— Так, Директрисо.

— Адмірале Насіта, протягом стандартного тижня після одержання вами належних підкріплень я чекаю на успішне завершення військових дій, — вона обвела поглядом стіл: — Пані та панове, я навіть не можу висловити, наскільки важливим для нас є контроль Гіперіона та остаточне розв’язання проблеми агресії Вигнанців, — вона підвелася і рушила до пандусу, що вів у темряву на наступний ярус. — Добраніч, пані та панове.

Коли Гант постукав у мої двері, була 04:00 година за часом Мережі та Центру Тау Кита. Три години після квантування додому я змагався зі сном. І вже було вирішив, що Ґледстон забула про мене та почав куняти, аж раптом почув той стук.

— У саду, — проказав Лі Гант, — і Бога ради, заправ сорочку в штани.

Коли я блукав темними стежками, чоботи шелестіли посипаною дрібною рінню доріжкою. Ліхтарі і фотосфери ледве світилися. Зірок у дворі видно не було через заграву нескінченних міст ЦТК, але біжучі вогні орбітальних станцій мерехтіли в небі, ніби нескінченне кільце світляків.

Ґледстон сиділа на залізній лаві біля місточка.

— Пан-Северне, — тихо промовила вона, — дякую, що погодилися зустрітись і перепрошую за пізню годину. Засідання уряду тільки-но скінчилося.

Я нічого не відповів і залишився стояти.

— Хотіла розпитати вас про вранішній візит на Гіперіон, — вона хіхікнула: — Вчорашній вранішній візит. Які у вас враження?

«Цікаво, що вона мала на увазі?» Мене не покидало враження, що в цієї жінки просто невситимий апетит до інформації, хай якої малозначущої.

— Я декого зустрів.

— О?

— Так. Доктора Меліо Арундеса. Він був... і є...

— ...другом доньки пан-Вайнтрауба, — закінчила за мене Ґледстон. — Дитини, котра живе у часі навпаки. Ви знаєте щось нове про її стан?

— Не зовсім, — відказав я. — Мало спав, і сон вийшов фрагментарним.

— А як пройшла зустріч із доктором Арундесом?

Я потер підборіддя несподівано змерзлими пальцями.

— Його дослідники кілька місяців чекають у столиці, — відповів я. — Вони можуть бути нашою останньою надією на те, аби зрозуміти природу подій у Гробницях часу. І Ктиря...

— Наші прогнози говорять, що прочан треба залишати самих, поки вони не зіграють своєї ролі, — пролунав голос Ґледстон у темряві. Здавалося, вона дивиться вбік, на потічок.

Раптом по мені прокотилася хвиля незбагненного, невблаганного гніву.

— Ну, отець Гойт свою роль уже «зіграв», — слова прозвучали різкіше, ніж я хотів. — Його можна було би врятувати, якби кораблю дозволили прилетіти до пілігримів. Арундес зі своєю командою могли би спробувати порятувати немовля — Рахіль, — навіть попри те, що їй залишилося кілька днів.

— Менше трьох днів, — поправила Ґледстон. — Щось іще? Якісь... особливі враження від планети чи флагмана адмірала Насіти?

Я стиснув й одразу розслабив кулаки:

— То ви не дозволите Арундесу летіти до Гробниць?

— Ні, не зараз.

— А як щодо евакуації цивільного населення з Гіперіона? Хоча би громадян Гегемонії?

— Станом на сьогодні можливості для цього відсутні.

Я хотів уже щось відповісти, але стримався.

— Жодних інших вражень, пан-Северне?

— Ні.

— Гаразд. Зичу вам доброї ночі і приємних снів. Узавтра може бути вкрай неспокійний день, але в якийсь момент я все одно хотіла би з вами обговорити ці ваші сни.

— Доброї ночі, — попрощався я, розвернувся на закаблуках і хутко покрокував до свого крила Будинку уряду.

У мороці своєї кімнати я ввімкнув сонату Моцарта і прийняв три піґулки трисекобарбіталу. Найпевніше, тепер у медикаментозній чмані я не бачитиму снів і мене не знайде примара Джона Кітса або ще більш невиразні привиди прочан. Значить, я розчарую Міну Ґледстон, що жодною мірою мене не засмучує.

Мені пригадався моряк Джонатана Свіфта — Ґуллівер — і його відраза до людства опісля його повернення з країни розумних коней, гуїгнгнмів[34], відраза до свого виду, на піку якої він перебрався ночувати до коней у стайні, щоби його могли заспокоювати їхні запах і присутність.

І вже перед самим сном мене навідала думка: «До дідька Міну Ґледстон, до дідька війну, до дідька Мережу!

Ну, і до дідька сни!»

Брон Ламія на світанку почала провалюватися у рваний сон, сповнений якихось нечітких картинок і звуків. Вона уривками чула і майже не розуміла розмови із Міною Ґледстон, бачила кімнату, що, здавалося, плавала у повітрі, чоловіків і жінок, котрі сновигали коридорами, де самі стіни шипіли, наче погано налаштований приймач «світла+», а під цими гарячковими видіннями і випадковими образами зводило з розуму відчуття того, що Джонні — її Джонні — був так близько, так близько. Ламія плакала вві сні, та цей звук губився серед шуму живого піску та відголосках все холодніших каменів Сфінкса.

Ламія раптово прокинулася й відразу ж отямилася, так наче хтось увімкнув якийсь прилад. Сол Вайнтрауб мав бути на варті, але тепер він спав під невисоким входом до кімнати, де розмістилася група. Його маленька донечка Рахіль дрімала біля нього на підлозі між покривалами: дупця вгору, обличчя на ковдрочці, а на губах — дрібна бульбашка слини.

Ламія роззирнулася. У тьмяному світлі малопотужної фотосфери та похмурому денному світлі, що падає на чотири метри вглиб коридору, їй видно лише одного з її товаришів-пілігримів — темний згорток на кам’яній підлозі. То хропе Мартін Силен. Брон відчула напад страху, ніби її покинули, поки вона спала. Силен, Сол, дитина... не було лише Консула. Їхня компанія із семи дорослих та немовляти поступово скорочувалася, зазнаючи втрат. Гет Мастін зник на буєрі у Трав’яному морі, Лінара Гойта вбито минулого вечора, а пізніше того ж дня зник і Кассад... тепер Консул... де Консул?

Брон Ламія роззирнулася знову, впевнилася, що у темній кімнаті більше нічого не було, окрім сумок, згортків ковдр, поета, вченого і немовляти, а потім підвелася, між купою покривал знайшла батьків автоматичний пістолет, намацала в рюкзаку невральний аудіотравмат, а тоді проскочила у коридор повз Вайнтрауба і дитину.

Був ранок, і такий ясний, що Ламія, спускаючись кам’яними сходами зі Сфінкса на второвану дорогу, яка вела у долину, змушена була затулити очі долонею. Буря вщухла. Небо Гіперіона здавалося глибоким прозорим лазуритом, пронизаним зеленню. Зірка Гіперіона, яскраве біле джерело світла, саме визирнула на сході з-за скель. Тіні бескидів змішалися у долині із силуетами Гробниць часу. Нефритова гробниця блищала. Брон бачила розкидані штормом нові намети і дюни; навколо каменів білі та багряні піски змішувалися красивими хвилями і струминами. Від того місця, де вони попереднього вечора отаборилися, не лишилося навіть сліду. Консул сидів на скелі за десять метрів униз по схилу. Споглядав долину і випускав із люльки спіралі диму. Поклавши пістолет із аудіотравматом у кишеню, Ламія рушила до нього.

— Полковника Кассада немає ніде, — промовив Консул, коли вона наблизилася. Чоловік не озирався.

Брон поглянула вниз на долину, туди, де стояв Кришталевий моноліт. Його донедавна сяюча поверхня тепер зробилася рябою і щербатою, останні двадцять чи тридцять метрів узагалі зникли, а рештки все ще курилися на землі. Весь приблизно півкілометровий проміжок між Сфінксом і Монолітом було подовбано і випалено.

— Схоже, він не здався без бою, — промовила вона.

Консул насупився. Від тютюнового диму Ламії схотілося їсти.

— Я обшукав усе аж до Ктиревого палацу, пройшов два кілометри по долині, — пробурчав дипломат. — Епіцентром бою був Моноліт. Знизу, як і раніше, входів немає, але вище дірок вистачає, тож тепер можна розгледіти стільникову решітку, яку завжди ловили глибинні радари.

— Але Кассада ніде немає?