоті я помітив два десантні екранольоти, які не відставали від нас, та все одно дивувався, що генерал-губернатор однієї з планет Протекторату пересувався власним транспортом без постійного супроводу охоронців. А потім я пригадав, що Консул розповідав іншим прочанам про Тео Лейна, його результативність і скромність, й усвідомив, що така непримітність відповідає особистому стилю дипломата. Коли ми дали віраж, лягаючи на курс до міста, зійшло сонце, підсвітивши знизу низькі хмари. Пагорби на півночі спалахнули ярою зеленню, фіолетовими та яскраво-брунатними кольорами. Мені перехоплювало подих від зелені та пам’ятної зі снів ляпіс-лазурі в прогалині чистого неба над східним обрієм. «Гіперіон», — подумав я зі змішаним почуттям напруги та захоплення, від яких горло почали стискати спазми.

Я схилив голову на ліхтарне скло, яким зовні збігали цівочки дощу, а тоді раптом до мене дійшло, що несподівані памороки та спантеличення виникли через набагато слабший фоновий контакт з інфосферою. Зв’язок нікуди не дівся, зараз він загалом тримався на каналах в НВЧ-діапазоні та «світлі+». Але настільки слабкого сигналу мені ще ніколи не доводилося чути. Якщо порівняти інфосферу з морем, в якому я купався, то зараз я, так би мовити, втрапив на мілководдя, або, коли підібрати ще точнішу метафору, — мілководдя під час відпливу. І чим далі ми відлітали від захисної бульбашки космопорту з його грубою мікросферою, тим менше «води» ставало навколо мене. Я змусив себе зосередити увагу на бесіді Ганта і генерал-губернатора Лейна.

— Звідси можна побачити хижі й халупи, — зробив легкий віраж Лейн, щоб ми краще роздивилися пагорби й долини, які відділяли космопорт від передмість столиці.

«Хижі й халупи» — надто м’яке означення того жалюгідного нагромадження фібропластових панелей, полотняних латок, куп дерев’яних ящиків та огризків плинопіну, що вкривало узгір’я та глибокі ущелини. Колись мальовнича семи-восьмимильна магістраль, що пролягала лісистими пагорбами між містом і космопортом, тепер перетворилася на пустку: всі дерева було вирубано на дрова та будматеріали, ноги біженців перемісили на болото всі луки, і їхнє семисот-восьмисоттисячне місто розкинулося на більш-менш рівному клаптику землі, який можна побачити тільки з нашої висоти. До самих хмар курився дим над тисячею осель, в яких готувалися сніданки, і повсюди було помітно рух. Бігала босонога дітлашня, жінки несли від струмків, найімовірніше, страшенно забруднену воду, чоловіки повсідалися навпочіпки у відкритому полі або ж вистоювали в чергах до саморобних нужників. Я зауважив, що обабіч магістралі тягнулися огорожі з колючої стрічки та фіолетові бар’єри захисного поля. Кожні півмилі траплялися військові КПП. В обох напрямках по трасі та на нижніх ешелонах рухалися довгі валки камуфльованих транспортерів та армійських екранольотів.

— ...більшість біженців — тубольці, — правив далі генерал-губернатор Лейн, — хоча з південних міст і великих фібропластових плантацій Аквіли прибули тисячі переміщених землевласників.

— Вони всі тут через те, що бояться навали Вигнанців? — поцікавився Гант.

— Перша хвиля паніки зчинилася від самої думки про відкриття Гробниць часу, — Тео Лейн зиркнув на помічника Ґледстон. — Народ був переконаний, що за ними от-от явиться Ктир.

— І що? Явився? — спитав я.

Лейн крутнувся у сидінні, щоби глянути на мене:

— Ну, Третій легіон Самооборони вирушив на північ сім місяців тому. Назад він не повернувся.

— Ви сказали, що першу хвилю паніки спричинив Ктир, — проказав Гант. — А решта від чого тікає?

— Усі чекають на евакуацію, — промовив Лейн. — Усі в курсі про те, що Вигнанці... і війська Гегемонії... зробили з Брешією. Тому хочуть вибратися куди подалі, перш ніж це розпочнеться на Гіперіоні.

— Вам же відомо, що Збройні сили розглядають евакуацію в останню чергу? — уточнив Гант.

— Так. Але біженцям ми цього не оголошуємо. Ми вже пережили кілька страхітливих заворушень. Зруйновано храм Ктиря... натовп узяв його в облогу, і хтось застосував украдені в шахтах на Урсі кумулятивні плазмові заряди. Минулого тижня були спроби взяти штурмом консульство та космопорт, а в Джектауні спалахнули голодні бунти.

Гант кивнув і дивися собі далі, як наближалося місто. Присадкуваті будинки рідко сягали хоча би п’яти поверхів. Їхні білі й пастельні стіни в навскісному промінні ранкового сонця світилися багатьма відтінками. Я визирнув через плече Ганта і побачив низьку гору з викарбуваним на ній обличчям Сумного Короля Біллі, що застиг у задумі над долиною. Середмістям старого Кітса звивалася розпростана на вході у столицю зі сторони невидимого хребта Вуздечка ріка Гулай, що в подальшому зникала в болотах та заростях яз-дерева на південному сході, де, і я це знав, вона розливалася дельтою понад Високою Гривою. Після печального видовища кишел із біженцями в передмісті Кітс виглядав безлюдним та мирним. Проте вже під час спуску до річки на різних перехрестях і в парках я запримітив чимало військових машин, танків, БТРів і самоходок зі спеціально від’єднаним полімерним камуфляжем, аби виглядати більш загрозливо. А потім в око впали і самі біженці в місті: нашвидкуруч напнуті намети на майданах і вулицях, тисячі обрисів поснулих тіл на узбіччях, ніби хтось розкидав навсібіч тьмяні пакунки з пранням, які потім треба зібрати.